Я повернулася в Україну після десяти років за кордоном, і те, що я побачила, прибрало мене з колії. Коридор був завалений старими речами, кожен крок у ньому був наче занурення в історію, яку я не хотіла згадувати. Зайшовши на кухню, я отетеріла. На столі лежали порожні миски.
Моє життя в Польщі було стабільним та впорядкованим. Гарна робота, затишна квартира, європейський лад. Але щось усередині мене нило роками. Моя мати ніколи не була простою людиною. Коли я поїхала, вона жодного разу не приїхала до мене.
Завжди казала, що боїться далекої дороги, хоча я підозрювала, що насправді вона просто боялася мого нового життя, мови, якою не розмовляла, і тієї нової Насті, що поїхала працювати на заводі, а повернулася з власною фірмою та впевненістю в собі. Попри все, я писала їй і надсилала листівки.
Знайоме та чуже
Сидячи в таксі, я дивилася у вікно. Краєвид був знайомим і чужим водночас. Я в’їжджала в село, де виросла. Вибоїни на асфальті, покосилися паркани, дерева, що схилилися, ніби від утоми. А потім я побачила наш будинок, і моє серце стислося.
Хвіртка ледве трималася, а на подвір’ї лежав перекинутий садовий візок, з якого розсипалися порожні пакети з-під котячого корму. Фасад будинку — колись білий — тепер був потрісканий, сірий і місцями заріс мохом та плющем. Вікна були брудні, фіранки розсунуті. І тиша. Жодного гавкоту собак, жодних голосів. Лише кілька котів пробігали ґанком.
Я відчинила двері й застигла. Першим донісся сморід. Густий, важкий, ніби щось гнило. Я вдихнула ротом, але все одно відчувала його скрізь — на шкірі, у волоссі, в одязі.
Картина занедбаності
Коридор був завалений взуттям, коробками та старим одягом. Кожен крок був схожий на занурення в історію, яку я не хотіла знати. Зайшовши на кухню, я зупинилася. На столі, який я пам’ятала як дерев’яний, з запахом борщу та свіжого хліба, лежали порожні миски, консерви з-під їжі та папери.
На підлозі було розкидано сміття, а точніше, ціла гора наповнювача для котячого туалету. Один з котів, рудий, сидів у кутку, байдуже дивлячись на мене. На стільниці біля раковини стояли горщики з засохлими залишками їжі, що прилипли до поверхні.
Я зробила кілька кроків углиб. Коти були всюди — на шафках, у раковині, на стільцях. Один спав у горщику з фікусом, інший стрибнув на холодильник і застиг, ніби охороняючи мене. Я йшла повільно, не бажаючи спіткнутися чи наступити на щось.
Зустріч
Тоді я побачила її. Вона стояла в коридорі, притулившись до дверної рами. На ній була брудна, вицвіла піжама з принтом потертого ведмедика. Вона тримала на руках кота, ритмічно його гладячи. Її волосся було скуйовджене, сиві пасма злиплися. Вона дивилася на мене без здивування, ніби чекала мене, але водночас не могла повірити, що це насправді відбувається.
«Мамо… що тут сталося? Тут неможливо жити…»
Вона відповіла не одразу. Вона пригорнула кота, ніби боячись, що я його в неї заберу.
«Це мої діти. Ти ж поїхала, зрештою».
«Я приїхала допомогти тобі. Ходімо зі мною. У мене, в Польщі, ти матимеш спокій, захист… від мене».
«Я їх не залишу. Краще житиму тут, ніж з тобою на чужині».
Я дивилася на неї і не впізнавала жінку, яка мене виховала. Я бачила незнайомку, замкнуту в собі, у цьому занедбаному світі, де коти замінили людей. І я бачила себе – дівчину, яка колись мала матір, а тепер стоїть у чужому домі, не знаючи, що робити. Я хотіла розвернутися та піти. Але я залишилася на ніч.
Ранок нового дня
Вранці я прокинулася від нявкання. Мій будильник не задзвонив, бо вже не працював. Я встала з дивана в кімнаті, де колись спала в дитинстві. Тепер там було захаращено. Шафа без дверцят, а в кутку якісь пластикові коробки, до яких я боялася торкатися. Ковдра, яку я використовувала, пахла пилом і чимось кислим.
Моя мама вже встала. Вона метушилася на кухні, насипаючи їжу в миски. Вона гладила котів, називаючи їх на ім’я. Вона не дивилася на мене. Я заварила собі чаю в брудній кружці, єдиній, яку змогла знайти в шафі. Якусь мить ми сиділи мовчки, як двоє незнайомців. Я вийшла надвір. Мені потрібно було подихати свіжим повітрям.
На лавці перед будинком сиділа пані Оксана, сусідка, яку я пам’ятала з дитинства. Завжди привітна, вона трохи пліткувала, але ніколи не зловтішалася. Вона подивилася на мене.
«Добре, що хтось нарешті нею зацікавився».
Розмова з сусідкою
Я сіла поруч із нею. Пані Оксана почала пояснювати, що моя мати роками не виходила на вулицю. Спочатку було кілька котів, потім з десяток. Сусіди телефонували до місцевої влади, до центру догляду, але ніхто не відповідав. Вона знизала плечима.
«Вона постійно казала, що всі її покинули. А потім залишилися тільки коти. Здавалося, що її світ зменшився до мисок та лотка».
Я не хотіла виправдовуватися. Я поїхала і не поверталася, бо було легше побудувати життя деінде, але тепер усе повернулося. Я подякувала сусідці та пішла додому.
«Чому ти ніколи не хотіла приїхати до мене?» — запитала я маму, коли ми знову сиділи на кухні.
«Бо я не люблю поїздки», — байдуже відповіла вона.
«Це не відповідь. Мені теж не хотілося їхати. Але я мусила».
«Тобі довелося покинути матір. А тепер ти звинувачуєш мене в тому, що я справлялася як могла?»
Важкість усвідомлення
Я відчула клубок у горлі. Ця розмова нічого не змінювала, не приносила полегшення. Навпаки, вона лише поглиблювала мій смуток та відчай. Я вже не знала, хто з нас більш вразливий.
Я вийшла з дому. Я сіла на лавку перед сараєм. Я спостерігала, як ще один кіт протиснувся крізь отвір у дверях. Світ моєї матері. Закритий, герметичний, а я була лише глядачем, який повернувся надто пізно.
Того дня я набралася сміливості. Я сіла за стіл і показала їй фотографії з телефону: наш балкон, моя кімната. Я показала їй, яким є моє життя. Я хотіла, щоб вона побачила, що там також може бути місце для неї.
«Мамо, це твоя кімната. З вікном, що виходить у сад. Ванна кімната одразу за коридором, без сходів. Щоденний догляд, лікар, усе… І я буду там».
Відмова
Вона дивилася на фотографії з очевидною втомою. Похитала головою та взяла одного з котів. Я вже знала, що вона скаже далі.
«Я нікуди не поїду».
«Мамо, ти не можеш так жити. Ти тут повільно руйнуєш себе. Цей будинок — не дім, це руїна. Тобі потрібна допомога».
«Це мої діти. Вони мене не покинули. І ти зробила свій вибір давно».
«Знаєш що?» — сказала я голосніше, ніж мала намір. — «Можливо, ти взагалі не хотіла бути матір’ю. Можливо, коти — це все, що ти могла собі дозволити».
Я вийшла з дому. Почав падати дощ. Він лив під кутом. Я спустилася сходами та перетнула двір. Старе відро, в якому ми охолоджували компот влітку, перекинулося на вітрі. Вода повільно лилася, розмиваючи мої сліди.
Дощ падав сильніше, але в мене не було сил прискоритися. Кожен крок здавався важчим. Я йшла безцільно, ніби не була впевнена, чи хочу кудись йти. Мені спало на думку подзвонити Богдану, моєму чоловікові, і розповісти все. Але що я могла йому сказати? Що моя мати відмовилася від мене заради десятка котів?
Надія на Богдана
Я дійшла до старої автобусної зупинки, де ми з Богданом чекали на автобус до міста, коли були ще підлітками. Спогади про ті часи, коли все здавалося простим і зрозумілим, були такими далекими. Я дістала телефон і набрала номер Богдана.
«Настю, ти де? Я хвилююся». Його голос був спокійним і турботливим, як завжди.
«Я… я не знаю, Богдане. Я біля старої зупинки. Тут такий безлад, я не знаю, що робити. Мама… вона зовсім інша».
«Я зрозумів. Я зараз приїду. Залишайся там. Нічого не роби без мене, добре?»
Я відчула полегшення. Він завжди знав, як мене заспокоїти. Богдан був моєю опорою, моїм якорем. Я поклала слухавку і сіла на лавку, вдивляючись у сіре небо. Дощ нарешті вщух, залишаючи за собою свіжий запах землі.
Приїзд Богдана
Приблизно через півгодини Богдан під’їхав на машині. Він вийшов, обійняв мене міцно.
«Нічого собі, Настю. Я не міг уявити, що так буде».
«І я теж. Я почуваюся безпорадною. Вона не хоче їхати, Богдане. Вона каже, що це її діти».
Ми повернулися до будинку. Богдан зайшов усередину, і я бачила, як його обличчя змінилося. Він був приголомшений.
«Насте, це неможливо. Тут треба все прибирати, дезінфікувати. А котів куди?»
«Вона їх не віддасть».
Ми сиділи на кухні. Богдан намагався заговорити з мамою, але вона лише похитувала головою.
«Мамо Оксано, Настя ж пропонує Вам кращі умови. Здоров’я ж найголовніше».
Вона лише відвернулася.
«Я нікуди не поїду. Мій дім тут».
Пошук рішень
Богдан запропонував найняти когось, щоб прибрати будинок. Я погодилася. Наступного дня приїхали двоє хлопців, які мали допомогти з прибиранням. Це був справжній виклик. Вони працювали цілий день, виносячи мішки зі сміттям, чистячи стіни, миючи підлогу. Мама сиділа осторонь, спостерігаючи за ними з підозрою, притискаючи до себе котів.
«Що ви робите? Не чіпайте мої речі!» — вигукувала вона.
«Мамо, це для твого ж блага. Ми просто хочемо, щоб тут було чисто».
Вона не слухала.
Я запропонувала Богдану перевезти маму до будинку її батьків, моїх дідуся і бабусі, Андрія Петровича та Марії Степанівни, які жили неподалік, в іншому селі. Вони були вже літні, але будинок у них був доглянутий і там завжди було тепло.
«Мамо, а як щодо Андрія Петровича та Марії Степанівни? Може, поживеш у них трохи? Там чисто, затишно».
Вона деякий час мовчала, а потім сказала: «Вони ж мене не зрозуміють. Вони завжди були такими… правильними».
«Я поїду до них і поговорю, Богдане, — сказала я. — Можливо, вони погодяться».
Розмова з родичами
Ми поїхали до Андрія Петровича та Марії Степанівни. Вони зустріли нас з обіймами, але, почувши про ситуацію, засумували.
«Насте, ми ж не можемо її змусити. Вона ж доросла людина», — сказав Андрій Петрович.
«Ми розуміємо, дочко. Але що ж робити з котами?» — додала Марія Степанівна.
Я пояснила, що коти — це її все. Я розуміла, що це складно.
«Ми подумаємо, Насте, — сказав Андрій Петрович. — Приїжджайте завтра».
Наступного дня ми знову поїхали до них. Андрій Петрович і Марія Степанівна погодилися взяти маму до себе, але з умовою, що котів треба буде влаштувати.
«Ми не можемо тримати стільки тварин. У нас же вже є наш Рябко», — сказала Марія Степанівна.
Я погодилася. Це був компроміс.
Переїзд
Переїзд був важким. Мама опиралася, плакала, обіймала кожного кота, ніби прощалася назавжди. Богдан допомагав мені з тваринами. Ми знайшли притулок для бездомних тварин, де обіцяли дбати про них і знайти їм нових господарів. Це було розбиття мого серця, але іншого виходу не було.
«Мамо, вони будуть у безпеці. Їм знайдуть добрі родини».
«Ти відбираєш у мене все!» — вигукувала вона.
Я почувалася погано, але знала, що роблю це для її блага. Ми відвезли її до дідуся і бабусі. Вони зустріли її тепло, приготували їй кімнату. Вона сиділа на ліжку, дивлячись у вікно, і я бачила, як їй сумно.
Довгий шлях
Пройшли тижні. Мама потроху звикала до нового життя. Вона почала розмовляти з Андрієм Петровичем та Марією Степанівною, навіть допомагати по господарству. Я приїжджала до неї кожні вихідні, привозила їй улюблені книжки та фрукти. Ми розмовляли годинами. Вона розповідала про своє життя, про свої страхи, про те, як вона почувалася самотньою після того, як я поїхала.
Одного дня, коли ми сиділи на веранді, вона взяла мене за руку.
«Насте, дякую тобі. Мені тут добре. Я… я була неправа».
Сльози навернулися мені на очі. Це були слова, які я так довго чекала. Це був перший крок до примирення. Я розуміла, що це буде довгий шлях, але ми вже зробили перший крок. Я обійняла її міцно.
«Мамо, я люблю тебе».
«І я тебе, дочко. Завжди любила».
Майбутнє
Ми почали відновлювати будинок. Це був масштабний проєкт, але Богдан був поруч. Він організував робітників, допомагав з матеріалами. Ми планували зробити його сучасним, затишним, щоб мама могла повернутися туди, якщо захоче. Це було наше спільне зусилля.
Я подивилася на Богдана, який стояв поруч, і відчула вдячність за його терпіння та любов.
Ми всі пройшли через важкі випробування, але це зробило нас сильнішими. А найголовніше – ми знову знайшли одна одну, мою маму і я. І це було найцінніше.
Я досі думаю, чи зробила правильно. Чи мала я право забирати маму з того світу, де їй було затишно, хай і серед котів і хаосу? Може, вона просто не витримала самотності, яку я залишила після себе. А може, ми обидві стали заручницями мовчання, яке тривало надто довго.
Скажіть, а ви б наважилися? Забрали б матір, яка від вас відмовилася?
Пішли б у той дім, де вас уже не чекали?
Чи сказали б: «це не моя провина» — і пішли?
