Як дитина. Я доповідаю вам. Соплі і ось це все.
В полі їхав зелений трактор. Тягнув за собою якусь здорову штуковину, типу борони чи якось так, все одно назви цього я не знаю… і я раптом з абсолютною чіткістю зрозумів, що посеред війни, жаху і страху – Україна почала посівну.
Такої спраги жити я ніколи не відчував. Такого неймовірного, пристрасного бажання будь-що перемогти і назавжди, так саме назавжди забути про ці довбані прильоти і довбані сирени. Про поштовхи прикладу в плече і одяг, просочений потом і не тільки. Про зведення, оперативку, телеграм-канали та вічні смски “як ти?”.
У полі, ліворуч від мене, кілька чоловіків розмахували руками, тицяли один в одного, хтось хапав жмені землі і навіщось пересипав її із долоні на долоню. Зелений трактор тягнув ту штуковину по полю. Двигун моєї недоремонтованої машини тягнув дві тонни заліза вузькою дорогою. Мені хотілося плакати. От направду, я став надто сентиментальним за ці тридцять три дні восьмирічної війни завдовжки чотири століття.
Україна почала посівну, почала сіяти зерно. Щоб хліб для мене, як і раніше, виростав у магазинах.
Я зупинився, вийшов з автівки, що перегрілася. Постояв. Взяв жменю цієї землі і теж навіщось пересипав її з долоні на долоню.
Це не є країна.
Це казка.
Мартин Брест
Фото: Мартин Брест. 03/30/2022
