Я почула цю новину від давньої подруги і ледь не втратила свідомість: у мене є онук, Артем, якому п’ять років. Виходить, Леся приховувала свою вагітність, народження і все життя сина, лише б уникнути мого осуду
Мені часто здавалося, що я була досить непоганою матір’ю. Наскільки це взагалі можливо, враховуючи моє життя. Я завжди намагалася дати Лесі все, чого не мала сама, забезпечити їй не тільки матеріальний комфорт, а й душевне тепло. Ми жили в маленькому містечку, де всі одне одного знали, і мої стосунки з дочкою завжди здавалися зразковими. Принаймні, так думала я.
Коли Лесі виповнилося двадцять два, вона вирішила переїхати до столиці. Це було її велике бажання — вступити до університету і почати самостійне життя. Я підтримала її. Навіть допомогла фінансово на перші місяці. Хоча розлука далася мені нелегко. Я так звикла, що вона поруч, що наш будинок наповнений її сміхом і музикою.
Спочатку ми спілкувалися щодня. Довгі розмови по телефону, відеодзвінки. Вона розповідала про навчання, нових друзів, про те, як їй подобається велике місто. А потім дзвінки стали рідшими. Відповідала вона коротко, іноді з помітним роздратуванням у голосі. Я списувала це на втому, напружене навчання, новий ритм життя.
— Лесю, ти чому так рідко дзвониш? — якось запитала я під час нашої п’ятнадцятихвилинної розмови.
— Мамо, я ж казала, що у мене сесія. Я цілими днями в бібліотеці, — відповіла вона дещо різко.
— Але ж п’ять хвилин можна знайти, правда? Я за тебе хвилююся.
— Зі мною все гаразд. Не треба хвилюватися. Я доросла.
Це доросла звучало як докір. Наче моя турбота була ознакою того, що я не вважаю її дорослою. З часом дзвінки зійшли нанівець. Залишилися лише короткі, сухі повідомлення у месенджері, переважно на свята. Мої спроби приїхати до неї в гості вона щоразу відкладала під різними приводами: ремонт у квартирі, завал на роботі, поїздка з друзями. Я відчувала, як між нами росте стіна, але не могла зрозуміти, чому.
Минув рік, другий, третій. Десять років без справжньої розмови, без теплих обіймів. Я сумувала. Дуже. Її місце в нашому домі залишалося порожнім. Мій чоловік, її вітчим Кирило, теж переживав, хоча намагався цього не показувати. Він завжди ставився до Лесі як до рідної, з моменту, як вони познайомилися, коли їй було сім.
— Може, поїдемо просто так? Без попередження? — якось запропонував мені Кирило.
Я заперечила.
— Ні, не хочу її ставити в незручне становище. Якщо не хоче, щоб я приїхала, значить, так треба. Може, вона соромиться свого життя там? Я ж не знаю, як вона живе.
— Мар’яно, так не можна. Це твоя дочка.
— Я знаю. Але я не хочу її втратити остаточно. Здається, я все роблю неправильно.
З роками я змирилася, що Леся — це та рана, яка ніколи не загоїться. Я відправила їй грошовий переказ на день народження і отримала у відповідь лише коротке — дякую. Це був максимум нашої взаємодії.
Два тижні тому до нашого міста приїхала моя давня подруга, Тамара. Вона останні роки жила за кордоном і про наші стосунки з Лесею знала лише з моїх коротких розповідей, що — все гаразд, просто зайнята.
Ми сиділи в кав’ярні, згадували молодість. Раптом Тамара сказала:
— До речі, я в столиці зустрічала твою Лесю. Випадково. Була дуже здивована.
Моє серце затьохкало.
— Ти зустрічала? Коли? Що вона робила? — мене охопило дике хвилювання.
— Ну, це було місяців шість тому. Я зайшла до одного будинку в центрі, там якась подія була. І побачила її.
— І що? Чому ти мені не сказала одразу?
— Ну, якось не було нагоди. Вона була з хлопчиком. Дуже милим. Років п’яти, мабуть. Він називав її мамою. Я навіть підійшла, привіталася. Сказала їй, що ти дуже за нею сумуєш.
— І що вона? — я ледве дихала.
— Вона зблідла. І так холодно, я б сказала, — незворушно відповіла. — Сказала, що це племінник її чоловіка, мовляв, вона за ним доглядає, поки вони у від’їзді. Я тоді ще подумала, що за дурниці, якась заплутана історія. А він так на неї схожий, Мар’яно. Просто копія.
Усередині мене все перевернулося. Леся. Хлопчик. П’ять років. Вона поїхала десять років тому. Це означало, що вона завагітніла приблизно через п’ять років після того, як поїхала. І нічого мені не сказала.
— Ти певна? — прошепотіла я.
— Так, Мар’яно, абсолютно. Я її бачила. Вона змінилася, стала така… доросла. Але це була Леся.
Я вийшла з кав’ярні, ледь тримаючись на ногах. Тамара ще щось говорила, але я її не чула. Уся моя свідомість була зайнята думкою: онук. У мене є онук. І Леся це приховувала.
Я приїхала додому і впала на диван. Кирило відразу зрозумів, що щось трапилося.
— Мар’яно, що з тобою? Ти біла як стіна.
Я розповіла йому все. Він довго мовчав, а потім обійняв мене.
— Їй, мабуть, було дуже важко. Може, вона боялася нашої реакції?
— Боялася чого? Що я не зрадію онукові? Це ж абсурд!
— Ти завжди дуже її опікала. Може, вона хотіла довести, що сама може впоратися? Або, може, батько дитини…
Я не дала йому договорити.
— Припини її виправдовувати! Вона десять років мене ігнорувала, а тепер виявляється, що в мене є онук, про якого я дізналася від випадкової знайомої! Яка я мати, якщо моя дочка не довіряє мені настільки, що приховує найважливіше у своєму житті?
Наступного дня я вирішила, що не буду дзвонити Лесі. Я не хотіла її заганяти в кут. Я повинна була побачити все сама. Я взяла вихідний на роботі, купила квиток на потяг до столиці, збрехавши Кирилу, що їду до старої тітки в інше місто.
Я знайшла будинок, адресу якого мені назвала Тамара. Це був старий, але охайний п’ятиповерховий будинок у тихому дворі. Я чекала. Дві години. Три. У мене тремтіли руки. Холодний осінній вітер пробирав до кісток.
Ближче до вечора я побачила її. Вона йшла з хлопчиком. Він тримав її за руку і жваво про щось розповідав. У неї в руках був пакет із магазину. Вона сміялася, злегка нахиливши голову. Її обличчя світилося, вона була неймовірно красива і щаслива. І вона була матір’ю.
Я стояла на місці, немов приклеєна. Хлопчик. Світле волосся, великі сірі очі. Копія моєї Лесі в дитинстві. Сльози самі потекли по щоках. Це був не сум, а якась гірка радість.
Коли вони підійшли ближче, я вийшла з тіні.
— Лесю…
Вона підняла голову. Її усмішка зникла. Очі Лесі розширилися від подиву і переляку.
— Мамо? Що ти тут робиш? — її голос був тихим і напруженим.
Хлопчик сховався за її ногу і з цікавістю виглядав на мене.
— Я… я просто приїхала. Побачити тебе, — я не могла відвести погляду від дитини.
— А це хто? — запитав хлопчик, звертаючись до Лесі.
— Це… моя знайома, Артеме. Йди пограйся біля під’їзду, мамі треба поговорити.
Артем, звичайно, нікуди не пішов. Він лише міцніше вчепився в Лесину штанину.
— Лесю, не треба. Не обманюй його, — сказала я.
Вона відвела погляд. З її обличчя зійшли всі фарби.
— Добре. Ходімо до мене. На вулиці холодно.
Ми піднялися до невеликої, але затишної квартири. Поки Леся робила чай, я роздивлялася кімнату. Багато дитячих малюнків на холодильнику, іграшки в кутку. Це було справжнє сімейне гніздечко.
— Я не думала, що ти дізнаєшся. Не хотіла, щоб ти приїжджала, — почала Леся, поставивши на стіл дві чашки. Артем сидів на килимі і будував щось із конструктора.
— Дізналася випадково. Від Тамари, — я відчула, як горло стискає. — Чому? Чому ти мовчала? Я б була такою щасливою!
— Тому що ти б не зрозуміла.
— Що б я не зрозуміла?
— Я поїхала від тебе, мамо, тому що не могла більше витримувати твій контроль. Твоєї постійної опіки. Я відчувала, що задихаюся. Мені було двадцять два, а ти все ще намагалася вирішувати, що мені робити.
— Я просто хотіла, щоб ти була щаслива! Щоб у тебе все було добре!
— Ні, ти хотіла, щоб у мене було добре так, як ти це бачила, — вона говорила спокійно, але з незрозумілою твердістю. — Коли я познайомилася з Артемом-старшим, його батьком, я знала, що він не той, кого ти б мені схвалила. Він був старший, без престижної освіти, працював на простій роботі. Але я його любила. Коли я завагітніла, я думала — ось тепер ти мене точно засудиш. Скажеш, що я зруйнувала своє життя, свою кар’єру.
Я мовчала. Вона мала рацію. Можливо, я б і справді не стрималася.
— Я вирішила, що буду сама. Я сама хотіла пройти цей шлях. Без твого осуду, без твого — я ж тобі казала. Я хотіла бути незалежною. Я працювала, навчалася, народила Артема. Це було важко, дуже, але я впоралася. Сама.
— А батько? Де він?
Леся нахилила голову.
— Він нас залишив. Ще до народження Артема. Це не має значення.
— Значить, ти все це тягнеш сама, і нічого мені не кажеш? Хіба я б не допомогла? Фінансово хоча б!
— Допомогла б. І потім би ти постійно нагадувала про це. Ти б приїжджала, керувала, вказувала. Я хотіла цього уникнути. Я хотіла, щоб ти мене сприймала як самостійну жінку, а не як маленьку дівчинку, яка потребує твого постійного порятунку.
Я подивилася на Артема. Він підняв очі і посміхнувся мені, посмішкою, яка розтопила моє серце.
— Я помилялася. Пробач мені, — мої слова були щирі.
— Я не злюся на тебе, мамо, — сказала Леся. — Я просто жила своїм життям.
Ми проговорили ще годину. Про її життя, про мої десять років самотності. Артем грався поруч, час від часу підбігаючи до мами за обіймами. Я відчувала себе чужою, але водночас такою рідною в цьому маленькому просторі. Я вперше за десять років побачила свою Лесю не як дочку, а як сильну жінку, яка побудувала своє щастя власними руками, попри все.
Коли я йшла, я обійняла її. Вона обійняла мене у відповідь, міцно, як у дитинстві.
— Я приїду ще. Можна? — запитала я.
— Так, мамо. Приїжджай.
Я вийшла з дому з новим відчуттям. Відчуттям провини і гордості водночас. Провини за те, що не змогла бути такою матір’ю, яка не відштовхне свою дитину. І гордості за Лесю.
Я досі не знаю, як мені тепер бути. Чи зможемо ми надолужити ці десять років? Як мені тепер будувати стосунки з Лесею, щоб не повторити старих помилок? Як стати бабусею для Артема, не зруйнувавши ту крихку рівновагу, яку вони з Лесею створили?
— А що ви думаєте? Що б ви зробили на моєму місці? Чи можна виправити те, що було зруйновано моїм надмірним бажанням контролювати життя дочки?
