Я піднімався на свій восьмий, коли побачив Ольгу Степанівну. Вона сиділа на сходинках між поверхами. Не плакала, не кликала на допомогу — просто сиділа, впершись спиною в холодну стіну, і тримала в руках смартфон. Екран був темний.
— Забули ключі? — запитав я, проходячи повз.
— Та ні, Саш… Ключ у замку зламався. Уламок там лишився, двері не йдуть.
Вона простягнула мені половинку ключа. Старий «англійський» замок, злизані зубці. Звичайна історія для наших дверей, які не міняли з дев’яностих.
— А чого на сходах? Зайшли б до когось. Чи онука наберіть.
— Та я дзвонила… Денис каже, що він на іншому кінці міста, у нього зустріч. Сказав: «Ба, виклич службу, в гуглі повно номерів». А я відкрила той гугл… — вона показала на телефон. — А там усе блимає, якісь картинки, куди тиснути — не знаю. Гроші на картці ніби є, а як їх тому майстру дати?
Я зітхнув. Тренування знову пролітало.
— Дайте сюди.
Я знайшов номер тих, що відчиняють замки за 15 хвилин. Викликав. Поки чекали, виніс їй стілець зі своєї квартири, бо сидіти на бетоні в березні — таке собі задоволення.
— Випийте чаю, — виніс їй термокружку.
— Дякую. Денис теж таку має, — вона ковтнула. — Він хороший хлопець, просто… ну, в них зараз таке життя. Все в телефоні. Він мені каже: «Ба, ти ж сучасна, в тебе ж айфон (старий, від нього лишився)». А я дивлюсь у той айфон і бачу тільки своє відображення.
Майстер приїхав швидко. Висвердлив личинку, вставив нову. П’ять хвилин роботи.
— З вас тисячу гривень, — кинув він, витираючи руки.
Степанівна почала дрижачими пальцями тицяти в екран. Зайшла в додаток банку. Зависла.
— Ой, воно хоче якесь підтвердження… Пароль не той…
Майстер почав нервово стукати пальцями по сумці з інструментами. У нього замовлення, у нього час — гроші.
— Жіночко, давайте швидше. Або готівкою.
Я дістав свою картку і приклав до його термінала.
— Все, їдьте.
Майстер пішов. Степанівна стояла біля своїх відчинених дверей, тримаючи нову зв’язку ключів так, ніби це кришталь.
— Саш, я віддам. Ось зараз Денис приїде на вихідні, він перекаже…
— Не треба, Степанівно. Забудьте.
Я зайшов до себе, кинув сумку. Через годину почув, як за стіною щось гупнуло. Потім знову. Виглянув у коридор. Вона пробувала зачинити нові двері, але замок був тугий, треба було сильно натискати на ручку.
Я допоміг. Налаштував притиск.
— Все, тепер легше.
Вона подивилася на мене. Не було ніяких довгих промов про вдячність.
— Знаєш, він не приїде в суботу, — сказала вона раптом. — Я ж чую по голосу. Він скаже, що застудився чи машина зламалася. Він завжди так каже, коли я прошу про щось складніше за «як справи».
Я промовчав. Бо знав, що вона права. У Дениса в інстаграмі вже висіло фото з бару — «п’ятничний релакс».
— Зайдіть до мене завтра, — сказав я. — Я піцу буду замовляти, сам не з’їм. Допоможу розібратися з тим «гуглом», щоб ви наступного разу самі могли майстра викликати.
Вона кивнула.
— Піца — це добре. Тільки я гострого не можу, печія.
І оце була найчесніша деталь за весь вечір. Ніякої “обраної родини”. Просто двоє людей у бетонній коробці, один з яких заплатив за замок, бо йому було простіше віддати тисячу, ніж бачити, як літня жінка сидить на брудних сходах і намагається бути «сучасною» для онука, якому на це начхати.
