– Вікторе, а ти не бачив мій улюблений светр? – крикнула я з кухні, старанно розвішуючи щойно випрані дитячі футболки.
– Ярино, зараз знайду! – відповів чоловік із сусідньої кімнати. – Але зачекай, у мене тут дещо важливе.
Я поставила кошик з білизною на стілець і зайшла до спальні. Там, на ліжку, лежала гарна оксамитова коробочка. Серце затріпотіло – ось він, подарунок на День Святого Валентина, і, нарешті, без натяків чи підказок, Віктор сам здогадався мене потішити.
– Не чіпай, будь ласка, – Віктор поспішив закрити коробочку. – Це сюрприз.
Я пирснула зі сміху. Чоловік уже стільки разів плутався з усілякими знаками уваги, що надія на щось романтичне майже згасла. Але зараз усе виглядало багатообіцяюче. Сказала собі: «Гаразд, не буду псувати інтригу».
Того ж вечора, вклавши наших двох маленьких вередунів-двійнят у ліжечка, я вирішила прибрати у спальні. І, звісно ж, побачила ту саму коробочку. Стримати цікавість було складніше, ніж навчитися їсти лівою рукою. «Ну, гляну хоч краєчком ока», – подумала я.
Відкривши коробку, я мало не розтанула від захоплення – там був витончений срібний браслет із невеличким сердечком, оздобленим прозорими камінцями. Здавалося, він ідеально підходить до моєї ніжної сукні, що вже кілька місяців висить у шафі «на вихід». «Отже, День Святого Валентина обіцяє бути незабутнім», – промайнуло в голові.
Наступного ранку, поки Віктор на кухні дивився за близнюками, я нишком підійшла до нього, щоб, так би мовити, “перевірити реакцію”.
– Коханий, а ти не забув, що завтра Валентинів день? – запитала з лукавою усмішкою.
– Так, звісно, не забув! – відказав він. – Уже все підготував. Навіть мамі купив подарунок.
«Мамі? Як це мамі? Та він же вже купив браслет мені!» – подумала я в ступорі. Не витримала й сказала:
– Слухай, а що саме ти для неї взяв?
– Такий милий браслетик, знаєш, із сердечком. Вона любитиме, бо сердечка – її слабкість.
У той момент мені закортіло зойкнути. Ледь не закричала: «Це подарунок мені належав!». Але замість того промовчала. Зібралася з думками й насуплено мовчки пішла до вітальні, згадуючи тисячу й один момент, коли Тетяна Степанівна (свекруха) ставала між мною та моїм «жіночим щастям».
Увечері, коли діти заснули, а Віктор уперто гортав новини у телефоні, я вже не втрималася:
– Знаєш, я думала, що ти купив той браслет на Валентина для мене. Але, бачу, твоя мама тепер на першому місці.
– Та не перебільшуй, Ярино, – відповів він цілком серйозно. – Мама завжди про мене дбає, я ж хотів її потішити. Ти сама казала, що вона хороша.
Ой, хороша… Іноді мені здавалося, що моя свекруха більш схожа на генерала, який перевіряє, чи добре я виконую свої обов’язки. А тут ще й такий несподіваний «подарунок».
Найгірше, що Віктор навіть не зрозумів, чому я злюся. Для нього це банальна ситуація: купив гарний браслет – віддав мамі. У моїй голові ж тисячі питань: чому не купив для неї іншу дрібницю? Чому не потурбувався зробити приємне і мені, тим паче, на романтичне свято?
Я відчула, як серце стискається від образи. Адже, буває, сидиш ночами, качаєш дітей, вариш борщі, переш ту ж білизну – все це за звичною схемою «домашнього щастя». А коли чекаєш заслуженого маленького дива в найромантичніший день року, отримуєш несподіване розчарування.
Цьогорічний День Святого Валентина минув без особливих подарунків, а браслет урешті красувався на зап’ясті Тетяни Степанівни. Я на свекруху була не добра і не весела. Вона ж, здається, нічого не запідозрила. Віктор, як і раніше, був переконаний, що зробив усе правильно, і продовжував жити у своїх рожевих окулярах.
Я ж тепер думаю: що б ви зробили на моєму місці?
