Ранок Олі не вдався з самого початку. Перший дзвіночок, який сповістив, що день буде сповнений неприємностей, пролунав, щойно вона прокинулася.
Її розбудив її хлопець, принісши сніданок у ліжко. А якщо Богдан приготував для Олі сніданок, та ще й із доставкою до ліжка, це точно означало, що він щось замислив.
Оля це вже знала. Великий жест із сніданком і натягнута усмішка могли означати тільки одне: Богдану щось від неї потрібно. І навряд чи це буде щось, що її влаштує.
І вона виявилася права.
— Сонце, вставай! — лагідно сказав Богдан, обережно торкаючись її плеча.
— М-м-м. — протягнула Оля, не бажаючи відкривати очі.
— Зайчик мій, прокидайся! — не здавався хлопець, легенько її похитуючи.
— Відчепися.— сонно пробурмотіла вона. — У мене сьогодні вихідний. Я сплю. Богдане, будь ласка, дай мені спокій. — відкривши одне око, вона додала: — Відстань! — і перевернулася на інший бік.
— Олю! — наполягав Богдан. — Я ж навіть сніданок приготував!
Ця фраза миттєво зруйнувала всі її плани на вихідний. Вона хотіла виспатися, потім прибрати в квартирі, а ввечері розслабитися з ноутбуком і переглядом серіалів.
Оля швидко підвелася, обгорнувшись ковдрою, змахнула назад розтріпане волосся й запитала:
— Що тобі від мене потрібно? Бо сніданок у ліжко — це явно неспроста!
— Ну чому ти одразу так? — відповів Богдан.
— Бо я тебе знаю! Кажи, що ти задумав.
— Давай ти спочатку поснідаєш, а то твій улюблений бекон із яєчнею охолоне.
Оля глянула на піднос, потім на Богдана й, протягнувши руки, забрала сніданок.
— Ну добре, я їм. Але знай, я тебе слухаю!
Богдан усміхнувся й вийшов із кімнати.
Після сніданку Оля гукнула:
— Офіціант, приберіть посуд!
Богдан миттєво з’явився в дверях, забрав піднос і поніс його на кухню. Оля тим часом знову залізла під ковдру й вдавала, що спить.
— Олю! — Богдан присів поруч.
— Богдане, не починай! Якщо ти хочеш щось від мене, одразу скажи!
— Взагалі-то хочу, — зізнався він. — Учора, коли ти заснула, мама подзвонила. Вона попросила нас допомогти їй на дачі.
— Ну, якщо треба допомогти, їдь. А я вдома залишуся.
— Ні, вона попросила нас обох.
— Богдане, я не поїду! — відрізала Оля.
— Сонечко, там нічого важкого. Просто допоможеш трохи з грядками, і за кілька годин ми будемо вдома.
— Ні! Я сказала, що не поїду, і крапка!
Богдану знадобилося п’ятнадцять хвилин, щоб переконати Олю.
— Але є одна умова, — сказала вона.
— Яка?
— Я за кермом.
— Ні!
— Тоді я залишаюся вдома.
— Добре, — зітхнув він. — Але тільки туди.
— І назад теж, — додала Оля.
Богдан, зрозумівши, що сперечатися марно, погодився.
На дачі мама Богдана, Людмила Петрівна, одразу дала завдання:
— Настю, ось ці грядки треба прополоти, а завтра разом усе просапаємо.
— Завтра?! — обурилася Оля.
Ольга поглянула на свого хлопця дуже незадоволеним поглядом і перевела очі на всю ту роботу, що сьогодні на неї чекала замість запланованого вихідного.
По всій дачній ділянці акуратно, одна до одної, були розташовані десять великих грядок з різними овочами. Від моркви та цибулі з часником та кропом до помідорів, огірків і навіть кабачків.
А далі за палісадником були рядки з картоплею. Богдан ішов полоти картоплю, а от моркву і буряк його мама залишила для себе і майбутньої невістки.
– Ну що, ходімо працювати! – покликали усіх мама Богдана.
Дівчина подумки вилаялася і відправилася слідом за жінкою. Через пару годин роботи Оля ледве подужала лише дві грядки, на яких зростала морква та буряк.
Потім піднявшись із колін вона пішла до хати попити води. Вийшовши з дачного будиночка, Оля сіла на ґанок і дістала з кишені свій телефон.
Лише на кілька хвилин вона поринула в іншу реальність, перевірила пошту. Відповіла в месенджері подругам і вже збиралася знову вирушати на наступну грядку.
Але поки вона ще не встигла прибрати назад у кишеню свій телефон, просто перед нею з’явилася мама Богдана.
– Я не зрозуміла, Олю! А ти що, сюди відпочивати, приїхала? – Почала обурюватися свекруха на свою можливу майбутню невістку.
– Відпочивати? – Не зрозуміла Оля. – Що, схоже, що я відпочиваю? – З тим самим гонором відповіла дівчина.
— А що ти розсілася тут? Там роботи ще непочатий край, а ти тут у своєму телефоні сидиш!
– Це я не зрозуміла! – обурилась на слова жінки Оля. — А я що, зобов’язана, гарувати у вас на дачі?
— Ти приїхала допомагати, значить допомагай, а не просто так сиди!
– Людмила Петрівна! Ви палицю не перегинайте, будь ласка! Мені ваш син сказав, що я тут максимум на кілька годин затримаюся, а після приїзду сюди ви мене приголомшили зовсім іншими обсягами роботи, ще й про завтра завели мову!
— Ти замість того, щоб язикати зі мною, краще б справою зайнялася! А не балакала! – Почала потихеньку виходити з себе мама Богдана.
— Та я з таким ставленням взагалі нічого не робитиму! Наче я тут взагалі щось робити зобов’язана!
— Ах, ну раз уже не зобов’язана! – продовжувала обурюватись Людмила. – Тоді можеш їхати звідси, тебе тут ніхто не тримає! – Сказала вона, розвернулась і пішла у бік грядок.
Оля просто очманіла від таких заяв. Вона поклала телефон у кишеню і попрямувала до свого хлопця.
За досить нервовою ходою дівчини Богдан зрозумів, що щось сталося і, швидше за все, між нею і його мамою.
– Що трапилося? – Запитав він, коли Ольга наблизилася до нього впритул.
– Відвези мене додому! – сказала та.
— Ти дай мені відповідь, що у вас там трапилося?
Оля набрала по-більше повітря і повільно його видихнула. Потім спокійніше попросила Богдана відвезти її назад додому. І додала, що вона сюди більше ніколи у житті не поїде. І в гості до його батьків теж
— Богдане, я додому. І більше я сюди не приїду!
— Що сталося?
— Нічого, просто не хочу. Вези мене додому!
Богдан розумів, що сперечатися безглуздо. Він посадив Олю в машину й повіз її додому.
А коли він приїхав назад на дачу за матір’ю, та поставила сина перед фактом, що завтра вони вранці знову їдуть на дачу і працюють там цілий день.
Богдан не розумів як догодити обом своїм жінкам. Одна була його кохана дівчина, а друга – мама. Що одну, що другу він дуже любив і сперечатися і з’ясовувати стосунки він ні з ким не хотів. Особливо з Олею.
Тому він пояснив усе матері, сказав, що в сьогоднішньому інциденті винен тільки він і що завтра цілий день буде зі своєю дівчиною, бо вже пообіцяв що допоможе тій зробити те, що Оля запланувала на сьогоднішній день.
Мама, звичайно, трохи побурчала, але зрештою погодилася з сином. І коли він привіз її додому, сказала, щоб він вибачився від її імені перед Олею. Визнала, що таки трохи переборщила з нею.
Хлопець поцілував матір у щоку, висадив її біля під’їзду і поїхав додому, до коханої дівчини.
— Ну що ж, схоже, що цього разу ти перемогла, невісточко, – процідила крізь зуби Людмила Петрівна, – От так із наскоку не вийшло, підемо іншим шляхом. А поки – тішся. Сином керувати я тобі не дозволю. Не для тебе його ростила, а собі в поміч.
Вона зайшла до під’їзду з високо піднятою головою і сповнена рішучості. Богдан їхав додому і навіть не здогадувався про те, що його чекає попереду.
От цікаво, хто є із цих двох жінок таки відстоїть своє? Хто з них вийде переможцем у цій ще навіть не сформованій сім’ї? Та й чи будуть ті сім’ї у Богдана хоч колись? Як вважаєте?
Головна картинка ілюстративна.
