— Дорогі мої, — мій голос у тиші квартири прозвучав твердо, ніби я всю життя готувалася саме до цієї миті. — Перед новим роком я хочу поділитися з вами однією історією. Назвемо її «Лисиця і довірлива голубка». Читатиму по ролям. Вікторе, ти будеш Лисом. А я — Турботливою Матусею.
Я підняла телефон, екран засвітився, освітлюючи наші обличчя. Софія стояла поруч, ще не розуміючи, що відбувається. Надія Василівна завмерла з бокалом у руці, а Віктор різко підвів голову.
— «Матуся (29 грудня): Синку, ти вже купив подарунок цій сірій мишці? Візьми щось недоречне, аби відчепилася. Навіщо витрачатися на таку?» — процитувала я спокійно.
Софія різко вдихнула повітря.
— Мамо… це що?
— «Віктор: Взяв парфуми подешевше, нехай тішиться. Мене вже дістали її пироги. Але терплю, посміхаюсь. Головне — дочекатися, поки стара підпише папери на квартиру. Потім все наше».
Надія Василівна різко поставила бокал на стіл.
— Це брехня! Хтось підробив! Це наруга!
Віктор підскочив, простягаючи руку.
— Віддай телефон! Це моя приватна переписка! Ти не маєш права!
Я навіть не поворухнулась.
— Сидіти, — сказала тихо, але так, що він справді сів назад. — Я ще не дочитала. «Матуся: Молодець. Квартироа буде — одразу розлучення. Машина вже на мені оформлена, нехай потім на маршрутках їздить. А Софіка — порожня квітка, дітей від неї не буде, вся в матір».
Софія повільно повернулася до Віктора. Її очі були величезні, повні сліз, які ще не падали.
— Вікторе… це правда? Ти… все це планував? З самого початку?
Він відкрив рот, але нічого не сказав. Обличчя його перекосилося.
— Софія, це… це вона все вигадала! Вони хочуть нас розсварити!
Надія Василівна вже не стримувалася.
— А хоч би й правда! Хіба ні?! Ти ж ніхто, дівчино! Мій син — золото, а ви його в цю хатку привели! Квартира ваша — сміх один, але ми її візьмемо, бо маємо право!
Софія подивилася на великий кришталевий салатник посеред столу — мій «Цезар», який я готувала три години, з любов’ю викладаючи листя салату.
— Сміх один, кажеш? — прошептала вона.
— Софія, не починай, — Віктор спробував узяти командний тон. — Зараз зберемо речі й поїдемо. Тут явно неадекватні люди.
Софія взяла салатник обома руками.
— Це тобі. Прощальний подарунок.
І перевернула його прямо над головою Віктора. Салат, соус, шматки курки — все повільно сповзло по його ідеально зачесаному волоссю, по дорогому светру.
Він зойкнув, відскакуючи.
— Ти чого?! Це кашемір! Ти що твориш?!
— Забирайтеся. Обидва.
— Ми ще повернемося! — заверещала Надія Василівна, хапаючи шубу. — Ви ще пошкодуєте!
Я встала, взяла зі столу пляшку ігристого.
— Рахую до трьох. Раз.
Вони кинулися в коридор. Двері зачинилися з гучним клацанням. Замок. Засув. Цепочка.
Тиша.
Софія стояла посеред кімнати, дивлячись на безлад на підлозі. Потім тихо всхлипнула.
Я обняла її.
— Все, доню. Все.
Але це була лише кульмінація. А почалося все набагато раніше.
Я — Галина Миколаївна, пенсіонерка, вдова, мати однієї доньки. Живу в старій, але затишній трикімнатній квартирі в центрі Києва, яку ми з покійним чоловіком купували ще в дев’яностих, віддаючи останні заощадження.
Це не палац, але наша фортеця. Тут Софія виросла, тут кожна стіна пам’ятає її перші кроки, перші слова, перші сльози.
Софію я виростила сама. Чоловік пішов рано, залишивши нам лише цю квартиру та маленьку машину, на якій я колись їздила на роботу.
Я працювала бухгалтером, вставала о п’ятій, щоб усе встигнути: школа, гуртки, лікарі. Софія була тихою, слухняною, завжди хотіла всім догодити.
Я боялася, що вона виросте надто м’якою, що світ її образить. І, як виявилося, не дарма боялася.
З Віктором вона познайомилася три роки тому. Працювала тоді в туристичній фірмі менеджером, а він прийшов як клієнт — бронював тур на Мальдіви для себе та «друзів». Високий, гарно вдягнений, з впевненою посмішкою.
Розповів, що займається нерухомістю, що «все життя в русі», що «шукає ту єдину».
— Мамо, він такий уважний, — розповідала Софія по телефону, і я чула, як у її голосі з’явилося щось нове, світле. — Він мене слухає. Справді слухає.
Спочатку все було ідеально. Квіти, ресторани, поїздки на вихідні. Він швидко познайомився зі мною, приїжджав з тортами, компліментами.
— Галина Миколаївна, ви виглядаєте молодше своїх років! — говорив, цілуючи руку. — Софія вся в вас — така ж ніжна й турботлива.
Я танула. Думала: нарешті в доньки буде надійне плече.
Вони одружилися через рік. Цивільна церемонія, скромна, але гарна. Я подарувала їм свою машину — переоформила на Софію, бо Віктор сказав, що в нього «погана кредитна історія», тому краще, щоб усе було на ній. Я погодилася. Думала: сім’я ж.
А потім почалося.
Спочатку дрібниці. Він рідко бував удома, завжди «на зустрічах», «з клієнтами». Телефон не відпускав ні на хвилину. Коли Софія готувала вечерю, він міг просто взяти тарілку й піти в кімнату дивитися футбол.
— Софія, ти ж знаєш, я втомлений, — казав, коли вона обережно просила хоч трохи уваги.
Вона просила обережно. Завжди.
Я помічала, але мовчала. Думала: притираються.
Потім з’явилася Надія Василівна. Свекруха. Жінка гучна, яскрава, з тонною біжутерії та переконанням, що її син — найкращий у світі.
Вона приходила без попередження.
— Ой, Галино, а чому в вас так скромно? — питала, оглядаючи мою квартиру. — Віктор же заробляє, міг би й ремонтик зробити.
— Надія Василівно, ми й так плануємо потихеньку, — відповідала я стримано.
— Ну ви ж пенсіонерка, звідки гроші? — сміялася вона. — Добре, що мій син усе на себе взяв.
Софію вона називала «дівчинкою».
— Дівчинко, а чому ти вдома сидиш? Іди працюй, допомагай чоловікові.
Софія й працювала. Але Надія Василівна цього не помічала.
Я почала помічати, що Віктор часто говорить про мою квартиру.
— Галина Миколаївна, а ви знаєте, що зараз вигідно переоформлювати майно на молодших? — казав він якось за чаєм. — Податки нижчі, та й нам спокійніше. Я ж планую тут дитячу робити, коли малюки з’являться.
— Поки що рано, — відповідала я.
— Ну як знаєте, — зітхав він. — Просто я дбаю про майбутнє сім’ї.
Я відкладала розмову. Думала: нехай поживуть, потім вирішимо.
А потім настав цей Новий рік.
Я завжди любила готувати до свят. Це мій спосіб показати любов. Цілий день 31 грудня я провела на кухні: салати, запечена качка, мій фірмовий «Цезар», якого Софія просила спеціально для Віктора.
Він, як завжди, «допомагав» тим, що сидів на балконі з телефоном. Іноді заходив, брав шматок ковбаси, кидав:
— Галина Миколаївна, скоро там? Голодний, як вовк.
— Зачекай трошки, Вікторе, все буде, — відповідала я.
Софія бігала між кухнею та кімнатою, намагалася всім догодити.
— Мамо, я скатертину випрасула, ту білу, яку ти любиш.
— Дякую, доню.
Ближче до вечора Віктор зайшов на кухню, поклав телефон на стіл поруч із тарілками й пішов у вітальню вмикати музику.
Телефон лежав. Екран засвітився.
Повідомлення. Від «Матуся».
Я не збиралася читати. Але текст був великий, чіткий.
«Синку, посміхайся цій старій лисиці частіше. Головне — дочекайся документів. Як все буде — одразу розлучення. Все по плану».
Я відчула, як усе всередині похололо.
Код розблокування я знала — він вводив при мені: дата народження його матері. Такий самовпевнений, що навіть не ховався.
Я відкрила переписку.
Там було все.
Плани. Цинизм. Презирство.
Він називав Софію «нудною», мене — «старою». Писав, що машина вже переоформлена на матір, що квартиру отримають, що дітей від Софії не хоче узагалі, «бо порода погана».
Я зробила скріншоти. Надіслала собі. Видалила сліди.
Поклала телефон точно так, як лежав.
І почекала.
Надія Василівна прийшла о десятій, у хутрі, з тортом із супермаркету.
— Родичі! Зі святом! — закричала з порога.
За столом Віктор одразу зайняв головне місце. Софія підкладала, наливала, посміхалася.
Надія Василівна почала:
— Галино, ми з Віктором подумали… щодо квартири. Часи непевні. Краще переоформити на молодих. Віктор же планує ремонт, бізнес якийсь тут відкрити. Тобі ж самій важко утримувати.
Віктор піддакував:
— Так, Галина Миколаївна. Я вже майстрів знайшов. Але мені потрібні гарантії. Давайте документи підготуємо після свят?
Софія тихо:
— Вікторе, може, не сьогодні?
— Мовчки сиди, — кинув він. — Дорослі розмовляють.
Я кивнула.
— Добре. Обговоримо. Але спершу — мій тост.
І ось ми дійшли до тієї миті, з якої я почала.
Після того, як двері зачинилися за ними, ми з Софією довго сиділи в тиші. Потім почали прибирати. І раптом почали сміятися — тихо спочатку, потім голосніше.
Над абсурдністю ситуації. Над Віктором із салатом на голові. Над тим, як Надія Василівна хапала шубу й бігла.
Це був сміх звільнення.
Вранці 1 січня я викликала знайомого вантажника — вивезти речі Віктора на смітник. Ключі він залишив у паніці. Замки я змінила того ж дня.
Софія спала довго. Коли прокинулася, ми пили чай і мовчали. Потім вона сказала:
— Мамо, дякую. Якби не ти… я б підписала все.
— Ніколи, доню. Ти — моє все.
Ми не поспішали нікуди. Просто були разом.
Минуло півтора року.
Софія розлучилася. Швидко, без скандалів — він навіть не чинив опір, бо зрозумів, що докази в нас є.
Вона змінилася. Стала впевненішою, почала ходити на йогу, знайшла нову роботу — кращу. Зустріла чоловіка. Нормального.
Турботливого. Того, хто слухає й не планує, як би щось відібрати.
Я ж живу спокійно. Квартира залишилася нашою. Машина теж.
Іноді згадую ту новорічну ніч. І розумію: іноді найгірніше свято стає найкращим. Бо саме тоді ти розумієш, хто твій, а хто — чужий.
І життя продовжується. Чисте. Своє. Справжнє.
Головна картинка ілюстративна.
