— Як же ви нас виручили! — невгамовно повторювала вихователька випускної групи, куди ходила Арія, звертаючись до її батьків, акторів музичного театру, що погодилися провести ранок для випускників. — Як же ми тепер без вас?
— Та ми на той світ ще не збираємося, — засміявся батько дівчинки. — Запрошуйте, а згодом із задоволенням ще раз до вас завітаємо. Правда, жінко?
Мати Арії, посміхаючись, кивнула, поправляючи розкуйовджене після костюма волосся.
— А ви донечку зараз заберете, чи як зазвичай? — поцікавилася вихователька. — У нас ще солодкий стіл буде, може, вечором?
Вони переглянулися, знизали плечима й погодилися.
Це був останній раз, коли Арія бачила своїх батьків. По дорозі до театру їм назустріч вилетів далекобійник, що заснув за кермом. Так у сім років дівчинка залишилася сиротою, потрапивши до дитячого будинку.
Діти спочатку насміхалися з її імені. Але дівчинка не ображалася. Вона й сама із задоволенням сміялася разом з усіма, тому від неї досить швидко відстали. Який же інтерес знущатися з людини, якій байдуже?
— І хто ж тебе так назвав-то? Невже звичайного імені не знайшлося? — якось не втрималася навіть нянечка.
— Мама з татом, — зухвало відповіла Арія. — Вони в мене музиканти.
— А, ну тоді, звісно. А от у мене мати була бухгалтером, а батько шахтарем. То як мене називати? Звіт чи, може, Квитанція? А ні, Руда, мабуть, — сміялася жінка, задоволена своїм жартом.
— Заноза, от як вас треба було назвати! — не стрималася дівчинка, викликавши дружній регіт.
І з тих пір до неї й прилипло це прізвисько. Навіть коли няня пішла на пенсію, її згадували не по імені, а «Занозою».
Після батьків нічого не лишилося. Власної квартири в них ніколи не було. Вони були людьми творчими й усе життя знімали житло.
— Так, дівонько, важко тобі прийдеться, — сумувала завідуюча дитбудинком. — З житлом зараз тяжко. Багатьом дітлахам пощастило — їм хоч щось від батьків лишилося, хоч якийсь куточок…
— Та нічого, не журіться, — не сумувала Арія. — Руки-ноги є, проживу якось.
Після випуску вона пішла вчитися на акушерку. Усі, хто її знав, дуже здивувалися такому рішенню. Чомусь вважали, що вона піде батьківською стежкою — у творчу професію.
— Та вже ні, — сміялася вона. — Ще бракувало, щоб Арія виконувала «Арію» та фальшивила на всі лади. Ні, я буду допомагати новим людям з’являтися на світ. А співати й без мене є кому.
Навчання давалося нелегко. Стипендії ні на що не вистачало. Доводилося хапатися за будь-яку роботу. Незадовго до захисту диплома влаштувалася прибиральницею у бізнес-центр неподалік від гуртожитку. Мила підлогу ввечері, коли всі відвідувачі та бізнесмени розходилися по домівках.
Офісна будівля ніби вимирала — настільки тихо було в ній. Лише з першого поверху долітав звук приймача — охоронець любив слухати музику. Арія іноді підспівувала, не боячись, що її хтось почує.
Того вечора вона, як завжди, натирала підлогу, наспівуючи собі під ніс мелодію, і ледь не впала, наштовхнувшись на молодого чоловіка, що сидів біля стіни на підлозі Вид у нього був жалюгідний: вузол краватки розв’язаний, верхні гудзики сорочки недбало розстібнуті, волосся розпатлане. Так зазвичай виглядають люди, у яких щось сталось.
Дівчина присіла перед ним.
— Води принести?
Він подивився на неї з нерозумінням.
— Ну, у кіно зазвичай приносять води, коли комусь погано. А вам погано, це відразу видно, — пояснила вона свою пропозицію.
— Та ні, дякую, — усміхнувся той. — Не думаю, що склянка води тут допоможе.
— У вас щось серйозне? На той світ хтось пішов? — поспівчувала Арія.
— Чому одразу на той світ?
— Ну, тому що тільки це не виправиш склянкою води. А все інше можна вирішити.
У її очах на мить промайнула туга, але дівчина взяла себе в руки.
— Так. А на вашу думку, склянка води допоможе, якщо зірвалася угода? — усміхнувся бізнесмен.
— Ну, тоді у вас буде час подумати, — Арія сіла на підлогу поруч із ним. — Якщо угода зірвалася, значить, хтось був до неї не готовий. Робіть висновки. Та в кінці кінців, це ж не перша і не остання угода у вашому житті.
— Хм, а ви праві, — скрикнув він. — От я ж відчував, що цифри на папері вже надто гарні, щоб бути правдою, але так хотілося закрити цей контракт! Я навіть не звертав уваги на свою інтуїцію! А в підсумку мій аналітик надіслав розрахунки майже в самий момент підписання. Їхня компанія на межі банкрутства, а я ледь не вбухав у неї мільйони і вже тримав в руці ручку. Думаєте, даремно себе накручую?
Арія кивнула, посміхаючись від того, що так легко підняла настрій незнайомцю. Вона підвелася й уже хотіла йти працювати далі, як чоловік зупинив її.
— Як же мені вам віддячити?
— Мені? За що? — дівчина злегка здивувалася. — Краще своєму аналітику подякуйте.
— Ну, за те, що не дали впасти духом.
Він підвівся і став перед нею.
— Як вас звати?
— Арія.
Усміхнувшись, вона ледь схилила голову набік, із цікавістю стежачи за його реакцією.
— Ви мене все більше дивуєте, — підняв він одну брову. — Незвичайне ім’я. А мене Роман.
— Та ще б пак, знайшовся б хто про імена говорити, — розсміялася вона.
— Аріє, може, складете мені компанію за вечерею? Тут неподалік є гарна кав’ярня, — запропонував він.
— А підлогу за мене теж ваш аналітик помиє? — знову розсміялася вона. Їй чомусь було весело й легко поруч із цим невдахою-бізнесменом.
Роман фиркнув, наче впертий жеребець, викликавши новий напад її дзвінкого сміху. Потім забрав у неї швабру, ганчірку й взявся охоче натирати підлогу. А Арія реготала, дивлячись на пихкання бізнесмена.
За півгодини прибирання було закінчено, а інвентар повернувся на своє місце.
— Знаєте, я не думаю, що мої фінанси дозволять мені повечеряти в кав’ярні, — чесно призналася дівчина. — Я ж не підписую багатомільйонні угоди, а всього лише вчуся в коледжі. Не хочу опинитися в незручному становищі.
— Та годі вам, за кого ви мене приймаєте? Це ж я вас запросив! Просто хочу бути вдячним. І не відмовляйтеся, ходімо. А там й правда дуже смачно готують.
Роман зігнув руку в лікті й простягнув їй.
— Ну, гаразд, — погодилася вона.
Кав’ярня виявилася невеликою затишною залою з повним залом. Але Роман, схоже, був тут частим гостем — для нього відразу знайшовся вільний столик. Арія вперше була в подібному місці. Вона оглядала інтер’єр, поки молодий чоловік не передав їй меню.
— Обирайте все, що душа побажає. Від себе можу порекомендувати трюфельне різото.
— Трюфелі… Це те, що свині люблять? — задумливо промовила вона.
— Саме так!
Роман реготав так, що гості з сусідніх столиків озиралися, але його це анітрохи не бентежило.
— Все-таки люди — дивні істоти. Готові платити великі гроші за те, що свині знаходять носом у багнюці. Напевно, ми не такі вже й розумні, попри ділові костюми й шкіряні крісла.
Вони розбалакалися. Арія розповіла про те як не стало батьків, життя в дитбудинку та вибір професії. Роман скромничати не став, повідомивши, що він із династії бізнесменів, власник великої фірми, йому тридцять чотири і він не одружений.
— А цим останнім фактом з біографії ви з якою метою поділилися? — здивувалася вона.
Роман викликав у неї то сміх, то подив. Дівчина навіть не думала, що бізнесмени — звичайні люди. Їй здавалося, що це якісь недосяжні небожителі, запаковані в дорогі костюми й позбавлені людських слабкостей.
— Сам дивуюся, — знизав він плечима. — Зазвичай я про це не розповідаю, а от зараз якось захотілося.
Раптом вам захочеться це змінити.
— М-м… А ви завжди так із місця в кар’єр? — Арія не могла зрозуміти, жартує він чи глузує з неї. Те, що це якась гра, сумнівів не залишало.
— Гаразд, погарячкував. Але дозвольте довести, що я щирий. У такому вигляді, як сьогодні, мене ще не бачила жодна жінка, крім вас. То мені тепер доведеться або позбутися вас, або одружитися. Вам який варіант до душі? — Роман хитро примружився, дивлячись на неї.
— Ну, чесно кажучи, я ще нічого корисного у своєму житті не зробила. А в мене великі плани. Мені зарано на небеса, — з викликом подивилася вона на Романа.
— Ну тоді пропоную для початку перейти на «ти», — усміхнувся він.
Роман справді не був одружений жодного разу. Мимовільні інтрижки, флірт, стосунки без зобов’язань — все це, звісно, було. Але жодну з тих дівчат він не міг уявити своєю дружиною. А ця, так по-простому присіла поруч, викликала в нього таке тепле почуття, що аж страшно стало. Упусти він Арію — і більше ніколи в житті нічого подібного не відчує.
Він був старшим сином у родині великого підприємця. Таких, як вони, зазвичай називають багатіями. Батько, Євген Степанович, завжди мріяв, щоб сини пішли його стежкою. Роман справді виправдав надії.
— Батьку, — провівши Арію до гуртожитку й повернувшись із ресторану, Роман увійшов до кабінету батька. — Хочу познайомити тебе з неймовірною дівчиною. Мені здається, я знайшов те, що шукав.
— Сподіваюся, в неї є власний бізнес? — не відриваючись від газети, пробурмотів той. — Ну, або принаймні вона дочка олігарха.
— Нічого подібного. Вона звичайна вихованка дитбудинку.
Роман не встиг договорити, як голова батька з’явилася з-за газети.
— Це такий жарт? — насупився Євген Степанович.
— Які вже там жарти! Мені, власне, тридцять чотири. Мабуть, пора заводити сім’ю.
— Але ж не з дівкою з дитбудинку! — очі батька кидали блискавки. — Ти взагалі при своєму розумі? Що люди скажуть? Невідомо, які там в неї гени закладені!
— Гени в неї нормальні! Батьки були акторами, — насупився Роман, приблизно очікуючи таку реакцію. — А зараз вона закінчує коледж, буде акушеркою.
— О боги! — батько знесилено зніс руки до стелі. — Та вона ще й соплячка! Про що з дитиною може розмовляти дорослий мужик? Синку, ти теж починаєш мене розчаровувати.
— А про що розмовляти з тими твоїми дочками олігархів? «На якій яхті поїдемо у круїз, любий?» Або «Коли ти купиш мені шубку з останньої колекції?»
— Не перебільшуй. Жінки зараз не такі дурні, як ти їх малюєш. Загалом, я своєї згоди не даю. Шукай нормальну дружину.
— Слухай, я взагалі-то не парубок, щоб батько дружину вибирав! — випалив Роман. — І мама мене б підтримала!
— Та твоя мати б у труні перевернулася, почувши таке від тебе, — усміхнувся Євген Степанович. — Не думаю, що вона зробила б ще одну дурість у своєму житті — дозволила б тобі одружитися на притулівській дівці.
Роман вискочив із кімнати, гнівно блищачи очима. Батько лише усміхнувся, дивлячись йому вслід.
«Нічого, опам’ятається, викине цю ідею із голови», — подумав він і знову поринув у читання.
— Знайшов хлопчисько! — рвав і метав Роман, замкнувшись у своїй кімнаті. — У мене власний бізнес! Я приймаю важливі рішення! І що тепер? Маю питати дозволу в батька, на кому одружуватися? Навряд!
Ним вже рухали не стільки почуття до Арії, скільки дух заперечності. Він хотів довести батькові, що більше не під власний його контролю. Тому швидкий шлюб з нею був би не союзом двох люблячих сердець, а спробою вирватися з-під влади батька.
Весілля було тихим, скромним. Жодних розкішних застіль, жодних лімузинів. Арія досі не могла повірити, що цей багатий, успішний, красивий, дорослий чоловік зробив їй пропозицію всього через місяць після знайомства.
На весіллі були лише його друзі та брат, який випадково завітав на святкування ненадовго. Він щойно прилетів з рейсу, а наступного дня збирався знову летіти, навіть не заглянувши до батька. Арія навіть не зрозуміла, що це був брат її нареченого — настільки швидко він зник.
Після весілля Роман привів її до будинку батька.
— Це Арія, моя дружина, — представив він її. — Аріє, а це мій тато, Євген Степанович.
Батько не очікував від колись слухняного сина такої впертості й непокори і навіть мимоволі почав його поважати. Влаштовувати скандалів він не став, тим більше що дівчина виявилася симпатичною і навіть, здавалося, наляканою.
— Що це ти вже наговорив про мене своїй дружині? — усміхнувся батько. — У неї ж обличчя перелякане! — Не хвилюйтеся, панночко, я не кусаюся. Я ж не монстр, зрештою.
— Роман нічого про вас не розповідав, — Арія була цілком спокійна. Дітей з дитбудинків не так просто налякати. — Просто готувалася до захисту диплома і мало спала, тому й вигляд такий.
— Ну, і як, можна вас привітати? — старий продовжував усміхатися. — Ким тепер збираєтеся працювати? Акушеркою? Приймати пологи?
— І що в цьому смішного? — дивлячись йому прямо в очі, з зухвалістю відповіла Арія.
Щоб ця перепалка не переросла у щось більше, Роман відвів її до їхньої кімнати, що знаходилася в зовсім іншому крилі будинку.
Стосунки між молодими були досить теплими. Життя Арії розділилося на «до» і «після». До зустрічі з Романом вона рахувала кожну копійку до стипендії, міркувала, чи дотягнуть старі чоботи до весни, ретельно ділила пачку гречки, щоб вистачило на тиждень, коли з грошима було зовсім погано.
А після — настало так раптово, що аж голова закружилася. Вже не треба було вираховувати, скільки залишити на обід у студентській їдальні, а скільки на проїзд до пологового будинку, де вона проходила практику. Було таке відчуття, ніби після багаторічного шторму її винесло на сонячний берег. А потім з’ясувалося, що голова крутилася не лише через це.
— Романе, здається, я вагітна, — Арія принесла чоловікові тест, де червонілися дві смужки.
— Оце так новина! — скрикнув він, обіймаючи її і кружачи по кімнаті. — Слухай, а може, тобі вже не треба працювати, га? Бережи себе й малюка.
— Та годі тобі, — засміялася Арія. — Я ж не вагони розвантажую. З нами нічого не станеться. До того ж, ми завжди будемо під наглядом у фахівців.
— Головне, щоб хлопчик народився, — почувши новину від сина, заявив Євген Степанович.
— Це ще чому? — не зрозумів Роман.
— Та тому що спадкоємець потрібен, продовжувач роду. А щоб точно бути впевненим, що це твій син — зробиш потім тест на батьківство.
— Ти це серйозно? — знітився син. — Ти натякаєш?
— Я ні на що не натякаю. Але ти повинен бути впевнений, і я особливо, що це саме твоя дитина, — відсік майбутній дід.
— А якщо це дівчинка буде? — усміхнувся Роман.
— Жодних дівчаток! Тільки хлопець. Дівку залишите в пологовому. Держава про неї подбає. От твою ж дружину виростили, — єхидно усміхнувся батько.
Роман дуже сподівався, що Арія виносить сина, але скринінг показав, що буде дівчинка. Не бачачи радості в чоловіка, вона запитала, у чому річ.
— Розумієш, батько таки десь правий… — почав Роман, ненавидячи себе за цю слабкість. — Хлопчик — це ж продовжувач роду, спадкоємець усього статку. А дівчинка вийде заміж, візьме чуже прізвище, і все, що ми будували стільки років, весь бізнес перейде до іншого роду.
Роман ще приховав те, що батько вимагав зробити тест на батьківство.
— І що тепер? — Арія насупилася, не розуміючи, до чого клонить чоловік.
— Кохана, давай залишимо дівчинку в пологовому, її ж виростять. Ну, от твоя ж доля склаася — вдало вийшла заміж, — благав він. — Згодом народиш хлопчика, і все налагодиться.
— Я просто не вірю, що ти це мені говориш, — вигукнула вона. — А якщо в мене народжуватимуться лише дівчатка, усіх їх здасте в дитбудинок? Романе, скажи щось! Що ти просто невдало пожартував.
— Та які вже там жарти! Батько прямо сказав: «Якщо хлопця не буде, всі статки він залишить благодійному фонду», — нарешті озвучив Роман те, чого боявся.
— От воно як… — Арія була приголомшена таким цинізмом. — То ти готовий продати власну доньку за татові гроші?
— Та ти не розумієш! Це ж ціла імперія, вибудована роками! — намагався пояснити чоловік.
— Це всього лиш папірці, — холодно відповіла вона і, не давши йому опам’ятатися, розвернулася й вийшла з кімнати.
Вона зібрала свою валізку, поклавши туди речі, документи та єдину фотографію батьків. Роман застав її в передпокої, коли вона взувалася.
— Аріє, ти ж не підеш. Ти не можеш просто взяти й піти! — остовпілий, вже розуміючи, що задумала дружина.
— Знаєш, ти свій вибір зробив, а я зробила свій, — різко обірвала вона й відкрила двері, зіткнувшись на виході з молодим чоловіком, що готувався натиснути на дзвінок.
— Ох, мабуть, я невчасно, — знітився той, пропускаючи Арію і краєм ока помітивши її невеликий живіт. Вона, не дивлячись на гостя, збігла сходами й зникла за рогом.
— Привіт, Романе! Що у вас тут за втеча з Бастилії? — увійшовши розкинув руки для обіймів.
Роман обійняв його й поплескав по спині.
— Та так, сімейна сварка, — відповів він, граючи щелепами. — З приїздом, радий тебе бачити.
Іван був молодшим сином у родині, на три роки молодшим за Романа. З дитинства хлопець мріяв про небо. «Я буду пілотом», — дивлячись мрійно на хмари, казав він усім.
«Ти будеш моїм помічником, будете з братом будувати нашу імперію», — умовляв його батько.
«Та не хочу я сидіти у ваших кабінетах, — уперто стояв на своєму підліток, — і не збираюся все життя гнатися за довгою копійкою».
«Мати, навіщо ти назвала сина, як дурника з казки? Назвала б Радіоном чи Ярославом! Так ні, Іван – дурень, і виріс. Гроші йому не потрібні», — бісився батько. На всі прохання, умовляння й погрози Ваня не піддавався.
Зрештою, вступив до льотного училища, а закінчивши його, уперто рухався до своєї мети й до тридцяти років уже був другим пілотом на міжнародних рейсах.
Одружився Ваня на найкращій стюардесі їхньої авіакомпанії. Інесу він побачив на конкурсі «Міс Крила». До таких заходів ставився скептично й фиркнув, коли його запросили до журі. «І що я маю оцінювати? Вони навіть не в купальниках».
Але коли на сцену вийшла вона, Іван уже не зводив з неї очей. Невисока, тендітна блондинка з очима кольору неба трималася впевнено й навіть трохи гордовито. «Отак так, за такою б я полетів хоч на край світу», — подумав він. Але так далеко летіти не довелося. За два тижні вони працювали в одному екіпажі.
Це було бурхливе, шалене кохання. Іван зробив їй пропозицію вже на п’ятий день знайомства. Розлучення було таким же швидким, як і весілля. Повернувшись якось із додаткового рейсу в іншому екіпажі, він застав Інесу в ліжку з новим бортпровідником.
Жодні сльози, запевнення, що це було затьмарення розуму, й обіцянки, що таке більше не повториться, не вразили його. Ніщо не здригнулося в його душі, коли дружина виходила з дому з валізкою, схиливши голову. Іван перевівся на інший рейс, аби ніщо не нагадувало про зраду.
І осі після року самотнього життя лише одна жінка змусила його серце битися швидше. Це була та сама невдала весільна церемонія його брата, а тією жінкою була наречена Романа.
П’яти хвилин вистачило Іванові, щоб зрозуміти — саме таку він шукав усе своє життя. Інеса — ураган, що змітає все на своєму шляху, а Арія — тиха гавань, ласкаве тепле море. Але дружина брата — це табу. І щоб забути її, Іван літав до знемоги, поки його не відправили у відпустку.
І ось така зустріч. Він зрозумів, що вона вагітна, хоч і на ранньому терміні.
— Романе, то що ж трапилося? — допитував брата Іван. — Куди вона так стрімко втекла? Та ще й з валізкою?
— Та хай іде, куди хоче! — вийшов зустріти сина Євген Степанович. — Сирота, характер показує! Кому вона потрібна? Та ще й з «прицепом».
— А в чому проблема? На мою думку, сенс шлюбу в тому, аби створити сім’ю з дітьми. Чи я щось пропустив? — Іван був у розгубленості.
— Вона чекає дівчинку, — пояснив батько. — А нам не потрібна дівчинка. Нам потрібен хлопчик, спадкоємець. Їй запропонували по-хорошому залишити дитину в дитбудинку, а вона вирішила проміняти красиве життя в достатку на злиденне існування. Та, ради Бога, знайде Роман собі дружину покірливішу.
— Та ви взагалі при своєму розумі, батьку? Романе? Як ви взагалі могли таке запропонувати? — Іван схопився за голову. — І де тепер її шукати?
Арія прийшла до пологового, де працювала після коледжу. Чутливі колеги допомогли їй зняти невелику квартирку на околиці. Добиратися звідти до роботи було непросто, але платіж був невисоким, тож можна було навіть відкладати частину зарплати на дитячі речі.
Було важко. Довгі зміни на ногах, нічні чергування виснажували, але вона ні про що не шкодувала. Лише з жахом згадувала обличчя чоловіка, що розмірковував про спадкоємця імперії.
Арія не чекала ніяких пільг, ні на чиюсь підтримку не розраховувала, і дуже здивувалася, коли у двері її маленької квартирки хтось подзвонив. На порозі стояв брат Романа. Вона пригадала, що бачила його на весіллі й, здається, того дня, коли йшла від чоловіка.
— Я не повернуся, що б ви мені зараз не сказали, — різко спробувала зачинити двері, але Іван виставив ногу.
— А я й не збирався вас умовляти повертатися. Сам, чесно кажучи, був у шоці, коли дізнався про умови батька й про поступливість мого брата. Вам же важко, правда? Дозвольте вам допомагати. Хоч би тому, що я не поділяю поглядів родини, — при цих словах він гірко усміхнувся. — Та й, тим більше, ви ж носите під серцем мою племінницю, як-не-як. А я не хотів би, щоб вона щось потребувала. Вона ж тепер теж моя родина.
Арія дивилася на гостя й не розуміла — як у одного батька могли рости такі різні сини? Вона нарешті запросила його увійти.
Вони пили чай, а Іван розповідав цікаві й кумедні випадки з практики. Арія сміялася — уперше за останні кілька тижнів.
Іван став заходити до них, приносив продукти й витягував її на прогулянки. «Та ви що, крихітці ж потрібне свіже повітря», — а з кожного рейсу привозив щось таке, що залишало пам’ять про нього: плед з овечої вовни із Шотландії, теплий в’язаний светер з Норвегії, а з Японії — красиві палички для їжі.
Арія вже так звикла до непомітної допомоги, що почала за ним сумувати. Зі страхом ловила себе на цій думці. «Це ж ненормально. Іван, брат Романа, я не повинна про нього думати».
У призначений термін на світ з’явилася чудова дівчинка. Завідуючий пологового був знайомий із Євгеном Степановичем, адже сам приймав пологи в його дружини. Дізнавшись від когось із персоналу, що народила пацієнтка з таким самим прізвищем, він набрав номер бізнесмена.
— Євгене, добрий день. Чи не ваша невістка нещодавно народила прекрасну дівчинку? Таких прізвищ у місті більше немає.
— Сумніваюся. Моя невістка має народити хлопчика, — грубо відповів той і кинув слухавку.
— Вітаю, — батько увійшов до Романа в кімнату. — Народила твоя сиротина. Ганьба. Розберися врешті з ними. Ти хоч уявляєш, що почнуть говорити, якщо вона залишить дитину? Скажуть, що ти тиран, а я — монстр.
— Ти п’ять місяців не дозволяв мені її знайти, а тепер кажеш «розбирайся».
— Авжеж, не я ж пішов наперекір батькові. І не я привів до дому сироту безрідну. І не я зробив цю дитину. То розплутуй.
— Та до біса! Я заберу їх і привезу сюди! — загорівся Роман.
— Та, хіба що через мій труп! — гнівно відповів йому батько. — Інакше вижену й тебе.
Але син уже не слухав. Він вискочив із дому, стиснувши кулаки. «Дурень, татів синок», — лаяв себе останніми словами. «Кинути дружину й дитину… Арія мене ніколи не пробачить, але треба намагатися».
Він рішуче повернув машину до пологового й під’їхав саме в ту мить, коли Арія виходила з лікарні з білим клубком, перев’язаним рожевою стрічкою.
Роман вже збирався вийти з машини, і раптом завмер. Її зустрічав Ваня.
Іван обережно забрав у Арії малечу, вручивши мамі букет, а шампанське і торт медсестричкам, що проводжали їх. І було в його погляді щось таке, від чого Романові стало ніяково й гірко. Він зрозумів — брат ніколи не віддасть йому ні Арію, ні малечу, навіть якщо сам того ще не усвідомлював.
Роман лише зараз усвідомив, що своїми руками подарував братові щастя, якого в нього самого вже ніколи не буде.
Іван і Арія сіли в машину, яку Ваня купив перед самою появою малечі. «Треба ж буде возити вас до поліклініки».
Мотор весело завівся, і машина зникла з виду, залишивши за собою легеньку хмаринку диму. Іван вів машину й поглядав у дзеркало заднього виду. Він спіймав її погляд.
— Страшно? — запитав він її.
— Ні, — похитала вона головою.
І справді, впродовж вже довгого часу їй зовсім не було страшно.
