— Ти думаєш, я не дізнаюся про твій другий телефон? — з недовірою запитала я чоловіка.
Я перевірила кишені його куртки, звична справа перед пранням. Пальці намацали щось тверде, прямокутне. Телефон? Але ж його смартфон лежав на кухонному столі, я точно пам’ятала.
Дістала знахідку, справді телефон. Простий, кнопковий. Від випадкового натискання екран засвітився, і серце пропустило удар: «Як ти, тату?»
— Тату?
У нас з Олексієм немає дітей. Ми одружені вісім років, і весь цей час… Ні, цього просто не може бути. Повинне бути якесь пояснення.
Я дивилася на ці три слова, поки вони не почали розпливатися перед очима. У скронях стукало. Руки тремтіли так, що я ледь не впустила телефон. Вісім років шлюбу. Вісім років я була впевнена, що знаю свого чоловіка.
Хлопнули вхідні двері, то Олексій повернувся з роботи. Я чула, як він знімає взуття у передпокої, як звично вішає ключі на гачок. Все як завжди. Але тепер ця буденність здавалася мені фальшивими декораціями.
— Олено, ти вдома? — його голос, такий рідний, відгукнувся образою у моєму серці.
Я стиснула телефон у руці. Потрібно поговорити. Просто зараз. Інакше я не витримаю.
— На кухні, — мій голос звучав хрипло, ніби чужий.
Він увійшов. Високий, гарний, мій чоловік. Людина, яку я, здавалося, знала краще за саму себе. Олексій усміхнувся, але усмішка згасла, коли він побачив вираз мого обличчя.
— Що сталося? — у його голосі майнула тривога.
Я поклала телефон на стіл. Повільно, наче це були головні докази в якомусь розслідуванні.
— Ти думаєш, я не дізнаюся про твій другий телефон? — кожне слово давалося важко, горло стискалося.
Олексій завмер. Його пальці ледь помітно стиснулися в кулак — я знала цю звичку, вона видавала його хвилювання. Але обличчя залишалося спокійним. Занадто спокійним.
— Про що ти, Олено? — запитав він рівним голосом.
Мене почало трусити від цієї награної незворушності.
— Не прикидайся, — я підштовхнула телефон до нього. — Для кого він?
Тиша заповнила кухню. Я чула, як цокає годинник на стіні, як за вікном шумлять машини, як гуде холодильник. Кожен звук впивався в тіло гострою голкою. Олексій дивився на телефон так, ніби перед ним був привид.
— Для сина, — нарешті вимовив він майже пошепки.
Світ похитнувся.
— Якого сина? — слова зірвалися самі собою. — У тебе немає сина. У нас немає дітей.
Олексій провів рукою по обличчю, жест, який я знала напам’ять. Так він робив, коли збирався з думками. Але зараз цей знайомий рух тільки посилив моє хвилювання. Скільки ще його звичок, які здавалися мені рідними, приховували брехню?
— Є, — тихо сказав він. — Йому майже три роки.
Три роки. Я почала рахувати. Три роки тому ми їздили в Туреччину. Три роки тому я отримала підвищення. Три роки тому…
— Катя, — вимовив Олексій, дивлячись кудись повз мене. — Її звати Катя. Я зустрів її у відрядженні у Чернівцях.
Чернівці. Звісно. Те саме довге відрядження, коли він телефонував рідко, посилаючись на зайнятість.
— Все почалося випадково, — продовжив він. — Просто кілька зустрічей. Я не планував…
— Не планував?! — я майже закричала. — А що ти планував, коли спав із нею? Коли брехав мені? Коли…
Голос зірвався. Я задихалася від обурення й образи.
— Вона сказала, що при надії, через місяць після мого повернення, — його голос звучав глухо. — Спочатку я просто висилав гроші. Думав, цього достатньо.
—Достатньо? — я гірко засміялася. — І тому ти завів другий телефон? Тому три роки живеш подвійним життям?
Олексій підняв на мене очі, в них плескалася туга.
— Коли з’явився Михайлик… — він запнувся. — Я не міг просто відкупитися. Це ж мій син.
Михайлик. У зради з’явилося ім’я.
— Чому ти залишився зі мною? — це питання мучило мене найбільше. — Якщо в тебе є… інша сім’я.
— Тому що я люблю тебе, Олено, — він потягнувся до моєї руки, але я відсмикнула її, ніби обпікшись. — Я не хочу тебе втрачати.
— А її? — не вгамовувалася я. — Катю… ти її кохаєш?
Він похитав головою:
— Ні. Це була помилка.
А потім додав те, що остаточно розбило мені серце:
— Але Михайлик — не помилка.
Я дивилася на людину навпроти й не впізнавала його. Мій чоловік. Батько чужої дитини. Чужий чоловік.
— Скільки ще років ти збирався це приховувати? — запитала я. — Все життя?
Він мовчав. І це мовчання було красномовнішим за будь-які слова.
За вікном стемніло. Ми сиділи у напівтемряві. Двоє чужих людей, пов’язаних вісьмома роками брехні. Я думала про те, як усі ці роки прокидалася поруч із ним, будувала плани, мріяла про наше майбутнє. А він увесь цей час…
— Я хочу знати все, — нарешті промовила я. — Кожну деталь. І більше не смій мені брехати.
Я стояла в коридорі з дорожньою сумкою, набитою похапцем зібраними речами. Ключі від квартири пекли долоню. Вісім років спільного життя вмістилися в один невеликий багаж — яка іронія.
— Олено, прошу тебе, — Олексій заступив двері. У тьмяному світлі передпокою його обличчя здавалося виснаженим. — Давай поговоримо.
— Про що? — я ледь впізнавала власний голос. — Про те, як ти три роки водив мене за ніс? Чи про те, як будував іншу сім’ю за моєю спиною?
Він сіпнувся, наче від удару:
— Це не інша сім’я. Я ж пояснив, між нами з Катею нічого немає. Тільки Михайлик…
— Тільки Михайлик, — відлунням повторила я. — Тільки твій син. Тільки таємні дзвінки. Тільки брехня. Кожен. Проклятий. День.
Телефон у моїй кишені завібрував, мабуть, Марина, подруга, запитувала, чи я вже виїхала. Вона запропонувала пожити у неї, поки я не розберуся зі своїми проблемами. «Тобі потрібен час, щоб все обдумати», — сказала вона. Обдумати. Наче тут є над чим думати.
— Я готовий на все, щоб ти мене пробачила, — голос Олексія тремтів. — Що мені зробити? Скажи.
Я підняла на нього очі. У серці щось стиснулося, я досі кохала цю людину. І не могла пробачити себе за це.
— Добре, — повільно промовила я. — Вибирай. Просто зараз. Або ти повністю розриваєш стосунки з Катею…
— Але Михайлик…
— Я ще не закінчила, — перебила я його. — Ти можеш допомагати синові фінансово. Але жодних дзвінків, жодних зустрічей. Або… йдеш до них. Назавжди.
Тиша, що нависла у передпокої, різала слух. Десь на горі грюкнули сусідські двері, сходами постукали каблуки. Звичайне життя тривало, тоді як моє валилося на очах.
— Я вибираю тебе, — нарешті промовив він. — Тільки тебе, Олено. Я припиню спілкування з Катею.
Слова, які мали б принести полегшення, чомусь тільки посилили розчарування та образу. Може, тому, що я бачила, як йому важко було їх вимовити. Або тому, що більше не могла вірити жодному його слову.
— Поклянися, — наказала я. — Що більше ніколи…
— Клянуся, — він зробив крок до мене. — Чим хочеш поклянуся. Я все виправлю.
Я дивилася в його карі очі — такі рідні, такі кохані — і бачила в них відображення власної невпевненості. Він не хотів мене втрачати. Але ще більше він не хотів втрачати сина. І це я теж бачила.
— Я залишуся, — тихо вимовила я. — Але запам’ятай: ще одна брехня, ще один прихований дзвінок чи зустріч, і я піду. Назавжди.
Олексій кивнув. Його обличчям пробігла тінь — швидка, майже непомітна. Але я встигла її помітити. І зрозуміла: це ще не кінець.
Я опустила сумку на підлогу. Не сьогодні. Я не готова перекреслити вісім років життя. Не готова відпустити його. Поки що не готова. Але черв’ячок сумніву вже точив моє серце: чи зможе він дотримати обіцянку? І головне, чи зможу я коли-небудь знову йому повірити?
Три тижні. Усього три тижні минуло з того вечора, але здавалося — це була ціла вічність. Наша квартира перетворилася на мінне поле, всіяне невидимими розтяжками. Олексій навчився безшумно прослизати у ванну вранці, а я — вгадувати його присутність по скрипу підлоги в коридорі.
Він переселився у кабінет із розкладачкою, і тепер між нами була не тільки стіна недовіри, а й справжня, бетонна. Вечорами у квартирі стояла така тиша, що кожне зітхання здавалося гучним, як постріл. Я почала вмикати телевізор навіть тоді, коли не дивилася його, аби тільки не чути цю тишу, в якій, здавалося, тонули всі несказані нами слова.
Того вечора я не могла заснути. Переверталася з боку на бік, прислухаючись до цокання годинника у вітальні. Олексій давно спав у своєму кабінеті, тепер це була його спальня. У темряві пам’ять підкидала мені картинки: ось він читає повідомлення на тому, другому телефоні, усміхається чомусь своєму. Цікаво, він так само усміхався, отримуючи фотографії свого сина?
Син. Це слово досі обпалювало.
Я встала з ліжка. Ноги самі понесли мене до ящика письмового столу, де тепер лежав той самий телефон, вимкнений, згідно з нашою угодою. Пальці тремтіли, коли я натискала кнопку живлення.
“Зачекайте, пристрій завантажується…”
Екран ожив, і тут же почали надходити повідомлення. Одне за одним, наче хтось поспішав висловити все, що накопичилося за ці дні.
“Олексію, будь ласка. Михайлик питає про тебе щодня.”
“Я розумію, у тебе сім’я, але ж він твій син!”
“Ти обіцяв, що не покинеш його. Ти ж не збрешеш?”
Останнє повідомлення прийшло сьогодні вранці:
“Він намалював тебе у дитячому садочку. Сказав, що його тато — найкращий…”
Я вимкнула телефон. У темряві кімнати чулося тільки моє уривчасте дихання. З кабінету долинав приглушене хропіння Олексія — такий знайомий звук. Колись він мене заспокоював, а тепер…
Я зайшла до кабінету. Місячне світло падало на його обличчя, розслаблене, спокійне. Він завжди добре спав. Навіть коли брехав мені. Навіть коли зраджував. У цей момент я зрозуміла: нічого не зміниться. Він не перестане дзвонити сину. Не перестане таємно з ним зустрічатися. Не перестане брехати мені. Тому що не може. Тому що любить свою дитину, і це єдина правда у всій цій історії.
А я? Я не можу прожити все життя, перевіряючи телефони і рахуючи хвилини його відсутності. Не можу ділити його з іншою сім’єю. Неважливо, спить він із Катею чи ні. Не можу прокидатися щоранку з думкою: що ще він приховує?
Я повернулася у спальню й дістала валізу. Цього разу збиралася повільно, акуратно складаючи речі. Більше не було сліз та істерики, тільки рішучість.
Вранці, коли Олексій прокинеться, він знайде на кухонному столі два предмети: свій другий телефон і записку.
“Я йду. Не шукай мене. Подзвони сину — він чекає.”
Я тихо відчинила вхідні двері й вийшла у прохолодний ранок. Десь на сході небо вже світлішало, адже починався новий день. Нове життя. У кишені завібрував телефон — мабуть, Марина. Вона обіцяла зустріти мене на вокзалі. Я дістала телефон, але це було повідомлення від оператора:
“Ласкаво просимо до мережі!”
Я всміхнулася. Справді, ласкаво просимо.
У нове життя. Без брехні. Без сумнівів. Без чужих таємниць. Тепер я була вільною.
