Я перевернула важку вазу, подарунок від Марії Петрівни, і з неї випав маленький чорний диктофон. Серце заколотилося, коли я натиснула кнопку відтворення і почула власний голос, який лунав із пристрою
«Ти знову розповів їй, що ми сперечалися?» — я поставила перед Ігорем тарілку з гарячими варениками, намагаючись стримати тремтіння в голосі.
Він зітхнув, відвів погляд і почав крутити виделкою в руках, ніби вона могла дати відповідь.
«Про що ти, Валю? Я нічого їй не казав!» — його тон був стомленим, але в очах промайнула тривога.
«Твоя мама, Марія Петрівна, вчора зателефонувала і почала радити, як мені “краще спілкуватися” з тобою. Сказала, що я “надто закрита” і що тобі це не подобається. Звідки вона це знає, Ігоре? Це ж твої слова! Ти казав це позавчора, коли ми були самі!»
Він опустив очі до тарілки, ніби вареники раптом стали найцікавішим у світі.
«Може, вона просто здогадалася? Ти ж знаєш, вона в нас така… прониклива», — пробурмотів він, уникаючи мого погляду.
«Здогадалася? Вона використала ті самі слова, Ігоре! Ті самі! Це просто збіг?»
Він мовчав. Я відчувала, як у грудях наростає гаряча хвиля роздратування.
«Ти розповідаєш їй усе, так? Про кожну нашу розмову? Про те, що я кажу тобі вночі, коли ми вдвох?»
«Та припини, Валю! Я нічого такого не роблю! Мама просто… турбується. Вона хоче, щоб у нас усе було добре».
«Турбується? Вона знає, що я сказала про твою роботу! Про те, що ти втомився від надмірної відповідальності! Це не турбота, Ігоре, це щось інше!»
Він різко встав, відсунувши стілець.
«Ти перебільшуєш. У тебе вже параноя якась починається», — кинув він і пішов до іншої кімнати.
Я залишилася стояти біля столу, стискаючи край скатертини. У голові крутилися думки, одна страшніша за іншу. Марія Петрівна знала забагато. Набагато більше, ніж могла б. І я вже не могла ігнорувати відчуття, що за мною стежать у моєму власному домі.
Ми з Ігорем одружені шість років. Наш шлюб не ідеальний — ми часто сперечаємося, здебільшого через дрібниці. Я можу довго тримати образу, а він швидко забуває і робить вигляд, що нічого не сталося. Але останнім часом усе ускладнилося. Марія Петрівна почала з’являтися в нашому житті частіше — то з пирогами, то з “порадами”, то просто “зайти на чай”. Її присутність стала відчутною, як тінь, що завжди поруч.
Я не відчувала себе вдома. Кожна розмова з Ігорем здавалася мені під наглядом, кожне слово — підслуханим. І щоразу, коли Марія Петрівна кидала чергову фразу, яка занадто точно відображала наші приватні розмови, у мене всередині щось стискалося.
Цього разу я не могла мовчати.
Наступного дня Марія Петрівна прийшла без попередження, як завжди. У руках — пакет із домашньою консервацією.
«Добрий день, Валечко!» — вона усміхнулася так тепло, що я відчула, як усередині все кипить.
«Марія Петрівна, нам треба поговорити», — сказала я, ледве стримуючи холод у голосі.
Вона здивовано підняла брови, але слухняно сіла за стіл у кухні. Я поставила перед нею чашку чаю, хоча руки тремтіли від нервів.
«Це про те, що ви сказали вчора. Про те, що я “надто закрита”. Звідки ви знаєте, що Ігор так думає? Ви ж не були тут, коли ми це обговорювали».
Вона легенько всміхнулася, ніби я була дитиною, яка ставить дурні запитання.
«Матері завжди відчувають, коли їхнім дітям щось не так. Я просто знаю Ігоря. І тебе, Валю, я теж знаю».
«Ні, Марія Петрівна. Ви не могли знати. Ви не були тут. Або Ігор розповідає вам усе, або… я навіть не знаю, що думати».
Її усмішка стала трохи напруженою, але вона швидко опанувала себе.
«Ти справді думаєш, що я підслуховую? Валю, це звучить трохи… дивно».
«Дивно? Ви щоразу знаєте, про що ми говорили! Ви коментуєте мої слова, які я казала Ігореві наодинці! Це не здогадки!»
Вона похилила голову, ніби намагаючись мене заспокоїти.
«Обережно, Валю. Коли ти так сильно когось підозрюєш, можеш помилитися. А помилки важко виправити».
Її слова прозвучали як застереження. Але замість страху я відчула гнів. Вона щось приховувала. І я була впевнена, що дізнаюся, що саме.
Наступного тижня Ігор поїхав у відрядження до Львова. Два дні самотності в квартирі стали для мене одночасно полегшенням і викликом. Якщо я хотіла знайти відповіді, час був зараз.
Я ходила по квартирі, намагаючись думати логічно. Марія Петрівна знала забагато. Вона цитувала мої слова, які я казала за зачиненими дверима. Це не могли бути випадковості.
Пам’ятаю, як вона одного разу сказала: «Тобі не варто так хвилюватися через його роботу, Валю. Він сам казав, що ти занадто тиснеш на нього». Але ми говорили про це ввечері, у спальні, коли нікого не було вдома. Як вона могла це знати?
Я почала оглядати квартиру. Кімната за кімнатою, шафа за шафою. Перевіряла кожен куток, кожен предмет, який здавався мені підозрілим. У вітальні я зупинилася біля старовинної вази — подарунок від Марії Петрівни. Вона завжди здавалася мені надто громіздкою, надто… непотрібною.
Я взяла її в руки. Вона була важчою, ніж я очікувала. Перевернула догори дном — і щось випало. Маленький чорний пристрій, схожий на диктофон.
Я відчула, як серце заколотилося. Тремтячими руками я натиснула кнопку відтворення.
«…Ти завжди захищаєш свою маму, Ігоре! Чому ти не можеш сказати їй, щоб вона не втручалася?» — це був мій голос.
Я сіла на підлогу, не в силах поворушитися. Диктофон записував усе. Наші розмови, наші емоції, наше життя.
Я зателефонувала Марії Петрівні.
«Нам треба зустрітися. Зараз. У вас вдома. Не питайте чому».
Вона помовчала секунду, але відповіла спокійно:
«Добре, Валю. Я буду».
Коли вона відкрила двері, я вже стояла з диктофоном у руці. Її очі звузилися, але вона не здивувалася.
«Що це, Марія Петрівна?» — я поклала пристрій на стіл між нами.
Вона зітхнула, опустивши погляд.
«Це… для вашого блага», — тихо сказала вона.
Я відчула, як усе всередині стиснулося.
«Для нашого блага? Ви записували нас! У нашій квартирі! Як ви могли?»
«Я хотіла допомогти, Валю. Ви з Ігорем… у вас не все гладко. Я думала, якщо я знатиму, що відбувається, я зможу вам порадити, підтримати».
«Підтримати? Це не підтримка, це порушення! Ви порушили нашу приватність!»
Вона підняла очі, і в них промайнула образа.
«Я лише хотіла, щоб мій син був щасливий».
«А я — його дружина. І я хочу, щоб у нашому домі ми могли бути собою, без чужих вух!»
Вона мовчала. Я встала, забрала диктофон і пішла до дверей.
«Це не кінець, Марія Петрівна. Ми ще поговоримо. Але не сьогодні».
Коли Ігор повернувся з відрядження, я чекала його у вітальні. Диктофон лежав на столі. Я розповіла йому все. Він слухав, не перебиваючи, але його обличчя ставало дедалі блідішим.
«Ти жартуєш», — нарешті сказав він, беручи пристрій у руки.
«Ні, Ігоре. Це не жарт. Твоя мама встановила це у нас вдома. І я не знаю, скільки ще таких штук вона заховала».
Він мовчав, стискаючи диктофон так, що кісточки на пальцях побіліли.
«Я поговорю з нею», — сказав він нарешті.
«Ні. Ми поговоримо разом. Але спочатку ти маєш вирішити, що для тебе важливіше — наша сім’я чи її “турбота”».
Він подивився на мене, і в його очах я побачила біль.
«Я не знав, Валю. Я… я не думав, що вона здатна на таке».
«Тепер знаєш. І тобі треба зробити вибір».
Наступні дні були тихими. Марія Петрівна не дзвонила, не приходила. Ігор знайшов ще один диктофон — за книжковою полицею в кабінеті. Він не сказав мені, що з ним зробив, але я бачила, як він викинув коробку з пристроями у смітник.
Одного вечора він сів навпроти мене і сказав:
«Я поговорив із мамою. Сказав, що вона перейшла межу. Що нам потрібен час. І що вона не має права більше так робити».
Я кивнула, відчуваючи, як напруга потроху відпускає.
«Дякую, Ігоре».
Він узяв мою руку.
«Я хочу, щоб ти почувалася вдома, Валю. Щоб ти не боялася говорити. Щоб ми могли бути собою».
Я стиснула його руку у відповідь. Уперше за довгий час я відчула, що мене почули.
Минуло кілька тижнів. Марія Петрівна так і не з’являлася. Ігор намагався поводитися як завжди, але я бачила, що він сумує за мамою. Я не знала, як знайти баланс між нашим правом на приватність і його почуттями до неї.
Одного вечора я знайшла в шухляді лист. Написаний від руки, акуратним почерком Марії Петрівни.
«Дорога Валю, я розумію, що вчинила неправильно. Я не хотіла завдати тобі болю. Мені лише хотілося, щоб у вас із Ігорем усе було добре. Я готова вибачитися. Але чи готова ти мене пробачити?»
Я сиділа з листом у руках, не знаючи, що відповісти. З одного боку, я відчувала гнів за те, що вона порушила нашу довіру. З іншого — я бачила, як Ігор страждає через розрив із мамою.
Що б ви зробили на моєму місці? Чи змогли б ви пробачити людину, яка порушила вашу приватність, але щиро кається?
