Я переїхала до молодих, щоб допомогти з Павликом, але замість спокійної родинної ідилії я отримала нестерпну тривогу. Юрій, мій зять, щодня зникав, а повертався з блиском у очах, який, на мій материнський погляд, був блиском зради. Мені нічого не залишалося, як прослідкувати за зятем і вияснити справжню причину цих зникнень. Тепер мені трохи соромно.
Я завжди вважала свого зятя Юрія ідеальним чоловіком для моєї доньки Оксани. Вони познайомилися ще в студентські роки, одружилися після закінчення університету і жили в злагоді. Юрій був уважним, турботливим, завжди допомагав у побуті і ніколи не дозволяв собі грубощів.
Оксана світилася від щастя, і я, дивлячись на них, відчувала спокій. Але останнім часом щось змінилося. Юрій почав регулярно зникати з дому на кілька годин, приходив увечері усміхнений, але мовчазний, і все частіше уникав моїх і Оксаниних запитань. Я списала це на втому на роботі, але моє материнське серце відчувало, що за цими дивними вчинками криється щось більше, щось неприємне.
Минулої осені, коли у них народився син Павлик, я переїхала до них на кілька місяців, щоб допомогти. Вони живуть у двокімнатній квартирі в новобудові в місті Лева. Усе було добре, поки я не помітила ці дивні зникнення Юрія. Спочатку це було раз на тиждень, потім частіше – три-чотири рази. Зазвичай це відбувалося після обіду, і він повертався до вечері.
— Юро, куди ти так часто ходиш? — якось запитала я, коли він, швидко перевдягнувшись, уже простягав руку до дверної ручки. — Оксана хвилюється.
— О, мамо, — він посміхнувся своєю чарівною, але тепер для мене підозрілою посмішкою. — У мене багато справ. Робота, друзі, треба трохи відволіктися. Не переймайся, я скоро буду.
— Але ж Павлику лише два місяці! Хіба ти не хочеш побути з сином?
— Звісно, хочу! Але мені треба трохи розвіятися. — Він поплескав мене по плечу і вийшов.
Оксана помічала це не менше за мене. Вона часто сиділа, дивлячись у вікно, і її очі були наповнені смутком.
— Мамо, я не розумію, що відбувається, — сказала вона мені одного вечора, коли ми вкладали Павлика. — Раніше Юра проводив із нами весь вільний час. А тепер? Він ледь встигає поцілувати мене в щоку і знову кудись біжить.
— Донечко, не поспішай із висновками, — намагалася я заспокоїти її, хоча й сама була вкрай занепокоєна. — Можливо, у нього проблеми на роботі, чи він готує тобі якийсь сюрприз.
— Який сюрприз? Він навіть не розмовляє зі мною! Він наче вислизає, як пісок крізь пальці. Я пропоную поговорити, а він каже: “Не зараз, котику, я дуже втомився”.
Ми обидві підозрювали найгірше. Юрій, мій ідеальний зять, міг мати іншу. Ця думка викликала в мене таке сильне внутрішнє напруження, що я майже перестала спати. Я вирішила діяти.
Наступного дня, коли Юрій знову сказав, що має “невідкладну справу” і поспіхом вийшов, я швидко одягнулася і кинулася за ним.
— Куди це ти, мамо? — здивовано запитала Оксана.
— Мені треба до аптеки, — збрехала я. — Швидко повернуся.
Я вийшла на вулицю. Юрій уже був біля зупинки. Я трималася на відстані, щоб він мене не помітив. Він сів у маршрутне таксі і поїхав у бік старої частини міста. Я викликала таксі і наказала водієві їхати за маршруткою, зберігаючи дистанцію.
Ми їхали близько двадцяти хвилин. Маршрутка зупинилася біля великого старого будинку, схожого на колишній особняк, який тепер використовувався як офісний центр. Юрій вийшов і зайшов усередину.
— Чекайте тут, — попросила я водія.
Я обережно зайшла в будівлю. Всередині було тихо. Я озирнулася і побачила сходи, що вели на другий поверх. Біля сходів висів напис: “Благодійний фонд “Світле майбутнє”. Я здивувалася.
— Фонд? Що Юра тут забув? — прошепотіла я.
Я піднялася на другий поверх. З одного з кабінетів доносилися голоси. Я тихенько підійшла до дверей. Вони були трохи прочинені. Я зазирнула всередину. Юрій сидів за великим столом, а навколо нього – кілька молодих жінок і чоловіків. На столі лежали папки з документами, якісь креслення і багато дитячих малюнків.
— Отже, друзі, — говорив Юрій, і його голос був натхненним і щирим. — Наша головна мета на цей тиждень — завершити збір коштів на ігровий майданчик для дитячого центру “Надія” в передмісті. Вже зібрано вісімдесят відсотків. Нам потрібно ще тридцять тисяч.
Одна дівчина запитала:
— А що з юридичною документацією, Юро?
— Я вже все оформив. Сьогодні ввечері маю зустрітися з меценатом. Це займе час, але це важлива справа. Ми не можемо підвести дітей.
У моїх очах стояли сльози. Я відчула, як мої підозри, наче важкий вантаж, спадають з плечей. Юрій не зраджував Оксані. Він не проводив час із іншою жінкою. Він робив щось благородне.
Я тихо відійшла від дверей, спустилася сходами і вийшла на вулицю. Сіла в таксі.
— Додому, будь ласка, — сказала я.
Я не могла дочекатися, щоб розповісти Оксані.
Коли я повернулася, Оксана годувала Павлика.
— Що з тобою, мамо? Ти така схвильована!
Я сіла поруч, взяла її за руку і розповіла все, що бачила і чула. Про фонд, про збір коштів, про його відданість ідеї.
Оксана слухала, і її очі наповнювалися то здивуванням, то радістю.
— Він… він нічого мені не сказав, — прошепотіла вона. — Чому?
— Я думаю, він не хотів, щоб ти хвилювалася через його зайнятість. Чи, можливо, хотів, щоб це стало великим досягненням, перш ніж розповісти.
Того вечора, коли Юрій повернувся, я вперше подивилася на нього без тіні підозри, а з величезною гордістю. Він був виснажений, але очі світилися.
— Привіт, кохані! — сказав він.
Оксана підійшла до нього, обійняла міцно і довго, чого раніше, через образу, не робила.
— Юро, розкажи мені все, — тихо попросила вона.
Він здивовано подивився на мене. Я лише усміхнулася і підморгнула.
— Про що розповісти?
— Про благодійний фонд. Про дитячий майданчик. Про те, як ти намагаєшся зробити світ кращим.
Юрій зітхнув, провів рукою по волоссю.
— Ну, добре. Я думав, що зможу тримати це в таємниці, поки не завершу проєкт. Я не хотів, щоб ти хвилювалася через мою відсутність і додаткові витрати, — він подивився на Оксану з ніжністю. — Але, здається, мені це не вдалося.
Він сів і почав розповідати. Виявилося, що це не просто робота. Це була його мрія ще зі школи — допомагати дітям, позбавленим батьківської ласки. Він заснував фонд зі своїми друзями-однодумцями. Вони збирали кошти, шукали волонтерів, допомагали дитячим будинкам. Його зникнення були зустрічами, переговорами, пошуком меценатів і роботою над документами. Він витрачав на це весь свій вільний час, щоб не відволікатися на роботі.
— Чому ти не сказав мені, Юро? — тихо запитала Оксана, тримаючи його за руку.
— Я хотів, щоб ти зосередилася на Павлику. Ти й так втомлюєшся. А це забирає багато сил і часу. Я не хотів, щоб ти відчувала, що я обділяю тебе увагою. Я думав, що коли все буде готово, я зроблю вам обом сюрприз і скажу: “Дивіться, це ми зробили для діток”.
Я бачила, як Оксана дивиться на свого чоловіка — з любов’ю, з повагою, і з великим полегшенням. Вона простягнула йому Павлика.
— Тримай свого героя.
Юрій обережно взяв сина на руки, і його очі засяяли.
— Ти мій маленький помічник, — прошепотів він немовляті.
Того вечора ми довго розмовляли. Оксана і я пообіцяли, що допоможемо, чим зможемо. Оксана взяла на себе частину адміністративної роботи — писати пости для соціальних мереж і відповідати на електронні листи. Я запропонувала допомагати з логістикою і закупівлею необхідних речей.
Зникнення Юрія не припинилися, але тепер вони не викликали тривоги, а наповнювали моє серце гордістю. Ми всі разом працювали над спільною доброю справою. Його посмішка після повернення додому була посмішкою людини, яка робить світ трішки світлішим.
Моя донька була щаслива, її чоловік виявився ще кращим, ніж я думала. Він був справжнім альтруїстом, відданою і доброю людиною. Я зрозуміла, що моя підозра була не лише необґрунтованою, але й несправедливою. Я забула, яким був мій зять: вірним, добрим, цілеспрямованим.
Якось я звернулася до Оксани:
— Донечко, ти знаєш, я відчуваю себе дуже погано через те, що я думала про Юрія. Мені соромно.
Оксана обійняла мене.
— Мамо, не переймайся. Усе добре. Це материнське серце. Головне, що тепер ми знаємо правду, і ми разом.
Але чи завжди варто довіряти першим підозрам і своїм емоціям? Чи є у вас досвід, коли ваші найстрашніші підозри виявлялися абсолютно помилковими, і як ви з цим потім жили?
