В двері подзвонили. Настя хотіла вже йти відчиняти, але свекруха її зупинила.
— Не метушись, — сказала Емілія Марківна, — я сама відкрию. Це до мене, прийшли квартиру дивитися.
Сказавши це, Емілія Марківна злорадно посміхнулася й підморгнула невістці.
— Усе, — урочисто і нахабно промовила свекруха, — ось і настали твої останні дні, невісточко. Помучила мене й досить.
За ті три роки, що Настя прожила в домі чоловіка, вона звикла до того, що свекруха з нею особливо не церемонилася. Але зараз їй чомусь стало по-справжньому тривожно. Настя відчула щось дуже недобре в словах і в міміці Емілії Марківни.
“Одна справа, коли мене просто ні в що не ставлять, — думала при цьому Настя, — постійно роблять зауваження в грубій формі, принижують, і таке інше. До цього я вже звикла. У чомусь свекруха має рацію, і я заслуговую на те, щоб мною попихали. По-перше, тому що, як слушно каже свекруха, у цьому місті я, приїжджа, свого житла не маю і живу в квартирі чоловіка. А по-друге, що набагато важливіше, Емілія Марківна мріє про онуків і справедливо сердиться, що я не втілюю її мрії в реальність. Але зараз відбувається щось абсолютно незвичайне, і я відчуваю, що це не обіцяє мені нічого хорошого”.
— Зараз зрозумієш, — злорадно сказала свекруха, ніби відповідаючі на її думки— Потерпи трохи, недовго вже залишилося.
— Залишилося до чого?
Емілія Марківна посміхнулася, прикрила повіки, схилила голову і, похитуючи нею, чи то тихо засміялася, чи то заплакала. Незрозуміло. Потім раптом різко підвелася зі стільця, подивилася на невістку широко розплющеними очима й вийшла з кухні.
“Мамо рідна, — злякано подумала Настя і перехрестилася. — Що це з нею?”
— Вікторіє, дівчинко моя, здрастуй! — почула Настя брехливо захоплений і удавано ласкавий голос свекрухи. — Здрастуй, мила, здрастуй, моя хороша. Як же я рада, що ти прийшла.
— Нічого, що я раніше часу? — запитала Вікторія. — Ми домовлялися на восьму ранку, а зараз тільки половина.
— І дуже добре, що раніше часу, — відповіла свекруха. — Ми саме снідаємо. Ти голодна?
— Чесно кажучи, Еміліє Марківно, я дуже хочу їсти. Від учорашнього дня нічого не їла. Востаннє об одинадцятій вечора. А перед тим, як до вас їхати, тільки чашку кави з молоком випила і всього два бутерброди з шинкою з’їла.
— Але хіба це їжа? Поснідаєш із нами, — запропонувала Емілія Марківна, — тільки без сором’язливості.
— Із задоволенням, я від сніданку ніколи не відмовляюся.
— Ти ж моє сонечко! Зараз Настя тебе нагодує.
— Настя — це ваша невістка? — уточнила Вікторія. — Та сама, яка вже три роки заміжня за вашим сином і все безрезультатно?
— Вона сама. Зараз я вас познайомлю.
— Я тільки взуття зніму.
— Ах, це взуття. Роби, як тобі зручніше. Можеш не знімати, а можеш і зняти. У моєму домі підлога завжди чиста. Йди так, — дозволила Емілія Марківна.
— У ботильонах? Нічого, що вони брудні й сліди на підлозі залишають?
— Так, звичайно ж, нічого. Не бентежся. Настя все одно щодня підлогу після обіду миє. Ручки не зітре й зранку помити.
— Та я й не бентежуся.
Емілія Марківна і Вікторія зайшли на кухню.
— Знайомтеся, — сказала свекруха. — Це ось невістка моя, Настя, та сама. А це Вікторія.
— Ну здрастуй, чи що, невдахо, — сказала Вікторія, підморгнула Насті й сіла за стіл. — Що на сніданок?
— Є каша манна, — розгублено відповіла Настя.
— Каша й усе? — образилася Вікторія. — Бач, яка ти, Насте, негостинна, — з докором сказала свекруха й подивилася на гостю. — Ти, Вікторіє, ось що, ти не питай її, що є. Скажи, що ти хочеш на сніданок, а Настя тобі приготує. Яєчню з шинкою, бутерброди із сиром, овочевий салат, каву, сік свіжовичавлений апельсиновий, ну й давай свою кашу манну. Вона без грудок, сподіваюся?
— Без грудок, — відповіла Настя. — А чому це я невдаха?
Вікторія зі здивуванням подивилася на Емілію Марківну.
— Я не зрозуміла, — сказала Вікторія. — Еміліє Марківно, це що значить? Вона серйозно не розуміє чи прикидається?
— Сперечатися любить, — відповіла свекруха. — Свою думку їй подобається висловлювати.
— Так, — здивувалася Вікторія, — так це треба викорінювати. Живучи в чужому домі, мати свою думку, будучи невісткою, по-моєму, Еміліє Марківно — це верх нахабства.
— Ой, Вікторіє, і не кажи, — зітхнувши, відповіла Емілія Марківна, — я вже втомилася з нею боротися. Просто слів ніяких немає. Три роки вже живемо разом, і що б я не сказала – усе їй не так. Кожне моє слово, кожне зауваження. Їй чомусь здається, що її незаслужено ображають.
Вікторія суворо подивилася на Настю і запитала:
— Ти чого Попелюшку із себе розігруєш, га? Чого ти не розумієш?
— Не розумію, чому я невдаха.
— Тому що не виправдала покладених на тебе надій, — відповіла Вікторія. — Завдання жінки в тому, щоби було якомога більше дітей. А ти, що ти зробила за три роки? Нічого. Та будь-яка інша на твоєму місці носом землю би рила, а все зробила, щоб стати матір’ю. А ти, палець об палець не вдарила? На що сподівалася? Що це просто зійде тобі з рук?
Настя мовчки знизала плечима.
— Ось і я про те ж, — сказала Вікторія. — Але нічого, нічого. Я для цього сюди й прийшла, щоб виправити ситуацію.
“Так ось воно в чому річ, — зраділа Настя. — Емілія Марківна привела фахівця, який мені допоможе. Яке щастя!”
— Запитання є? — запитала Вікторія.
— Запитань немає, — відповіла Настя. — Із замовленням усе зрозуміло.
— Тоді чого стоїмо, кого чекаємо? Де мій сніданок?
— Я зараз, — радісно відповіла Настя. — Я миттю. А ви поки кашу їжте.
— Можеш звертатися до мене на «ти», — милостиво дозволила Вікторія, — я ж молодша за тебе на сім років.
На той час, коли каша була з’їдена, Настя приготувала й усе інше.
— Наїлася, дівчинко моя? — лагідно запитала Емілія Марківна, яка весь час із розчуленням дивилася на Вікторію, поки та їла.
Перш ніж відповісти, Вікторія трохи подумала.
— Гаразд, — сказала вона, — будемо вважати, що наїлася. Ідемо квартиру дивитися.
— А навіщо квартиру дивитися? — запитала Настя.
— А як же, — відповіла Вікторія, — мушу ж я знати, у якій квартирі буду тепер жити. Може, ви мені дурницю якусь підсовуєте.
— Нічого не розумію, — сказала Настя. — З якої такої речі ти тут будеш жити?
— Серйозно, не зрозуміла? — запитала Вікторія. — Чи прикидаєшся?
— Не зрозуміла, — відповіла Настя.
Вікторія подивилася на Емілію Марківну і задумливо промовила:
— Вона не зрозуміла.
— Вікторія займе твоє місце після того, як ти розлучишся з Максимом, — пояснила Емілія Марківна. — І я дуже тебе прошу, давай по-доброму. Зиску від тебе тут усе одно ніякого. Усе, що ти можеш — це підлогу тут мити та сніданки, обіди й вечері готувати. Для цього можна й хатню робітницю найняти, — сказала Вікторія.
— Тому, — продовжила Емілія Марківна, — коли за тиждень Максим повернеться з відрядження, тебе тут бути не повинно.
— Зрозуміло. Він тебе тут зі співчуття тримає, — додала Вікторія.
— Ну так і ти теж пожалій його, він же дітей хоче, — сказала Емілія Марківна. — А я онуків. А Вікторія цю справу нам швидко влаштує. Я правильно кажу, Вікторіє?
— За мене не хвилюйтеся, Еміліє Марківно, — сказала Вікторія. — Онуки будуть – вищий ґатунок! Залишитеся задоволені.
Свекруха суворо подивилася на невістку.
— Зрозуміла тепер? — запитала вона, і жінки пішли дивитися квартиру, а Настя залишилася на кухні.
Вікторії квартира сподобалася. Вони домовилися з Емілією Марківною, що зустрінуться тут же за кілька днів, щоб ще раз усе уважно подивитися й остаточно про все домовитися.
— На той час, коли Максим повернеться, Насті вже тут не буде, — сказала Емілія Марківна й подивилася на невістку. — Я правильно кажу, тебе ж тут не буде?
— Не буде, — сумно відповіла Настя.
Емілія Марківна подивилася на Вікторію й усміхнулася.
— Я не сумніваюся, що ти йому сподобаєшся. Він увесь у батька, а йому такі, як ти, дуже подобалися.
— Звісно, сподобаюся, — сказала Вікторія. — Я і молодша, і красивіша за неї.
— Значить, вирішено? — підсумувала Емілія Марківна. — На той час, як Максим повернеться, ти переїдеш сюди. А зараз ходімо, я тебе проводжу до метро. Нам потрібно дуже багато обговорити. Необхідно продумати, як ти будеш закохувати в себе мого сина. Це не так просто, як тобі здається. Але вдвох ми доб’ємося всього.
Свекруха суворо подивилася на Настю.
— І не здумай Максимові проговоритися про те, що ми тут задумали, — сказала вона. Для всіх Віка – твоя помічниця. Максим ні про що не знатиме, доки я не скажу. Сподіваюся на твою порядність.
— Я не скажу, — відповіла Настя.
Емілія Марківна і Вікторія пішли.
— Це якийсь абсурд, — розгублено думала Настя. — І що мені робити тепер? Збирати речі й їхати?
Щоб заспокоїтися, Настя вирішила помити в квартирі підлогу, тому що Вікторія своїм взуттям залишила по всій квартирі брудні сліди.
А через годину до Насті в гості приїхала Наталія, старша сестра Максима.
— Чого така сумна, Настюхо? — запитала Наталія. — Сталося щось?
— Сталося, — сумно відповіла Настя й усе розповіла Наталії.
— Що за дурість? — вигукнула Наталія. — І ти все це тут вислуховувала, терпіла?
— А що мені було робити?
— Та я б цю Вікторію одразу з квартири викинула, — відповіла Наталія. — Ні, Насте, ти точно трохи прибита якась, наче мішком із пилом стукнута. Це ж треба? Ще й сніданок їй готувала.
— А що я могла, адже її привела твоя мама.
— Слухай, Насте, я тобі вже скільки разів говорила про свою маму, щоб ти поменше її слухала. Ти що, серйозно віриш, що вона зібралася одружити Максима на якійсь там Вікторії? Та вона хоче, щоб ти розлучилася з Максимом, вважає, що він вартий кращого. А ти її слухаєш, — вуха розвісила.
— Не можу я її не слухати. Вона ж мама мого чоловіка, значить, я повинна в усьому їй потурати, в усьому їй догоджати й так далі.
— Та з якого дива?
— З такого, що в мене дітей немає, — відповіла Настя. — А Емілія Марківна про онуків мріє.
— Не кажи дурниць, Насте, про онуків мама моя мріє? З чого їй про них мріяти, коли в мене двоє дітей. Си їй мало двох онуків?
— Вона каже, що для матері справжні онуки — ті, які від сина.
— От-от, слухай її більше, вона тобі й не такого наговорить. А що стосується дітей, — Наталія задумалася. — А знаєш, чому у вас із Максимом дітей немає? — запитала вона після невеликої паузи.
— Не знаю, — відповіла Настя, — до кого ми тільки не зверталися. У найкращих фахівців були, ніхто допомогти не зміг. Кажуть, що в нас усе гаразд, а дітей немає.
— Зате я знаю, чому у вас дітей немає, — впевнено сказала Наталія. — До мене тільки зараз дійшло, у моєї однієї подруги ось точно так само було, як і у вас. Усе гаразд, а дітей немає, а все тому, що, як і ви, зі свекрухою жили. А щойно переїхали у свою квартиру, так одразу й діти з’явилися.
— А який тут зв’язок? — розгублено запитала Настя.
— Зв’язок прямий, — відповіла Наталія. — Моя мама, живучи з вами, створює у вашому домі нездорову атмосферу. І ви обоє нервуєте, тому й дітей у вас немає. Заспокоїтися вам треба, перестати хвилюватися, не переживати, а для цього вам необхідно жити вдвох, розумієш, удвох, а не втрьох. А у вас що? Три роки вже живете в напруженій атмосфері, які вже тут діти, добре ще, що самі живі.
— Думаєш, тому в нас дітей немає, що зі свекрухою живемо?
— Не просто зі свекрухою, а зі свекрухою, яка вам обом нерви псує. Тобі безпосередньо, а ти вже йому передаєш своє хвилювання, несвідомо, і це поза всяким сумнівом, тому ніхто й не хоче у вас народжуватися.
— І правильно, кому охота мати батьків, які постійно нервуються.
— І що ж мені робити?
— Не тобі, а вам, що нам робити? Як що робити, — здивувалася Наталія. — А ти не зрозуміла? Та вигнати треба свекруху з вашого дому.
— Вигнати з дому твою маму?
— І не мою маму, а свою свекруху, яка обом вам заважає бути щасливими. Не забувай, що цю квартиру Максим для тебе купував, а не для мами. Не розумію, навіщо взагалі ви її сюди пустили.
— Вона сама попросилася, сказала, що одній їй сумно дуже. Я її пожаліла.
— Пожаліла, нашу маму? Ти серйозно?
— Як не пожаліти? Вона навіть плакала, коли просила її прихистити.
— Ну-ну, вона це може. Сумно їй, бачте, у своїй величезній квартирі в центрі Києва, яка їй від чоловіка дісталася. Між іншим, її квартира вдвічі більша за вашу.
— Так вона ж її здає, — сказала Настя. — Каже, що пенсії не вистачає.
— Ось нехай продає свою велику квартиру й купує дві маленькі, — сказала Наталія. — В одній буде жити, а іншу здавати. І всі будуть щасливі. І взагалі, Насте, ти за мою маму не турбуйся. Ось вже хто-хто, а вона-то точно не пропаде. Тобі зараз потрібно більше про себе думати. І про Максима. І почни з того, що завтра зранку збери всі її речі і зміни в квартирі замки.
— Я не встигну.
— А я тобі допоможу. Попрошу її завтра весь день із онуками побути. А до її повернення ти все встигнеш.
— А Максим, коли повернеться, що скаже, коли дізнається, що я його маму вигнала з дому?
— А ти не кажи, що вигнала її, — вчила Наталія. — Скажи, що вона сама з’їхала. Мовляв, набридло їй, і вона повернулася до себе.
— А якщо Емілія Марківна йому правду розповість?
— Хто, мама? Нічого вона йому не розповість. Після того, що вона тут сьогодні утнула разом зі своєю Вікторією, вона буде тихіше води, нижче трави. Вони ж на що розраховували, авантюристки, коли так нахабно із тобою поводилися? Що тобі стане соромно, прикро і так далі, і ти сама втечеш. А коли мама зрозуміє, що в неї нічого не вийшло і ти не піддалася на її провокацію, вона сама злякається, що ти поскаржишся Максимові.
— Але я в жодному разі йому нічого говорити не стану, — сказала Настя. — Я йому і раніше нічого не розповідала про наші стосунки з Емілією Марківною, і зараз не розповім.
— Правильно, — погодилася Наталія, — навіщо чоловікові зайві переживання, це наші жіночі справи, ми самі їх і вирішимо, а його вони не стосуються. Ми самі.
— А як мені сказати твоїй мамі, що вона тут більше не живе?
— А я тебе навчу, — сказала Наталія, — зробиш так, як моя подруга зробила. І щось мені підказує, що тобі нічого не доведеться пояснювати моїй мамі.
Як припускала Наталія, так усе й вийшло. І коли наступного дня пізно ввечері Емілія Марківна повернулася додому, побачила біля дверей свої валізи й не змогла відчинити двері своїми ключами, вона не стала нічого з’ясовувати. Вона все зрозуміла. А Вікторії, яка прийшла в призначений час і вимагала покликати Емілію Марківну, Настя сказала, що свекруха тут більше не живе.
— А твоя мама від нас з’їхала, — одразу повідомила Настя, коли Максим повернувся додому з відрядження.
— Слава Богу! — сказав Максим. — Насте, це найкраща новина, яку тільки ти могла мені повідомити.
— Серйозно?
— Чесно скажу тобі, Насте, я її терпів виключно заради тебе.
— Заради мене?
— Ну, звичайно, — відповів Максим, — це ж ти впросила мене пустити її в нашу квартиру. Але я не розумів, навіщо тобі це. Що мамі сумно одній жити, у це я ніколи не вірив. Я добре знаю свою маму й точно можу сказати, що сумувати вона не вміє. Думав, що це тобі нудно одній удома, коли я на роботі, ось ти й запросила її до нас.
— Мені не нудно, — радісно повідомила Настя. – Яка ж я дурепа! Терпіла її вибрики, бо думала, що ти образишся. Це ж твоя мама.
— А коли мама з’їхала?
— Майже тиждень тому.
— Що ж ти мені одразу не повідомила? — запитав Максим. — Я б раніше додому повернувся.
— Ти спеціально затягував повернення, тільки щоб її не бачити?
— Не спеціально, — відповів Максим, — але заради такого випадку я відпросився б раніше.
Через рік у них народилася донька, яку на честь тітки назвали Наталією.
