Я пам’ятав, як у п’ять років дивився вслід мамі, Оксані, що відходила, і як потім вчився жити без неї завдяки Лесі. І ось, через двадцять років, біологічна мати з’явилася лише для того, щоб заявити: – Я сподівалася, що ти дозволиш мені пожити там. Я ж тебе 9 міссяці виношувала
Я викреслив маму зі свого життя, коли мені було п’ять. Через двадцять років вона повернулася — і вимагала тільки одного.
Я пам’ятаю той день, ніби це було вчора. Мені було всього п’ять років, але пам’ять про той ранок досі пече. Сонце тільки-но зійшло над Києвом, його промені заливали нашу маленьку кухню. Я сидів за столом, сьорбаючи какао, а мама, Оксана, метушилася біля шафи, збираючи свої речі.
Батько, Леонід, стояв у дверях, його обличчя було таким, як граніт: жодної емоції, тільки важка тінь. Я не розумів слів, які вони говорили, але відчував холод у повітрі. Через годину двері зачинилися за Оксаною, і вона більше не повернулася. Я виріс, знаючи, що моя мати просто пішла.
Вона вибрала нове життя і не залишила мені навіть прощальної записки. Навіть тоді, дитиною, я зрозумів: я її більше не цікавлю. З роками образа стала сталевою стіною між мною і тим, кого я називав мамою.
– Я не збираюся це обговорювати. Це моя квартира.
– Це і моє право, Кириле! Я твоя мати!
– Ти перестала бути моєю матір’ю того ранку, коли залишила мене самого. Це було двадцять років тому. Тепер ти тут, бо тобі щось потрібно.
– Мені потрібне місце. Мені більше нікуди йти. Я помилилася, я це знаю, але ти – моя дитина!
– Я не винен у твоїх помилках, Оксано. А це — моє життя і моє помешкання. І я не збираюся жертвувати ним заради людини, яка кинула мене заради невідомо чого. Ти ніколи не дзвонила, ніколи не писала, навіть на мій двадцятий день народження. Ти не маєш права ні на що в моєму житті.
– А як щодо сімейного обов’язку? Я виносила тебе дев’ять місяців! Я народила тебе!
– Ти його зруйнувала. Ти зрадила його. А тепер просиш про послугу? Відповідь – ні.
Мене звати Кирило. Мені двадцять п’ять, і я живу в Дніпрі. Я закінчив університет, знайшов хорошу роботу інженера-проєктувальника і купив свою першу, невелику, але затишну квартиру. Усе, що я мав, було результатом моєї власної наполегливості та підтримки батька, Леоніда, і його нової дружини, Лесі.
Леся з’явилася в моєму житті, коли мені було близько десяти, і вона стала тією, хто витирав мені сльози та допомагав із домашніми завданнями. Вона була для мене справжньою мамою. Леонід ніколи не намагався приховати правду про мою біологічну матір, Оксану, але він не дозволяв мені копатися в минулому.
– Синку, твоя мама зробила вибір, – сказав він мені одного разу, коли мені було років вісім. – Це був її вибір, не твій. Ти не повинен відчувати себе винним. Просто живи далі.
Я так і зробив. Я викреслив Оксану зі свого світу. Я навіть не питав тата , чи знає він, де вона.
Життя йшло своєю чергою. Я присвятив себе навчанню та кар’єрі. Мій найближчий друг, Петро, часто жартував, що я занадто серйозний, але для мене робота була усім.
Все змінилося три тижні тому. Це була звичайна середа. Я сидів за комп’ютером, допрацьовуючи проєкт, коли задзвонив мобільний. Невідомий номер. Зазвичай я не беру слухавку, але цього разу щось змусило мене відповісти.
– Алло?
– Кирило? Це ти, синку?
Мій мозок на секунду відключився. Голос був знайомий. Низький, трохи хрипкий, з відтінком якоїсь дивної, ледь помітної мелодії. Голос, який я востаннє чув двадцять років тому.
– Хто це? – мій голос був сухий і різкий.
– Це Оксана. Твоя мама.
Настала тиша. Я не знав, що сказати. Образа, яку я так довго ховав, піднялася з дна, як мул.
– Що тобі потрібно? – запитав я, намагаючись зберегти спокій.
– Мені потрібно поговорити. Дуже важливо. Ти можеш зустрітися зі мною? Я зараз у місті.
Вона була в Дніпрі. У моєму місті. Я відчув, як усередині все стискається від обурення.
– Добре. Завтра. Я надішлю тобі адресу кафе. Нічого особистого. Тільки п’ятнадцять хвилин.
Я надіслав їй адресу тихого кафе у центрі. Цілу ніч я не міг заснути. Уявляв різні сценарії зустрічі. Я думав, що буду кричати, звинувачувати, питати “Чому?”. Але коли я побачив її, усі слова просто застрягли у горлі.
Вона дуже змінилася. Від тієї енергійної, яскравої жінки, яку я пам’ятав, залишилася лише тінь. Її обличчя було втомленим, із глибокими зморшками навколо очей, волосся сивіло. Вона сиділа за столиком, обхопивши чашку двома руками, і виглядала такою самотньою.
– Дякую, що прийшов, Кириле, – сказала вона, ледь помітно посміхнувшись.
– Переходь до суті, – відповів я, навіть не сівши.
– Гаразд. Я знаю, що не маю права ні про що просити. Я знаю, як я вчинила.
Вона почала розповідати. Після того, як вона пішла, її життя не склалося. Вона поїхала до іншої країни з чоловіком, якого тоді вважала коханням свого життя, сподіваючись на нову долю. Але він виявився людиною, яка не тримає слова. Вони постійно переїжджали, вона працювала на низькооплачуваних роботах, часто змінювала житло, не могла ніде закріпитися. Вона розповідала про злидні та поневіряння, про те, що тепер у неї проблеми зі здоров’ям і їй потрібно багато медикаментів.
– Це не виправдовує мого вчинку, – тихо додала вона. – Але я думала про тебе. Щодня.
– Якби ти думала, то написала б хоч листівку, – холодно відповів я.
– У мене не було коштів, Кириле. Я не могла собі дозволити навіть лист. І я боялася. Боялася, що ти не захочеш мене знати.
Це була неправда. Завжди є можливість зв’язатися.
– То що тобі потрібно? – запитав я втретє.
Вона поставила чашку на стіл і подивилася мені прямо в очі. Погляд був винуватий і водночас відчайдушний.
– Мені нікуди йти. Я повернулася до України тиждень тому. Мої заощадження закінчилися. Я не можу знайти роботу, бо стан здоров’я мені цього не дозволяє. Мені потрібне місце. На якийсь час. Тільки, щоб стати на ноги. Я знаю, що ти купив собі квартиру. Леонід розповів мені. Я сподівалася, що ти дозволиш мені пожити там. Це моє останнє місце, куди я можу звернутися.
Я відчув, як у мені закипає лють. Вона прийшла до мене не для того, щоб вибачитися, а щоб отримати вигоду. Вона вважала, що може повернутися після двадцяти років мовчання і вимагати житла. Вона просто хотіла отримати моє майно.
– Ти навіть не питала, як я жив. Як почувався. Чи добре мені було з Лесею і батьком, – сказав я. – Ти прийшла з простягнутою рукою.
– А що ти хотів? Щоб я сказала, як мені було погано і ти пожалів мене? Це правда, мені погано. Але ти моя єдина дитина.
– Ти не маєш права на мою квартиру, Оксано.
Після цієї зустрічі, вона почала мені дзвонити. Дзвонила щодня. Я не брав слухавку. Тоді вона почала надсилати повідомлення, благаючи про допомогу. Я ігнорував їх. Я знав, що якщо я дам їй один палець, вона відкусить усю руку.
Але це не припинилося. Вона знайшла мою адресу і прийшла прямо до моїх дверей.
Наступного дня ввечері ми мали ту розмову, яку я описав на початку. Вона стояла в моєму затишному коридорі, вся її постать випромінювала тиск і вимогу. Коли я відмовив їй, вона почала погрожувати, що звернеться до суду, кажучи, що має право на частину батьківського майна. Це було безглуздо, оскільки цю квартиру я купив сам, вже після двадцятиріччя.
– Я піду, – сказала вона, її голос тремтів від образи, а не від смутку. – Але ти ще пошкодуєш про це.
Вона пішла. Я зачинив двері і сів на підлогу, відчуваючи спустошення. Я захистив свою територію, свій спокій, але чи було це правильно? Чи не проігнорував я свій останній шанс налагодити хоч якийсь зв’язок? Я не відчував радості, тільки важкий осад.
Я розповів про все Леоніду та Лесі.
– Ти вчинив так, як вважав за потрібне, Кириле, – сказав Леонід. – Вона посіяла. І вона повинна пожинати. Ти нічого їй не винен.
– Це було її рішення піти, – додала Леся, ніжно взявши мене за руку. – Ти маєш бути щасливим. І ніхто не має права руйнувати твій спокій.
Вони були праві. Я мав бути щасливим. Але почуття провини не давало мені спокою. Що робити, якщо вона дійсно захворіє, чи опиниться на вулиці? З іншого боку, чи мав я руйнувати своє життя заради людини, яка зруйнувала моє?
Я додав їй деталей, що вона може звернутися до соціальної служби, назвав їй місце, де вона може отримати притулок. Я зробив крок назустріч, показав, що мені не все одно, але не дозволив увійти у своє життя. Я надіслав їй повідомлення з цими адресами, щоб вона не почувалася залишеною повністю.
Вона більше не дзвонила і не приходила.
Чи правильно я вчинив, захищаючи свій дім і своє щастя від жінки, яка колись відмовилася від мене, але тепер потребує допомоги? Як би ви вчинили на моєму місці?
