Моя історія почалася чотири місяці тому, коли Олег, мій чоловік, попросив прихистити його молодшу сестру Катю.
«Це ненадовго, Софійко, — запевняв він. — Їй просто треба перебути складний період. Ти ж знаєш, вона розійшлася з хлопцем, роботи немає. Допоможемо, гаразд?»
Я погодилася. Не тому, що була в захваті від ідеї, а тому, що вірила в нього. Вірила, що ми — команда, яка разом долає труднощі. Але я не могла уявити, що ці «пару тижнів» розтягнуться на місяці й перевернуть моє життя.
Спочатку все було терпимо. Катя поводилася тихо, навіть допомагала по господарству. Вона готувала сніданки, мила посуд, і я подумала, що, можливо, це не так уже й погано.
Але з кожним тижнем її присутність ставала дедалі важчою. Вона почала залишати брудні тарілки в раковині, розкидати свої речі по всій квартирі, а її «тимчасові» вечірки з подругами стали регулярними.
Моя квартира, яку я так дбайливо облаштовувала, перетворювалася на гуртожиток.
Олег бачив це, але волів не помічати. «Вона ж у депресії, — казав він. — Їй треба час». Я кусала губи й мовчала, сподіваючись, що він сам усе зрозуміє. Але він не розумів. Або не хотів.
Наступного дня після нашої розмови Катя поводилася як зразкова гостя. Вона не виходила зі своєї кімнати, не вмикала музику й навіть помила за собою чашку.
Я спостерігала за цією демонстративною слухняністю з холодною посмішкою. Це був її хід у грі, яку вона так добре опанувала. Але я не збиралася грати за її правилами.
Олег повернувся з роботи з виглядом дипломата, який щойно уклав мирний договір. Він кинув портфель на стілець у кухні, де я різала огірки для салату, і голосно оголосив:
— Усе владнав, Софійко! Я поговорив із Катею. Вона згодна з’їхати.
Я не відірвала очей від дошки. Ніж ритмічно цокав, ріжучи овочі. Я чекала, що буде далі.
— Вона все розуміє, не хоче нам заважати, — продовжував він, ніби зачитуючи заздалегідь підготовлену промову. — Але, знаєш, їй потрібен час, щоб знайти роботу. І, звісно, трохи грошей на перший місяць оренди. Я подумав, ми могли б їй допомогти. Дати, скажімо, 15000 гривень на оренду й ще 5000 на перший місяць. Щоб вона одразу могла влаштуватися й не думати, де взяти на їжу. Це ж справедливо, правда?
Ніж зупинився. Я повільно повернулася до нього. Його обличчя сяяло самовдоволенням, ніби він щойно винайшов формулу миру на землі.
Я дивилася на нього, і в моїй голові щось клацнуло. Це був не чоловік, якого я знала. Це був чоловік, який щойно запропонував мені заплатити за те, щоб позбутися проблеми, яку сам же створив.
— Справедливо? — перепитала я, і мій голос був тихим, але гострим, як лезо. — Ти серйозно? Я маю дати 20 000 гривень твоїй сестрі, щоб вона з’їхала з моєї квартири? Це з якого дива?
Олег зніяковів. Він явно не чекав такої реакції.
— Ну, не ти, а ми. Ми ж родина, Софійко. Це просто допомога. Катя ж не чужа.
— Родина — це коли рішення приймають разом, — відрізала я, роблячи крок до нього. — А я не згодна. Давай я поясню тобі твій «геніальний» план простіше. Твоя сестра чотири місяці живе за мій рахунок. Вона влаштовує тут вечірки, залишає бруд і поводиться, ніби це її дім. Я кажу, що вона має з’їхати, а ти пропонуєш мені заплатити їй за це? Я правильно зрозуміла?
— Ти все перекручуєш! — він підняв голос, але в ньому відчувалася невпевненість. — Це не плата, а підтримка! Ти не хочеш увійти в її становище?
— У її становище? — я гірко всміхнулася. — А чому ніхто не хоче увійти в моє? У становище жінки, яка змушена терпіти чужу людину в своєму домі? Яка прибирає за нею бруд і слухає її скарги? Чи моє становище не важливе?
Олег замовк. Мої слова влучили в ціль, і він не знав, як відповісти. Але в цю мить двері до Катіної кімнати відчинилися, і на порозі з’явилася вона сама.
У старій футболці Олега, з виразом ображеної невинності на обличчі. Було очевидно, що вона підслуховувала.
— Я все чула, — сказала вона тихим, тремтливим голосом, розрахованим на співчуття. — Вирішили вигнати мене, так? Спасибі, брате. Спасибі, Софія. Прихистили, а тепер на вулицю.
Олег одразу ж підхопив її тон, повернувшись до мене з докором.
— Бачиш, до чого ти довела? Вона ж усе чула!
Я навіть не глянула на нього. Мої очі були прикуті до Каті. Я дивилася на неї з холодною цікавістю, ніби вивчала незнайомку.
— Ніхто тебе не виганяє, Катю, — сказала я спокійно. — Тебі пропонують з’їхати. Після чотирьох місяців «гостювання» в чужій квартирі. Це різні речі. І не треба тут розігрувати драму, на мене це не діє.
Катя зрозуміла, що її тактика не спрацювала, і змінила тон. Її обличчя спалахнуло роздратуванням.
— Драму? Тобто, коли людина просить допомоги, це драма? Я ж не мільйон прошу! Тільки трохи підтримки на перший час. Чи для тебе 20000 гривень — це так багато? — вона кинула на мене зневажливий погляд. — Ми ж родина. Чи ти вважаєш, що раз вийшла за Олега, то він тепер тільки твій, а про рідну сестру має забути?
Непорозуміння перосло у щось більше. Це вже була не просто суперечка між мною та Олегом. Це було протистояння з його сім’єю, де він охоче зайняв місце спостерігача, підтримуючи сестру.
— Допомога — це коли її просять, а не виставляють рахунок за гостинність, — відповіла я, звертаючись до обох. — Допомога — це коли людина сама щось робить, а не сидить на дивані, чекаючи, що все принесуть. Ти за чотири місяці навіть не спробувала знайти роботу, Катю. Жодної спроби.
— А як я її знайду, якщо не знаю, де буду завтра? — вигукнула вона, скинувши маску. — Мені потрібна стабільність! Своя квартира! А ви замість допомогти рахуєте кожну копійку! Олеже, скажи хоч слово! Вона ж принижує мене, твою сестру!
Олег нарешті оговтався й кинувся на її захист.
— Софійко, досить. Вона права. Ми маємо їй допомогти. Це наш обов’язок. Давай просто зробимо, як вона просить, і закриємо це питання.
У цю мить я відчула, ніби в моїй голові перемкнули рубильник. Я дивилася на них — на мого чоловіка, який пропонував відкупитися від проблеми моїми грошима, і на його сестру, яка нахабно вимагала те, що їй не належало. І я побачила не родину.
Я побачила злагоджений дует, який звик вирішувати свої проблеми за чужий рахунок. За мій рахунок. Усі образи й роздратування зникли, залишивши лише холодну ясність. Я знала, що робити.
Я всміхнулася. Не радісно, не зло, а так, ніби щойно розгадала складну головоломку. Уся метушня, усі сперечання раптом здалися мені далекими й неважливими. Я відчула полегшення.
— Гаразд, — сказала я спокійно. — Ви мене переконали. Допомога справді потрібна.
Катя тріумфально всміхнулася й кинула на брата переможний погляд. Олег розслабився, вирішивши, що буря минула.
— От бачиш! — видихнув він. — Я ж казав, що ми домовимося. То скільки треба? Обговоримо…
— Так, — перебила я, не змінюючи тону. — Я дам гроші. Але не їй. Тобі.
Тиша, що запала, була оглушливою. Усмішка зникла з Катиного обличчя, а Олег застиг із напіввідкритим ротом.
— Що? — перепитав він, думаючи, що недочув.
— Я дам тобі гроші, Олеже, — повторила я, чітко вимовляючи кожне слово. — 20 000 гривень на оренду. Збирай речі й іди. Разом із нею.
Я відступила, відкриваючи їм шлях до коридору.
— Ти можеш знайти квартиру поруч із Катею, щоб носити їй вечері, оплачувати її забаганки й вислуховувати її скарги. Можеш бути їй братом, батьком, спонсором — ким завгодно. Але робитимете це не в моїй квартирі й не за мій рахунок. Ви ж родина. Допомагайте одне одному. Починайте прямо зараз.
Їхній шок був таким сильним, що вони обоє втратили дар мови. Першою оговталася Катя.
— Ти з глузду з’їхала! — вигукнула вона. — Ти не можеш його вигнати! Це й його дім!
— Цей дім мій, Катю, — холодно відповіла я. — Я купила його до шлюбу, і твій брат це знає. Він живе тут, бо я його дружина. Але, здається, роль твого опікуна йому вдається краще. Тож я повертаю його тобі. Бери й користуйся.
Олег нарешті знайшов слова. Його обличчя почервоніло від обурення.
— Ти. Ти не посмієш так зі мною вчинити! Ми чоловік і дружина!
— А ти посмів запропонувати мені оплатити житло твоїй сестрі після всього, що вона тут влаштувала. Ти поставив її комфорт вище мого. Тож я можу багато що. У вас є година. Зберіть найнеобхідніше. Решту я передам пізніше. Час пішов.
Я розвернулася й вийшла з кухні. Я не зачинялася в спальні й не стежила за ними. Я сіла в крісло у вітальні, взяла книгу й відкрила її.
Я не читала — просто дивилася на сторінки, слухаючи, як у квартирі почався метушливий рух. Шафи відчинялися й зачинялися, Катя щось шипіла Олегові, а він тихо відповідав.
З’ясовувань стосунків більше не було. Був лише фінал. Останній і безповоротний. Я перегорнула сторінку, відчуваючи, як із кожним звуком із мого дому виходить щось чуже, задушливе. Вперше за чотири місяці я відчула, що можу дихати вільно.
Минуло кілька днів. Квартира була тихою, як ніколи. Я повернулася до своїх звичок — ранкова кава, вечірні прогулянки, улюблена музика без чужих зауважень.
Але в цій тиші було щось нове. Не сум, не порожнеча, а спокій. Я не відчувала провини за своє рішення. Я відчувала силу.
Одного вечора я сиділа на балконі з чашкою чаю, коли подзвонила моя подруга Ліля.
— Софійко, ну що там у тебе? — її голос був сповнений цікавості. — Олег дзвонив, сказав, що ти його вигнала. Це правда?
Я всміхнулася, дивлячись на вечірнє місто.
— Не вигнала, Ліль. Просто повернула йому його пріоритети. Він із Катею тепер живе в орендованій квартирі. Каже, шукають їй роботу.
— Ти серйозна? — вона засміялася. — І як ти? Не шкодуєш?
— Ні, — відповіла я, і це було правдою. — Я дала йому шанс. Він обрав не мене. Тож я обрала себе.
Ліля помовчала, а потім сказала:
— Знаєш, я б так не змогла. Але ти. Ти молодець. Справжня залізна леді.
Я розсміялася. Мені не потрібні були ярлики. Мені потрібен був мій дім, мій спокій і моє життя. І я його повернула.
Головна картинка ілюстративна.
