Я підписала ті документи, бо вірила, що 500 000 гривень — це наш швидкий крок до сімейної квартири в Одесі, як обіцяв Богдан. Тепер я маю лише борг, а він зник, наче ніколи й не існував у моєму житті
— Інно, я не розумію, про що ти говориш! Про які рахунки? — Його голос був надто спокійним, що ще більше мене злило, викликаючи нестримний потік гіркоти всередині.
— Не прикидайся! Я бачила виписки! Навіщо ти тоді брав цей кредит? Навіщо оформив його на моє ім’я, Богдане? Ти ж обіцяв, що купимо ту квартиру на морському узбережжі, що будемо жити в Одесі, що візьмемо її на двох! Це був наш план, наш спільний крок до щастя!
— Це… це була інвестиція! Я хотів зробити сюрприз, розумієш? Мені треба було швидко дістати гроші. Все пішло не так, як я планував! Обставини змінилися!
— Сюрприз? Це не сюрприз, це боргова яма! 500 тисяч гривень на моєму імені! І «не так» — це коли ти витратив усе на якесь сумнівне будівництво, про яке я навіть не знала? Я тепер винна банку, а ти зник, навіть не відповідаєш на дзвінки! Я навіть не знаю, де ти був останні три тижні. Я просиділа всі вихідні, як на голках, чекаючи хоча б повідомлення.
Мої мрії про затишне гніздечко і власний простір у приморському місті обернулися гірким розчаруванням. Богдан, чоловік, якому я довірила не лише своє серце, а й фінансове благополуччя, виявився майстром театральних обіцянок. Ми познайомилися два роки тому, у Києві.
Він працював нібито у великій інвестиційній компанії, завжди був при костюмі, завжди говорив про амбіції. Усі його історії були про великі угоди, про швидкі прибутки і про те, як ми скоро зможемо дозволити собі все. Я, проста бухгалтерка, зачарована його розмахом, вірила кожному слову.
Навесні цього року він почав говорити про купівлю житла в Одесі.
— Інно, ми засиділися в орендованих квартирах. Нам треба свій кут, — казав він, коли ми планували відпустку. — Я знайшов спосіб швидко заробити на перший внесок, але для цього потрібна невелика позика.
Коли він запропонував оформити споживчий кредит на моє ім’я, Богдан пояснив це необхідністю.
— У мене вже є один великий кредит, мій фінансовий показник не дозволяє взяти ще. А у тебе ідеальна кредитна історія. Ми візьмемо цю позику на пів року, і я її закрию зі своєї великої угоди. Це ж для нашого спільного майбутнього. Це просто формальність.
500 тисяч гривень. Для мене це була величезна сума. Я хвилювалася, але його очі горіли такою впевненістю, що я не змогла відмовити. Ми пішли до банку 12 червня. Він був поруч, посміхався, тримав мене за руку, коли я ставила підпис. У той момент я відчувала себе його рівноправним партнером, частиною чогось великого.
Гроші надійшли на мій рахунок, і того ж дня я перекинула їх йому, як він просив. Це було потрібно для якогось термінового «входу в проєкт».
— За два місяці ти забудеш про це, ми будемо вибирати колір стін у нашій власній квартирі, — пообіцяв він, цілуючи мене.
Але два місяці минули, і почалося щось дивне. Він почав виходити з дому вранці і повертатися пізно ввечері, виснажений і дратівливий. Якщо раніше він ділився деталями роботи, то тепер відповідав загальними фразами про складні переговори і «особливу конфіденційність». Я намагалася підтримати його, готувала вечері, але він відштовхував турботу.
— Не треба, Інно. Я втомився.
На початку вересня прийшов перший дзвінок із банку.
— Прострочений платіж за кредитом.
Я була здивована. Богдан обіцяв, що сам внесе перший внесок і навіть не скаже мені, щоб я не хвилювалася. Він мав це зробити ще тиждень тому. Я зателефонувала йому, але його телефон був вимкнений. Я знайшла виписку по рахунку, який мені надіслав банк: усі 500 тисяч були зняті готівкою наступного дня після отримання. Ніяких інвестицій, ніяких переказів на рахунки компаній. Просто готівка.
Я звернулася по допомогу до Кирила, його давнього друга, якого Богдан завжди представляв як надійного. Кирило не був здивований. Він вислухав мою тремтячу історію.
— Інно, мені шкода. Я давно підозрював, що Богдан грає в якусь небезпечну гру, але не мав права тобі говорити. Ти знаєш, що він уже давно зустрічається з Лесею? Вона… його колишня знайома. Здається, він з нею ще з весни.
Земля пішла з-під ніг. Я попросила Кирила допомогти мені знайти Богдана. Через кілька годин Кирило зателефонував мені і назвав адресу. Це було невеличке кафе в центрі міста.
Коли я зайшла туди, вони сиділи за столиком біля вікна. Леся, світловолоса дівчина в яскраво-червоній сукні, сміялася, спершись на плече Богдана. Він тримав її за руку. У мене в очах зашуміло, і я ледве стримала сльози, щоб не влаштувати істерику прямо там. Я підійшла до столика.
— Що це означає, Богдане? — Це все, що я змогла вимовити, а мій голос був ледь чутний.
— Інно, це Леся. Ми разом, — сказав він, навіть не намагаючись встати. Він не виглядав зляканим чи збентеженим. Його обличчя було байдужим.
— Разом? А як же я? А як же наші плани? І цей борг! Я винна банку 500 тисяч! Ти ж обіцяв!
— Ти якось впораєшся. Ти сильна, — він ледь знизав плечима. — Пробач. Я просто… не міг інакше. Мені потрібні були гроші. Леся мені їх дала, але за умови, що я припиню з тобою. А той кредит… я його не повертатиму. Це твій клопіт.
Він навіть не намагався виправдатися. Я розвернулася і вийшла. Це було наче ляпас, але гірше — це була повна руйнація моєї реальності.
Минуло два місяці. Я залишилася сама у Києві. Я переїхала у значно дешевшу кімнату, продала деякі свої речі і знайшла другу роботу, щоб мати змогу платити щомісячні внески. Життя перетворилося на боротьбу за виживання і за свою репутацію перед банком.
Нещодавно я відчула постійну втому і нездужання. Після візиту до лікаря мої найстрашніші підозри підтвердилися. Я не сама. Всередині мене почало формуватися маленьке життя, плід моєї недовгої та обманутої віри у чоловіка. Дитина Богдана. Це змінило все. Я маю відповідальність не лише за свій борг, а й за нову долю.
Я навіть не знаю, чи варто йому про це казати. Чи має він право знати? Чи змінить це щось?
Читачі, що б ви зробили на моєму місці? Як вчинити з цією звісткою: приховати її і боротися самотужки, чи повідомити батькові, який мене зрадив?
