— Я поселила на твоїй дачі племінницю з дітьми на все літо! — гордо повідомила свекруха, навіть не спитавши мого дозволу.
Ольга розплакалася. У дзеркалі майнуло обличчя, яке вона ледь впізнавала — з набряклими очима. Вона провела долонею по склу, ніби намагаючись стерти марево.
Мрія вимагала поступок.
Дача бабусі дісталась Ользі несподівано. Родичі з полегшенням зітхнули, коли вона погодилась забрати той старенький будиночок з зарослою ділянкою. Ніхто й гадки не мав, що вона так вперто вчепиться у це спадкове майно.
Ольга сподівалася, що хоча б чоловік її підтримає. Та де там.
— Що, подорослішала нарешті? Будівельний магазин відвідала? — Артем зустрів її з посмішкою, коли вона повернулась із черговою партією матеріалів. — Може, продамо цей будинок? Яка з неї користь?
Жінка мовчки дивилася на нього, не знаючи, як пояснити, що бабусина дача — це не просто дерев’яні стіни та бур’яни на грядках.
— Ні, — твердо сказала вона. — Я не продам її.
Артем скривився й пішов до кімнати. А Ольга зачинилась у ванній. Сльози лилися безупинно.
Щовихідних вона їхала на дачу. Руки нили від важкої роботи, але це було приємне відчуття, від творення чогось нового й корисного. Вона навчилася забивати цвяхи, шпаклювати стіни, шліфувати старі дошки.
— Прекрасна картина! Попелюшка на грядках! — зловтішалася Таня, зовиця. — Артем одружився з селянкою! Хто б міг подумати!
Таня оглядала ділянку з таким виразом, наче Ольга скоїла найбільшу дурницю в житті.
— Я роблю те, що люблю, — спокійно відповідала жінка, витираючи піт із чола. — Коли все закінчу, тут буде чудово.
— Якщо закінчиш, — хихикнула Таня. — Тобі на це років десять знадобиться.
Але Ольга була впертою. Три тижні відпустки вона витратила на те, щоб вирівняти стіни, перестелити підлогу, залатати дах. Частину зарплати віддавала на будматеріали. А чоловік лише крутив головою, називаючи це маячнею.
— Коли ми востаннє кудись вибиралися? — сердився Артем. — Усі вихідні — на твоїй дачі, всі гроші — туди ж!
— Це мої гроші, — нагадувала Ольга. — Я жодної копійки не беру з нашого сімейного бюджету.
Навесні жінка взялася за ділянку: розчистила зарослі, перекопала грядки, посадила перші квіти. Щовечора падала з ніг від утоми, але щоранку прокидалась із передчуттям: «Що б зробити сьогодні?»
Якось на дачу навідалася свекруха, Марина Петрівна. Висока, з бездоганною укладкою та манікюром, вона виглядала абсолютно чужою серед грядок і недоробленого ремонту.
— Ти просто викидаєш гроші на вітер, — заявила вона, спостерігаючи, як Ольга фарбує веранду. — Мій син міг би жити у пристойній квартирі, а не на зйомній, якби ти була розумнішою.
— Ми знімаємо житло, бо вирішили накопичити на власне, — не відволікаючись від роботи, відповіла жінка. — Дача тут ні до чого.
Марина Петрівна ледь стрималася.
— Жодна нормальна людина не працювала б на цих шести сотках, коли в житті є важливіші речі, — відрізала вона. — Чого ти хочеш навчити мого сина?
— Творити, а не руйнувати, — тихо сказала Ольга.
На початку літа дача змінилася до невпізнання. Старий будинок перефарбували у небесно-блакитний. На ґанку з’явилися різьблені перила. Квітували троянди й піони. Ольга поставила зручну альтанку для вечірніх посиденьок, купила розкладний стіл, стільці та парасольку від сонця.
— Шкода тільки, що чоловік цього не бачить, — зізналась вона подрузі Ксенії. — Я його кликала, але він жодного разу не приїхав.
— Не всі здатні оцінити красу, створену власними руками, — з усмішкою відповіла Ксенія, озираючись довкола. — А ти молодець. Справжню казку створила!
Ольга працювала дистанційно, тому все літо провела на дачі. Артем лишився в місті — посилався на зайнятість і нестерпну спеку в електричках. Вони телефонували одне одному раз на день, та розмови ставали дедалі коротшими.
Марина Петрівна ще кілька разів навідувалася, з діловитим виглядом оглядала змінену дачу, хмикала і йшла мовчки — жодного слова похвали.
Проте Ользі подобалося залишатися на самоті. Вона снідала на веранді, спостерігаючи, як прокидається природа. Працювала на свіжому повітрі. Вечорами відпочивала на альтанці. Вперше за довгий час вона відчувала себе… собою.
Коли стало холодно, довелося повертатися у місто. Орендована квартира здавалася тісною й чужою. Артем зустрів її дивним поглядом — ніби чекав побачити іншу людину.
— Добре, що нарешті схаменулась і повернулась, — сказав він за вечерею. — Тепер усе буде як раніше?
— Не думаю, — чесно відповіла Ольга.
Він не запитав, що саме вона мала на увазі. Холод оселився не лише надворі, а й між ними.
Час минав непомітно. Ольга вже рахувала дні до літа, у передчутті повернення на дачу.
Щовечора переглядала садівничі журнали, купувала насіння квітів, планувала нові грядки.
Артем спостерігав за її приготуваннями з неприхованим роздратуванням.
— Знову сама поїдеш на все літо? — кинув якось, коли вона складала список потрібних
інструментів.
Ольга підвела очі.
— Не обов’язково. Міг би цього разу поїхати зі мною.
Артем мовчки похитав головою. Розмова не склалася.
У кінці травня на вечерю напросилася Марина Петрівна. Прийшла при повному параді — у новому костюмі, з ідеально укладеним волоссям.
— Любі мої, як добре, що ми зібралися! — голос Марини Петрівни звучав надто солодко, неприродно. — Олю, у тебе ж скоро день народження, так? Через три тижні, якщо не помиляюся?
Жінка насторожилася. Свекруха ніколи раніше не виявляла жодного інтересу до її свят.
— Так, двадцять першого червня, — відповіла вона, накладаючи салат Марині Петрівні.
— І як плануєш святкувати? — не відставала свекруха.
— На дачі, — усміхнулася Ольга. — Покличу подруг, проведемо вихідні на природі. Шашлики, свіже повітря, без зайвого клопоту.
Обличчя Марини Петрівни миттєво змінилося. Усмішка зникла, очі звузилися, щоки налилися багрянцем, ніби вона затамувала подих.
— Це буде неможливо, — прошипіла вона, відсуваючи тарілку.
— Чому? — Ольга насупила брови. — Щось сталося з дачею?
Свекруха поправила серветку, склала руки, наче готувалася до серйозної розмови.
— Я поселила на твоїй дачі племінницю з дітьми на все літо, — гордо заявила Марина Петрівна. — У неї важка ситуація: чоловік пішов, грошей немає, а дітям потрібне свіже повітря, природа…
Ольга мовчала. Її вуха ніби заповнилися ватою.
— Як поселили? — нарешті промовила вона. — Без мого дозволу?
— Олю, не починай! — звела очі до неба Марина Петрівна. — Це ж родина! Ти що, не можеш поступитися? У тебе там і так нічого немає, тільки грядки. А дітям буде де побігати!
Артем мовчав. Не підтримав, не зупинив. Продовжував їсти, ніби ця розмова його не стосується.
— Це моя дача, — спокійно, але твердо сказала Ольга. — Я ремонтувала її власноруч, за свої гроші. І нікого не запрошувала.
— Ну що ти знову починаєш! — зітхнула свекруха. — Я ж думала, ти розумна жінка. Людям допомогти — святе діло. Племінниця вже там, з дітьми. Їм сподобалося.
— Вона вже там? — Ольга підвелася з-за столу. — Тобто Ви просто вселили туди людей, як до готелю?
— Не перебільшуй, — відмахнулася Марина Петрівна. — Я привезла їх учора. Все добре. Ти ж у місті, тобі яка різниця?
Жінка подивилася на Артема. Той знизав плечима.
— Ти знав?
— Мама сказала, що ненадовго. Думав, нічого страшного, — пробурмотів він.
В Ольги всередині наче щось обірвалося. Не від свекрухи — від нього. Від чоловіка, якому було байдуже, що її маленький світ, який вона будувала з нуля, перетворили на чужу територію.
— Дякую, що попередили, — сухо сказала вона. — Завтра ж поїду й усе з’ясую.
— Ольго! — схопилася Марина Петрівна. — Не влаштовуй сцен! Ти виглядаєш… егоїсткою.
— Якщо захист свого дому — егоїзм, тоді так. Я — егоїстка.
Вона пішла у кімнату і зачинила за собою двері. Її трясло від обурення, але більше — від розчарування. Вона раптом зрозуміла, що її мрія — не просто дача. Це місце, де вона почала віднаходити себе. І ніхто не має права в неї це забрати.
Наступного ранку Ольга була в електричці. Вона тримала в руках ключі від дачі, які тепер здавалися їй символом боротьби за власний простір. Дорога була знайома, але сьогодні здавалася іншою — кожен стовп, кожна зупинка гнітили й водночас підштовхували до рішучості.
Коли вона вийшла на знайомій платформі й пройшла до дачі, її серце калатало. На подвір’ї бігали двоє дітей у брудних шортах, із липкими руками й морозивом на обличчі. Під вишнею сиділа молода жінка в піжамі з телефоном у руках.
— Добрий день, — промовила Ольга, намагаючись не зірватися. — Ви хто?
Жінка підвела погляд, не знімаючи навушників.
— Ми — до тітки Марини. Вона сказала, що можна. Я — Аліна. А ви?
— Я — власниця цієї дачі.
Аліна нарешті зняла навушники й сіла рівніше.
— Вибачте… Я не знала… Мені сказали, що це сімейна дача. Тимчасово. Ми нічого не чіпали.
Марина оглянула подвір’я. На лавці валялися порожні пачки з-під чіпсів, на клумбі лежала пляшка з-під коли. Хтось розтоптав її молоді лілії, біля троянд валявся м’яч.
Вона глибоко вдихнула.
— Слухайте, Аліно, мені справді шкода вашої ситуації. Але ви не можете залишатися тут. Це не житло для гостей, і тим більше — не готель. Я приїхала навести лад. І прошу вас зібрати речі до вечора.
— Але… — почала Аліна. — Нам нікуди…
— Вам доведеться зв’язатися з Мариною Петрівною. Вона мала б подбати про вас, якщо вже вас сюди відправила. Я не давала дозволу. І це принципово. До неї переїжджайте, нехай вона вас приймає, а не влаштовує.
Аліна роздратовано зітхнула, але мовчки пішла до будинку.
Ольга сіла на сходах своєї веранди й уперше за кілька тижнів заплющила очі. Вітерець торкався щік, а запах землі й дерев заспокоював. Вона відчула, що повертається до себе.
Увечері вона написала Артему коротке повідомлення:
«Я на дачі. І, мабуть, залишуся тут на деякий час. Якщо захочеш поговорити — приїжджай. Але цього разу — по-справжньому».
Відповіді не було.
І це, як не дивно, вже було байдуже.
На ранок Ольга прокинулася ще до сходу сонця. У голові пульсувала ясна думка: досить мовчати й терпіти. Вона витратила на цю дачу не просто гроші — частину себе. І ніхто, навіть Марина Петрівна, не має права розпоряджатися її працею, ніби вона — ніщо.
Жінка заварила міцну каву, сіла за стіл із блокнотом і взялася рахувати чеки. Фарба на будинок, перила, підлога. Квіткові саджанці, ґрунт, інструменти, нова газонокосарка. Сума виявилася великою. І це — тільки минулого літа. А ще — меблі для веранди, літній душ, оплата майстрів. Жінка витратила стільки грошей, що не повірила своїм очам, коли порахувала всі чеки.
Увечері вона написала повідомлення у родинний чат:
«Друзі, я вдячна всім, хто цікавиться моєю дачею. Але мушу нагадати: усе, що тут зроблено, — зроблено моїм коштом і моїми руками. Надалі користування дачею можливе лише за попереднім погодженням зі мною. Вартість доби — 2000 гривень. Це включає користування будинком, водою, газом, ділянкою, меблями, технікою. Ремонтні та господарські витрати виставлені в рахунок. Якщо у когось є заперечення — буду рада їх обговорити. Особисто. Дякую за розуміння. Ольга».
Мовчанка тривала цілий день. Першою зреагувала Світлана, сестра чоловіка:
«Ти крута. Нарешті!»
Увечері зателефонував Артем:
— Ти що робиш? Це тепер бізнес?
— Ні, Артеме, це — повага. До себе. І якщо ти не розумієш різниці — можеш не дзвонити більше.
— Ти змінилася, — буркнув він і кинув слухавку.
Через годину на телефон прийшло повідомлення від Марини Петрівни:
«Це образливо. Але раз ти наполягаєш — виставляй рахунок. Побачимо, скільки ти насправді витратила».
Жінка прикріпила чек-лист витрат і скромний підсумок:
Загалом: 168 450 гривень.
І додала:
«Ось чому 2000 за добу — символічно».
Марина Петрівна більше не писала.
Через тиждень до Ольги подзвонила колега з роботи Мар’яна й запитала, чи можна приїхати на дачу?
— Звісно, — відповіла жінка, — тільки не як у готель, а як гостя. Ми разом посмажимо шашлик, зробимо салати і будемо відпочивати на свіжому повітрі.
— А як щодо орендної плати? — відразу вирішила запитати колега, щоб уникнути несподіванки в майбутньому.
— Це суто символічно і чисто для моїх настирних родичів, щоб вони знали межі й поважали мій простір. Ти будеш моєю гостею, тому з тебе тільки напої та м’ясо. Овочі у мене є.
Жінки довго сміялися у слухавку, а у вихідні зустрілися. Мар’яна взяла з собою дітей та маленький басейн. Вони бавилися біля води, а жінки засмагали на сонці, про щось розмовляли і сміялися.
Ольга зрозуміла, що варто відстоювати власні кордони, а що Мар’яна була на дачі, як гостя, про це жінка нікому з рідних не розповіла. Вони ж не допомагали їй грошима ремонтувати дачу, тому й вона не має перед ними виправдовуватися.
