Я нічого не маю проти тебе, але вчитися ніколи не пізно, – відповів Іван, уникаючи прямої відповіді

«Я дуже хвилююся перед цією поїздкою до твоїх батьків. Навіть трішки боюся. Вони завжди дивляться на мене так, ніби я зробила щось неприпустиме», – сказала Аня чоловікові, складаючи речі у валізу напередодні візиту до його родини.

«Та годі, Аню! Вони просто такі люди. Вони й на інших так дивляться. Але це ж не причина не їздити до них! – усміхнувся Іван. – Вони мають старомодні погляди. Можливо, не хочуть іти в ногу з часом. Але вони мої батьки, і я їх люблю. До того ж, у деяких речах я навіть їх підтримую».

«Я розумію, Іванко. Але ж ти міг би поїхати до них сам. А так ти ставиш мене у незручне становище».

«Яке ще становище? Ти просто сама придумала собі проблему й не хочеш нікуди їхати! Вони нормальні люди»

«Твоя мама, коли приїжджала до нас пів року тому, говорила тобі за моєю спиною стільки всього. Нормальна людина такого б не сказала».

«Ти все ще про це? – добродушно зітхнув Іван. – Вона просто тебе погано знає. Ось саме тому ця поїздка – чудова можливість познайомитися ближче».

«Мені й на відстані добре», – саркастично відповіла Аня.

«Годі, Аню. Ви маєте подружитися. Ми ж тепер одна родина!» – обійняв її чоловік.

«Я все ж вважаю, що нікому нічого не винна», – відсторонюючись, сказала вона.

«Все, вирішено. Вони на нас чекають. Виїжджаємо вранці!»

«От завжди так» – закотила очі Аня.

«Ти просто не любиш моїх батьків. Це неприємно, Аню», – Іван узяв валізу і поставив її біля дверей.

«Я не кажу, що не люблю. Але мене дратує, коли мене змушують підлаштовуватися під когось».

«Це не про підлаштування, а про повагу. Моя мама чудова господиня, і ти могла б чогось у неї навчитися».

«Іване, я поважаю твою маму, але це не означає, що мушу бути такою ж, як вона».

«Можливо, це було б не зайвим», – задумливо відповів він.

«Що ти хочеш цим сказати?» – запитала Аня, напружившись.

«Я нічого не маю проти тебе, але вчитися ніколи не пізно», – відповів Іван, уникаючи прямої відповіді.

Аня зітхнула і закінчила пакувати валізу, намагаючись не вступати в суперечку. Іван підійшов, щоб розрядити обстановку: «Знаєш, Аню, давай просто не будемо про це. Завтра рано вставати. Ти все зібрала, що потрібно?»

«Залишилося упакувати ноутбук», – відповіла вона.

«Ноутбук залиш вдома. Ти ж можеш обійтися без нього тиждень!» – категорично заявив Іван.

«З якого дива?» – здивувалася Аня.

«Там навіть інтернету немає. Мої батьки вважають, що це засмічує дім», – відповів він.

«Мені байдуже на їхні переконання. Я працюю навіть у дорозі, і мені потрібно хоч трохи часу для роботи».

«Це не робота, Аню. Що ти там робиш? Сидиш за комп’ютером, клацаєш клавіатурою.» – почав дорікати чоловік.

«Ми вже говорили про це!» – не дала договорити вона.

Іван невдоволено змовк, а Аня, завершуючи збори, подумала: «Ця поїздка буде важкою.»

Наступного ранку Аня та Іван мовчки збиралися в дорогу. Напруження від учорашньої розмови висіло в повітрі, хоч обидва намагалися його ігнорувати. Аня тихо поставила ноутбук у сумку, а Іван тільки зітхнув, побачивши це, але не сказав нічого.

Під час поїздки Аня дістала ноутбук і почала працювати, підключившись через телефон.

«Серйозно? Навіть у машині?» – невдоволено запитав Іван.

«Я хочу закінчити роботу зараз, щоб потім бути спокійною й не нервувати ні тебе, ні твоїх батьків», – відповіла вона, не відриваючись від екрана.

Іван зітхнув, натиснувши сильніше на педаль газу, але суперечку продовжувати не став. Він зрозумів, що всі слова зараз лише загострять ситуацію. До приїзду вони майже не говорили. Аня працювала, а Іван зосередився на дорозі.

Коли вони під’їхали до села, Іван запитав: «Може, щось візьмемо в магазині для батьків?»

«Хіба що щось до чаю», – відповіла Аня, подумавши, що її ідеї тут все одно не оцінять.

Вони швидко зайшли в місцеву крамницю, купили печиво та чай, і вже за кілька хвилин під’їхали до батьківського двору. Їх чекали.

«Синку! Як ми раді тебе бачити!» – радісно крикнула з порогу мати Івана, обіймаючи його. «А це твоя дружина. Здрастуй, Аню!» – додала вона, трохи стриманіше.

«Добрий день», – чемно відповіла Аня, стоячи трохи осторонь. Вона відчувала, як її розглядають з ніг до голови, і це викликало в ній напруження.

Коли всі зайшли в дім, Аня одразу помітила, що простір не зовсім такий, до якого вона звикла. Усе було акуратним, але старомодним і злегка захаращеним. Вона мовчки розклала свої речі у кімнаті, яку їм виділили, і залишила ноутбук на столі.

«Аню, ти справді будеш працювати?» – запитав Іван, заходячи до кімнати.

«Я тільки годинку, Ваню. Це ж краще, ніж якщо я сидітиму з телефоном перед твоїми батьками», – відповіла вона.

Іван лише похитав головою: «Ти завжди все робиш по-своєму.»

За обідом атмосфера ставала напруженішою. Мати Івана, Анфіса Ігорівна, відразу почала з питань: «Аню, чому ти не пекла пиріг? Ти ж жінка, мусиш це вміти».

«Мені більше до вподоби готувати основні страви», – ввічливо відповіла Аня.

«Отож, ні пирогів, ні порядку в домі?» – тихо додала свекруха, але так, щоб її точно почули.

Аня стрималася, але після обіду пішла до кімнати, аби не продовжувати розмову.

Наступні кілька днів не принесли полегшення. Свекруха постійно робила зауваження, часто прикриті нібито дружніми порадами. Аня мовчала, але всередині відчувала, як її терпіння виснажується.

«Іване, я не розумію, чому твоя мама ставиться до мене так зневажливо?» – запитала вона якось увечері, коли вони залишилися наодинці.

«Та не зневажливо. Просто вона хоче, щоб ти була трішки, ну, як сказати? Ближче до її уявлення про ідеальну невістку», – відповів Іван, обережно підбираючи слова.

«Ближче до її уявлення? Я ніколи не буду такою, як вона хоче. Вибач, але я – це я», – твердо сказала Аня.

Іван розгублено потер обличчя руками: «Аню, ну ти ж могла б трохи поступитися. Це всього тиждень».

«Поступитися? Іван, я приїхала сюди, бо ти попросив. Але я не можу постійно чути, що я не така, як треба. Я не знаю, скільки ще це витримаю», – сказала вона, дивлячись йому прямо в очі.

Коли тиждень закінчувався, Аня вже ледве стримувалася. Останньою краплею стала розмова за вечерею, коли свекруха відкрито заявила: «Ну що, синку, я вже зрозуміла, що ти обрав не ту дружину?».

Аня не витримала: «Знаєте, Анфісо Ігорівно, може, я й не ваша ідеальна невістка, але ваш син мене обрав саме такою. І якщо це вам не подобається, то це вже ваші проблеми».

Іван розлючено встав із-за столу: «Аню, навіщо ти так? Це моя мама!»

«А ти не бачиш, як вона зі мною розмовляє?» – запитала здивовано Аня.

«Досить! Ти нікого чути не хочеш. Все тобі повинно бути як ти собі вигадала. Відкрий очі – мама права в кожному слові. Я спеціально сюди привіз тебе, аби ти набралась досвіду, якогось розуміння елементарних речей. А ти? Ти любиш себе і навіть не бачиш, що всі довкола тобі кажуть що ти не така як те потрібно.»

Аня швидко вийшла у кімнату. зібрала речі, узяла ноутбук і ключі від авто. Вже за кілька хвилин вона виїхала з подвір’я і попрямувала в бік міста.

«Ти чого машину забрала? Я  як буду повертатись?» – за кілька хвилин набрав її Іван.

«Авто моє, тож беру коли і куди хочу. Доречі, завтра будь готовий приїхати на квартиру і забрати речі. Вона мені ніколи не подобалась, орендую іншу, ближче до своєї роботи а не до твоєї. Зрештою, оренду я також оплачувала сидячи перед ноутбуком. чоловіче. Мамі привіт, тепер хай шукає ідеальну невістку. Та й ти шукай собі іншу дружину. Вільний»

Іван лиш хмикнув коли Аня вимкнула зв’язок: «Ціну собі підіймає. Теж мені. Поговорила і досить. Можна подумати я повірив що вона кудись там піде. Та буде чекати і радіти моєму поверненню»

Іван таки приїхав у місто за два дні. Ще на підході до квартири побачив біля смітника великі коробки які вантажили у сміттєзбиральну машину. Коли одна порвалась. на асфальт посипались його речі: футболки, шкарпетки і сорочки.

Працівник байдуже кинув усе до машини а все що залишилось валятись на землі сміттєвоз добряче забагнючив розвертаючись. Іван стояв посеред дороги з однією шкарпеткою у ріці і ніяк не міг зрозуміти, з якого б то дива Аня таке зробила.

А й справді, чого?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page