Я повернулася додому раніше — і побачила свою подругу в моїй піжамі. Поруч із моїм чоловіком.
Двері розчинилися. Аня завмерла на порозі спальні. На їхньому ліжку лежала Олена — її найкраща подруга — в її піжамі. Ігор стояв поряд, блідий, як стіна.
— Що за… — голос у Ані зірвався.
Пакети з продуктами випали з рук, апельсини покотилися по підлозі. Один зупинився просто біля ніг Ігоря.
— Я можу все пояснити, — озвався він.
Аня вдарила долонею об одвірок.
— І давно це триває? В моєму домі? На моєму ліжку? В моїй піжамі?!
Олена схопилася, притискаючи ковдру.
— Аню, це не…
— Замовкни! — Аня жбурнула рамку з фотографією. Скло розлетілося по підлозі. — Вісімнадцять років дружби, Олено! Я — хрещена твого сина!
Ігор зробив крок до неї, але вона відсторонилася.
— Не чіпай мене!
Аня побігла на кухню. Схопила чайник і поставила на плиту. У голові миготіли обірвані спогади: весілля, Олена — свідок з келихом міцного напою…
Зрадники. Обоє.
Ігор з’явився на кухні за хвилину. Сів за стіл.
— Ніякої зради не було, — сказав. — Олена прийшла в сльозах. Олег подав на розлучення. Вона боялася, що він прийде свартися.
— Тому вона лягла в наше ліжко? В моїй піжамі? — Аня відвернулася до вікна, ховаючи сльози. — Ти завжди брехав погано.
— Можна я скажу? — у дверях стояла Олена. — Я розумію, як це виглядає. Але, Аню, я б ніколи…
Аня різко обернулася.
— Чому я маю тобі вірити? Що ти робила в моєму ліжку?
— Я прийшла дві години тому. Ігор дозволив залишитися. Я прийняла душ і прилягла відпочити. У твоїй кімнаті. Бо… — Олена заплакала. — Бо з тобою завжди було спокійно. А твоя піжама… вона пахне тобою.
— Яка зворушлива історія, — Аня схрестила руки. — Тільки я вам не вірю.
Чайник засвистів. Ніхто не зрушив з місця.
— Перевір мій телефон, — Ігор поклав смартфон на стіл. — Там усі повідомлення від Олени. Вона подзвонила сьогодні вперше за місяць.
Аня вимкнула плиту й повільно сіла.
— Справа не в цьому. Справа в тому, що я зайшла в дім, а ви… ви разом… ніби мене не існує.
— Що? — Ігор здивовано глянув на неї.
— Я працюю по дванадцять годин. Стараюся. А ви… ви ближчі одне до одного, ніж…
Вона не договорила. Олена опустила голову.
— Я піду. Це моя провина.
— Ні, — озвався Ігор. — Це не через тебе, Олено.
Він повернувся до Ані.
— Я почав ходити до психотерапевта. Місяць тому.
Аня здригнулася.
— І чому я про це нічого не знаю?
— Бо тебе ніколи немає! — підвищив голос Ігор. — Ти приходиш об одинадцятій, а у вихідні — зустрічі, проєкти, шопінг. У тебе є час на всіх, крім мене!
Телефон на столі завібрував. Аня побачила: «Олена П.» — і перші слова: «Ігоре, не забувайте, що ми говорили про ваше право…»
— Олена Павлівна, — пояснив Ігор. — Мій психотерапевт.
— То ти обговорюєш наші проблеми з чужими, але не зі мною?
— А ти зі мною їх обговорюєш? Коли востаннє ти розповідала мені, як пройшов твій день? Коли ми востаннє вечеряли разом? Коли востаннє були близькі?
Олена кашлянула.
— Я піду.
Вона вийшла. Закрила вхідні двері.
— Чому ти пішов до психотерапевта? — тихо спитала Аня.
— Бо я почав пити. Щовечора, коли тебе не було. Я почувався непотрібним. Приходив у порожню квартиру, готував вечерю на двох, їв сам. Чекав. А ти приходила — душ, ліжко, «я так втомилась, давай завтра поговоримо». І так — роками. Олена Павлівна допомагає мені розібратися з тривогою. І з собою.
— Ти сердишся на мене?
— І на тебе. І на себе — за те, що нічого не можу змінити.
Він підвівся.
— Я поїду на дачу. На кілька днів.
Аня мовчки кивнула.
Коли двері зачинилися, вона взяла його телефон, який той забув. Пароль залишився старим — дата їхнього знайомства. Відкрила повідомлення від Олени. Останнє — сьогоднішнє: «Я більше не витримую вдома. Олег влаштовує сцени. Можна до вас?»
До того — три тижні тиші: «З днем народження, Ігорчику! Аня казала, що готує сюрприз!»
Нічого підозрілого.
Потім відкрила листування з «Оленою П.»:
«Ігорю, пам’ятайте, що ви маєте право на власні почуття. Не варто підлаштовуватись під чужі очікування, навіть якщо це очікування вашої дружини. Завтра о 15:00?»
Аня відкинула телефон. Якась стороння жінка знала про її чоловіка більше, ніж вона.
У квартирі було тихо. Тільки кран цокав, як метроном. На підлозі лежали уламки весільної фотографії.
Три дні Аня не виходила з дому. Просто сиділа на кухні, слухала кран і намагалася згадати — коли все пішло шкереберть? Коли Ігор став таким відстороненим?
На четверту ніч вона прокинулася від тиші. Кран перестав капати.
На тумбочці блимає екран Ігоревого телефона. Нове повідомлення:
«Олена П.: Ігорю, ви пропустили дві зустрічі. Ви в порядку? Я хвилююсь.»
Аня набрала номер із домашнього телефона.
— Ігорю? Слава Богу! Я…
— Це Аня. Його дружина. Ви не знаєте, де він?
— Він не з вами? — здивувалась психотерапевтка. — Казав, що повертається додому. Хоче серйозно поговорити.
Аня злякалася.
— Коли?
— Два дні тому.
Вона обдзвонила всіх — батьків, друзів, колег. Ніхто його не бачив.
На світанку вона поїхала на дачу. Двері були незамкнені. На столі — порожня пляшка і блістер від таблеток.
— Ігорю?!
Тиша.
Вона кинулась обшукувати кімнати. Порожньо.
Вибігла на ганок — і побачила його. Він сидів на пірсі, біля озера.
— Ігорю! — вона кинулась до нього. — Я думала…
Він озирнувся. Очі червоні.
— Пробач, — сказала вона. — Ти мав рацію. Я тебе не бачила. Не чула.
— Чому ти приїхала?
— Бо я люблю тебе. Завжди любила. Просто… загубила тебе з поля зору.
Він підвівся, зробив крок — і вона помітила: він кульгає.
— Що сталося?
— Впав із ганку, — усміхнувся. — Напився так, що ледь доповз до ліжка. Хотів повернутись додому, але не зміг сісти за кермо.
Вона обійняла його.
— Поїхали додому. Там кран перестав капати.
— Сам?
— Сам. Може, й у нас так вийде.
Ігор глянув їй у вічі.
— Ні, Аню. Само не минеться. Нам доведеться працювати. Говорити. Слухати.
— Я готова, — тихо мовила вона.
— І я. Але… — він запнувся. — Ти маєш знати: я був на межі. Ще трохи — і я б…
Аня зрозуміла.
— Я більше тебе не втрачу, — прошепотіла вона. — Обіцяю.
Вони стояли на пірсі, тримаючись за руки. І перший промінь сонця прорізав сіре небо.
