Сонячний день хилився до заходу. Я сиділа у своєму кабінеті, де на великому моніторі блимали десятки вкладок. Поруч лежав звіт за останній квартал.
Мій інтернет-магазин, який я заснувала ще в студентські роки, давно перетворився на успішну компанію з командою працівників і стабільними прибутками.
Але сьогодні я затрималася допізна, бо через тиждень мала зустріч із інвесторами, і все мало бути бездоганним.
У двері зазирнула моя менеджерка з закупівель Оксана.
— Ти знову засиджуєшся? — усміхнулася вона. — Уже восьма вечора!
— Треба закінчити звіт, — я потерла втомлені очі. — Хочу, щоб усе було ідеально.
— Як завжди, — пожартувала Оксана. — Тільки не залишайся до півночі, добре?
Я кивнула, хоча знала, що проведу в офісі ще принаймні годину. Ця звичка працювати до виснаження з’явилася ще в університеті, коли я створювала свій перший сайт.
Тоді кожну вільну хвилину я вкладала в бізнес: вивчала ринок, домовлялася з постачальниками, розробляла стратегії. Мої однокурсниці гуляли на вечірках, а я відповідала на запити клієнтів.
Але через сім років усі ці зусилля окупилися: я мала власну компанію, затишну квартиру в центрі міста й репутацію успішної бізнесвумен.
Телефон завібрував. Повідомлення від мого чоловіка Тараса: «Ти скоро? Вечеря холоне».
Я зітхнула. Тарас знову натякав, що я забагато часу проводжу на роботі. Але коли ми познайомилися, усе було інакше. Ми зустрілися на бізнес-форумі. Він був інженером у великій компанії, амбітним і цілеспрямованим, як і я. Його слова тоді мене вразили.
— Мене надихають такі, як ти, — сказав він, дивлячись мені в очі. — Жінки, які не бояться великих цілей.
Я пам’ятаю, як сильно я тоді ним захопилась. Після кількох невдалих стосунків я нарешті зустріла людину, яка розуміла мої амбіції. Наш роман розвивався стрімко: через пів року ми одружилися, і Тарас переїхав до моєї квартири. Спочатку все було ідеально — ми будували плани, мріяли про спільні проєкти.
Але з часом щось змінилося. Тарас почав скаржитися на свою роботу, казав, що його не цінують. А потім звільнився, заявивши, що хоче знайти щось перспективніше.
— Я першокласний інженер, — повторював він. — Не збираюся працювати за 20 000 гривень.
Я підтримала його. У нас були заощадження, і я могла якийсь час утримувати сім’ю. Але тижні перетворювалися на місяці, а Тарас усе ще не знаходив «ідеальну» роботу.
Одного вечора за вечерею він раптом запропонував:
— Може, нам об’єднати бюджети? Щоб усі гроші були спільними, а не тільки частина.
Я застигла, не донеся ложку до рота. Щось у його тоні насторожило.
— Навіщо? У нас і так усе чітко розподілено, — відповіла я.
— Як навіщо? — Тарас відкинув виделку. — Ми ж сім’я. Тобі заробляти більше, я зараз без роботи. Це нормально — ділити все порівну.
— Тарасе, я десять років будувала цей бізнес. Сама. Вибач, але я не готова.
— Тобто ти мені не довіряєш? — його голос став різкішим. — Думаєш, я пущу за вітром усе?
Після тієї розмови атмосфера вдома змінилася. Тарас став холоднішим, часто кудись зникав, не пояснюючи куди. А потім почалося справжнє «вторгнення» його родичів.
Спочатку з’явилася його сестра Марія. Вона телефонувала щодня, скаржилася на життя і між іншим розпитувала про мої справи.
— Ой, як у тебе бізнес процвітає! — вигукувала вона. — А в мене вічно бракує грошей.
Потім активізувалася свекруха, Галина Іванівна. Вона приходила без попередження, оглядала мою квартиру з оцінюючим поглядом і робила дивні зауваження.
— У тебе такі доходи, — казала вона. — Могла б і родичам допомогти. Ми ж тепер одна сім’я.
Тарас заохочував ці візити. Здавалося, він навмисне оточує мене своєю родиною. Я почала підозрювати, що це не випадково.
Я відкинулася на спинку крісла, дивлячись на темне небо за вікном. Телефон знову завібрував — ще одне повідомлення від Тараса. Але я не поспішала відповідати.
Наступного дня я занурилася в робочі справи, коли в двері постукали. На порозі стояла схвильована Оксана.
— Там твоя свекруха в приймальні, — прошепотіла вона. — Каже, термінова справа.
Візит Галини Іванівни не обіцяв нічого хорошого. Я поправила піджак і вийшла до неї.
— Ой, доню! — свекруха кинулася до мене. — Нам потрібна твоя допомога! У Марії неприємності!
Я мовчки вказала на двері кабінету. Не вистачало ще, щоб співробітники слухали сімейні історії.
— Марії терміново потрібні гроші, — почала Галина Іванівна, щойно ми залишилися наодинці. — Тільки 20 000 гривень.
— Що сталося? — я намагалася говорити спокійно, хоча всередині вже клекотіло.
— Та розумієш, у неї діти, школа, гуртки, а зарплату затримують
— Добре, я допоможу, — сказала я, сподіваючись, що на цьому все закінчиться.
Але за місяць ситуація повторилася. Тепер Марії потрібні були 50 000 гривень — начебто на ремонт даху. Потім ще 10 000 — на якесь «оздоровлення». Гроші ніхто не повертав, а прохання ставали дедалі наполегливішими.
Галина Іванівна зовсім освоїлася. Вона заходила до мого офісу, як до себе додому, давала поради щодо бізнесу й постійно натякала, що я забагато працюю.
— Тарасу, мабуть, не подобається, що ти його утримуєш, — казала вона, сідаючи на край мого столу. — Чоловікові важливо бути головним у сім’ї.
Тарас завжди підтримував матір у цих розмовах. Він хмурився, коли я затримувалася в офісі, і дратувався, якщо я відмовляла в черговій «допомозі» його сестрі.
Я вже не витримувала цього всього. Чи справді я повинна була постійно допомагати їхній родині, незважаючи на власні досягнення й здобутки? У моїй голові нарешті визріла думка: а чи варто зберігати цей шлюб?
Це питання ставало все більш актуальним, коли під час мого дня народження свекруха виступила з тостом, який я запам’ятаю на все життя.
— Олено, бажаю тобі більше людяності, більше любові до ближнього, — Галина Іванівна підняла бокал, її погляд був серйозним і навіть трохи суворим. — Ти маєш все, чого бажаєш, але пам’ятай: не всім так пощастило. Ми — родина. Родина завжди буде поруч, а ось гроші можуть закінчитися. Ти повинна подумати про майбутнє, не забувати, хто залишиться поруч, коли будуть труднощі.
І це було ще не все. Замість того, щоб вручити подарунок, мені принесли букет із польових квітів. Прості квіти, навіть не куплені в магазині, а вирвані з поля. Вони мовчки поклали їх на стіл і почали пояснювати, що грошей навіть на букет не було.
— Так ось, — додала Галина Іванівна, — це тобі від нас, родини.
Всі ці натяки на моїй щедрості й безмежних можливостях допомогти всім, навіть коли я сама буду на межі банкрутства. І чи це не єдине, що від мене очікують? Я їх утримую, а вони беруть все, що можуть.
В той момент я просто сиділа, не в змозі повірити в те, що відбувається. Справді, я була щедрою до них, але моїй щедрості не було меж.
Кожен місяць я допомагала сестрі Тараса, витрачаючи величезні суми. Вони переконували мене, що це для добра родини, що це — правильний крок, і що мої гроші можуть бути використані для більшого блага.
Але тоді я замислилася. Чи справді це правильно? Чи не варто нарешті перестати утримувати сім’ю Тараса? І чи це справді моя родина? Може, я вже давно вийшла за межі, де можна надіятися на взаємність?
І на наступний день я сказала йому те, що повинна була сказати давно.
— Тарасе, я не можу більше так жити. Ти хочеш залишити все, як є, але це вже не працює. Я буду змушена прийняти рішення, яке я намагалася відкласти, але настав момент, коли я більше не можу і не хочу бути банкоматом твоєї родини.
— Донечко, що за новини7 – галина Іваніва як завжди стояла в дверях мого кабінету. – Ти не можеш от так просто зруйнувати родину. Чому? Ви ж така гарна сім’я. Я завжди тебе любила, як рідну.
— Дивна у вас любов, – сказала я. – Єдиний її прояв то прохання про гроші. Мене інакше вчили.
— Гроші? – здивовано підняла вона брову, – Доню, ти змінилась дужен відколи стала багатою. Ти забула якою була. з чого ми всі починали.
— Галино Іванівно. не забувайтесь. Я не з вами починала і навіть не з Тарасом. Сама у гуртожитку. А от ви явно забуваєтесь. Мої гроші не ваші і не Тараса. Я Прийшла довас зі статком і з ним і піду. Я не мінялась з приходом грошей, це ви вирішили, що я можу вас фінасувати з якогось дива. Але все – бувайте. Більше охорона вас не впустить.
Звісно, розлучення не було простим, але я впоралась. Мама глибоко зітхає, каже що я так і проживу життя на самоті через роботу.
А я думаю: а чим це погано. Креще одній ніж з такою сім’єю, хіба ж не так?
Головна картинка ілюстративна.
