— Я офіційна дружина Ігоря, а він мій законний чоловік! — сказала жінка, стоячи на моєму порозі. Тоді я зрозуміла, що була сліпою, але найбільше вразило інше: чому всі сусіди та колеги роками мовчали про його подвійне життя?

— Я офіційна дружина Ігоря, а він мій законний чоловік! — сказала жінка, стоячи на моєму порозі. Тоді я зрозуміла, що була сліпою, але найбільше вразило інше: чому всі сусіди та колеги роками мовчали про його подвійне життя?

Сусіди, колеги, навіть моя найкраща подруга — абсолютно всі, хто був близько до мого чоловіка, Ігоря, знали про його подвійне життя. Вони бачили його, чули, були свідками його невірності протягом багатьох років, але не сказали мені ні слова. Я ж, його дружина, з якою він прожив тридцять два роки, дізналася про справжній масштаб його таємниць тільки після його поховання. Тоді мене наче огорнула холодна мряка.

— Ви не маєте жодного права тут бути! — голос жінки, яку я бачила вперше, пролунав різко. Вона стояла біля входу до нашої квартири, тримаючи в руках якісь папери.

— Пробачте, але хто ви? — я відчувала, як мої щоки палають. — Це мій дім, і я тільки-но повернулася з поминального обіду мого чоловіка.

— О, ваш чоловік, — жінка криво посміхнулася. — Ви говорите про Ігоря?

— Так, про Ігоря. Ви його знали?

— Ми були не просто знайомі, Орисю, — вона вимовила моє ім’я з дивною, майже зневажливою інтонацією. — Я його законна дружина. А він мій законний чоловік. Ми розписані понад двадцять років. Звати мене Аліна, і я прийшла сюди, щоб забрати те, що належить мені та моєму синові.

Мої ноги ніби приросли до підлоги. Все навколо попливло, і я ледве втрималася на ногах, схопившись за одвірок. Ця ситуація була настільки абсурдною, настільки нереальною, що я подумала — це чиясь зла витівка. Але очі Аліни, тверді та холодні, не залишали місця для сумнівів.

Це сталося через два тижні після того, як не стало Ігоря. Його несподіваний відхід був як грім серед ясного неба. Він завжди був таким життєрадісним, повним енергії, планував поїздку на риболовлю, а потім — просто знепритомнів за сніданком. Лікарі лише розвели руками — серцевий напад, миттєво.

Мені було важко дихати від горя. Ми прожили разом стільки років, виростили доньку Яну, облаштували затишний дім у невеликому містечку під Києвом. Наше життя здавалося таким стабільним, таким передбачуваним.

На похорон прийшло багато людей. Його колеги з будівельної фірми, сусіди, давні знайомі. Я помітила кілька незнайомих облич, але списала це на широке коло спілкування Ігоря. Він був товариською людиною, керівником, його всі поважали.

Після дев’яти днів, коли біль трохи вщух, почалися паперові справи. Я знайшла в його робочому столі дивні документи — якісь копії свідоцтв про народження, старі фотографії, і ключі від поштової скриньки, про яку я нічого не знала.

Я поїхала до відділення пошти. Скринька була забита. Серед рекламних буклетів та непотрібних паперів я знайшла пожовклу об’яву про шлюб. Це був документ, виданий міським РАЦСом, датований 2005 роком. Імена — Ігор Світличний та Аліна Коваль. Тоді мій розум відмовився сприймати реальність. Я зателефонувала доньці.

— Яно, можеш перевірити один документ?

— Що сталося, мамо? Ти знову погано почуваєшся?

— Ні, просто подивись. Це свідоцтво про шлюб твого тата і… іншої жінки. Датовано п’ятим роком. Це якась помилка, правда?
Яна мовчала на іншому кінці дроту так довго, що в мене заніміли пальці.

— Мамо, — її голос був надзвичайно тихим. — Я… я щось чула колись. Я питала тата, але він сказав, що то просто плітки. Він сказав, що це стара знайома, якій він допомагав із паперами. Я повірила.

Я майже кричала.

— І ти мовчала? Тобі не здалося це дивним? Скільки років ти це знаєш?

— Це було кілька років тому, мамо. Я не хотіла тебе засмучувати. Я вірила, що він… він просто вирішить цю проблему. Що він вибере нас.

Ця розмова розбила мене більше, ніж відхід Ігоря. Яна знала. І мовчала. Я відчула себе такою самотньою, такою обманутою. Не тільки Ігорем, а й власною донькою.

Наступного дня з’явилася Аліна. Я попросила її увійти, відчуваючи, як тремтять мої руки.

— Як це можливо? — я не впізнавала свій голос, він був хрипким і чужим. — Ми одружилися в тисяча дев’ятсот дев’яносто третьому. У нас донька.

— Оформлення першого шлюбу було неправильним, Орисю. Я не знаю деталей, але Ігор сказав, що ви не розписані, або… що ваш шлюб недійсний. Він обіцяв мені, що розбереться з паперами. Але ми одружилися офіційно. У нас є спільний син, Марко. Йому шістнадцять. І він, як законний спадкоємець, має право на половину всього, що нажив Ігор.

— Син? У нього є син?

— Так. Ігор пересилав мені гроші щомісяця. Ми жили в Дніпрі. Він приїжджав до нас раз на місяць. У нього завжди були відрядження, пам’ятаєте?

Так, я пам’ятала. Його вічні відрядження до Дніпра, Одеси, Львова. Він завжди казав, що це важливі об’єкти, що треба бути на місці. Я ніколи не сумнівалася. Він щоразу привозив мені невеличкі подарунки, квіти. Здавалося, він піклується.

Наступного тижня до мене прийшла моя сусідка, пані Віра, така собі місцева хронікерка. Вона принесла мені пиріг і сіла за мій кухонний стіл.

— Я бачу, Орисю, тобі тепер не солодко.

— Що ви маєте на увазі?

— Ой, не прикидайся. Усе наше містечко знало. Аліна та Ігор… це не секрет було. Вона навіть приїжджала сюди разів п’ять. Завжди зупинялася в готелі біля площі. Ми її тут називали “друга дружина”.

— І ви… ви знали і мовчали?

— А що я мала сказати? Це не моя справа. У кожного своє життя. Я думала, ти сама в курсі. Багато чоловіків мають свої “справи” на стороні. Головне, щоб у дім приносив і не ображав.

Від її слів мені стало холодно, ніби я купалася в крижаній воді. Ця легкість, з якою вона говорила про зраду, про моє обдурене життя. Я зрозуміла, що була сліпою і довірливою. Як я могла не помітити?

Я згадала наші з Ігорем останні роки. Він став більш відстороненим, часто сидів за телефоном, відповідав односкладно. Я списувала це на втому, на важку роботу. Він завжди був майстром знаходити виправдання.

Яна прийшла до мене ввечері. Ми сиділи в тиші.

— Мамо, я так винна. Я просто злякалася. Він такий переконливий був. Я не знала, як ти це переживеш.

— Яно, я не тримаю зла. Просто… це розірвало мене на частини. Усе життя, яке я знала, виявилося підробкою.

Справи з нерухомістю та спадком тривали багато місяців. З’ясувалося, що Ігор оформив на Аліну та її сина квартиру в Дніпрі і чималу суму на банківському рахунку. Наш будинок, у якому ми жили, був оформлений спільно. Аліна вимагала його продажу, щоб поділити гроші.

Я продала його, бо не могла більше жити в стінах, які були свідками такої великої неправди. Я переїхала до невеликої квартири в Києві, поблизу Яни.

Аліна та я обмінялися кількома листами через адвокатів. Вона писала, що Ігор до останнього любив її і сина, що він планував незабаром “розібратися” з нашою “ситуацією”, щоб бути з ними постійно.

Я сиділа у своїй новій, порожній квартирі і думала: яке ж життя прожив мій чоловік? Він постійно брехав, маневрував між двома сім’ями, двома містами, двома реальностями. Чи було йому комфортно? Чи він відчував себе щасливим хоч в одному з цих світів? Він зник, забравши свої відповіді із собою.

Я залишилася з питаннями, з розбитою ілюзією і з усвідомленням того, що люди навколо роками мовчки спостерігали за моїм обманом.

Чи варто було їм втручатися? Чи була б правда, сказана мені раніше, менш болючою, ніж ця пізня, гірка звістка після його відходу? Як би ви вчинили на місці моїх сусідів та подруг?