— Я не зобов’язана за ці копійки ще й доглядати за твоїм батьком, він сам має за собою прибирати — заявила Світлана, тримаючи в руках сумку з нашими речами.
Я приїхала в рідне селище в суботу вранці, коли туман ще щільно вкривав городи та низини біля річки. Моя мета була простою і водночас складною — знайти когось, хто міг би приходити до батька щодня по буднях. Віталій залишився один у великій хаті, і хоча він ще тримався бадьоро, господарські справи давалися йому дедалі важче.
Мені ж, з моїм графіком у місті, ставало неспокійно щоразу, коли він не брав слухавку довше п’яти хвилин. Я почала опитувати місцевих жінок біля магазину, сподіваючись знайти порядну людину, яка б допомогла в побуті за винагороду.
Першою мені зустрілася пані Марія, яка все життя пропрацювала в місцевій школі. Вона вислухала мене уважно, поправляючи хустку, але хитала головою.
— Анно, дитино, зараз важко знайти когось вільного. Хто молодший — виїхав, а старші самі ледве дають собі раду. Але ти зайди до Світлани, вона живе через три хати від твого батька. Може, вона погодиться.
Я подякувала і пішла вказаним маршрутом. Світлана була жінкою середнього віку, з міцними руками та швидким поглядом. Коли я виклала суть справи, вона примружилася.
— То ви кажете, щодня треба? А що саме робити? — запитала вона, витираючи руки об фартух.
— Приготувати свіжу їжу, трохи прибрати в кімнатах, можливо, принести води чи дров, якщо буде потреба. Батько не вибагливий, йому головне, щоб у хаті було тепло і пахло обідом — відповіла я.
— Ну, це робота. І скільки ви плануєте за це давати? — Світлана одразу перейшла до діла.
Ми обговорили суму. Вона була цілком пристойною для нашої місцевості, навіть трохи вищою за середню. Світлана погодилася, і ми вдарили по руках. На душі стало легше. Я провела вихідні з батьком, показала Світлані, де лежать продукти, як працює плита, і з легким серцем поїхала до міста.
Перший тиждень усе здавалося ідеальним. Коли я телефонувала Віталію ввечері, він звучав задоволеним.
— Як там справи, тату? — питала я.
— Добре, доню. Світлана приходить вчасно. Сьогодні суп варила, картоплю посмажила. Навіть підлогу підмела — розповідав він.
— Вона не втомлюється? Не скаржиться? — уточнювала я.
— Та ні, каже, що їй не важко. Тільки от просить іноді гроші наперед, каже, що треба дітям до школи щось купити.
Це мене трохи насторожило, але я списала все на життєві обставини. Жінка працює, чому б не піти назустріч? Я переказала їй додаткову суму на картку. Проте через два тижні тон батька змінився. Він став менше розповідати про обіди й більше мовчав.
Одного разу я зателефонувала йому в обідню пору, знаючи, що Світлана має бути там. Слухавку взяла вона.
— Алло, Анно, Віталій зараз відпочиває. Я тут закінчую і біжу вже — швидко проговорила вона.
— Світлано, а що ви сьогодні готували? — запитала я.
— Ой, та таке… Що було, те й зробила. Все добре, не хвилюйтеся — голос її звучав якось надто поспішно.
Я вирішила приїхати без попередження. У п’ятницю взяла відгул і вже об одинадцятій ранку була біля батьківської хвіртки. Машину залишила за поворотом, щоб не привертати уваги. Зайшовши в двір, я побачила дивну картину. На мотузках для білизни висіли речі, які точно не належали моєму батькові. Це були жіночі сукні та дитячі сорочки.
Я зайшла в хату. У кухні стояв важкий запах немитого посуду. На столі лежали залишки якоїсь їжі, але зовсім не домашньої. З кімнати почувся голос Світлани.
— Я ж казала, поклади це на місце! — крикнула вона на когось.
Я відчинила двері в залу. На дивані сиділа Світлана з телефоном, а поруч бігало двоє маленьких дітей. Мій батько сидів у кріслі в кутку, він виглядав дуже втомленим і якимось розгубленим.
— Ой, Анно… А ви чого так рано? — Світлана підхопилася, її обличчя вмить почервоніло.
— Я приїхала перевірити, як ідуть справи. Світлано, чиї це діти і чому в хаті такий безлад? — запитала я, намагаючись зберігати спокій.
— Та це мої племінники, не було з ким залишити. А прибрати я просто ще не встигла, я ж тільки прийшла — почала вона виправдовуватися.
Батько підвівся і тихо промовив:
— Вона приходить о десятій, доню. Приводить дітей. Вони граються, кричать. Я не можу навіть відпочити. А їсти вона готує з тих продуктів, що ти привозиш, але більшу частину забирає з собою, каже, що дітям треба.
Я подивилася на Світлану. Вона вже не виглядала сором’язливою. Її погляд став колючим.
— А що ви хотіли? За такі копійки я маю тут увесь день рачки лазити? Я роблю, що можу. А те, що дітей взяла, то вони ж не заважають.
— Ви отримуєте суму, про яку ми домовлялися. Більше того, ви берете продукти, які призначені для мого батька. Це не допомога, Світлано, це використання людини — сказала я.
— Та кому він потрібен, ваш батько! — раптом вигукнула вона. — Якби не я, він би тут взагалі один сидів. А ви в місті великі пані, тільки грошима вмієте кидатися.
Вона швидко зібрала речі дітей, схопила якусь сумку з кухні й вибігла з хати, навіть не зачинивши двері. Я залишилася стояти посеред розгардіяшу.
— Тату, чому ти мені не казав? — запитала я, підходячи до нього.
— Не хотів тебе засмучувати, Анно. Думав, може, воно так і має бути. Старим людям завжди важко просити про більше. Вона казала, що ти їй мало платиш, і мені ставало ніяково — зітхнув він.
Я почала прибирати. Викинула зіпсовані продукти, помила посуд, перепрала білизну. Весь день я думала про те, як легко люди переходять межу між роботою та відвертим нахабством, користуючись безпорадністю інших.
Увечері я знову пішла до магазину. Цього разу я не шукала помічницю, я хотіла зрозуміти, чи всі в селі такі. До мене підійшла інша жінка, Оксана. Вона була сусідкою через паркан.
— Анно, я бачила, як Світлана звідси тікала. Ти вже вибач, ми всі знали, що вона сюди табір свій водить, але не хотіли втручатися. Знаєш, як воно в селі — сьогодні скажеш, а завтра тобі тин підпалять — тихо сказала вона.
— Чому ж ви не зателефонували мені? Номер же мій є у багатьох — запитала я з гіркотою.
— Боялися. Світлана має тут купу родичів, вони всі один за одного. А Віталій — чоловік тихий, він ніколи не скаржився. Ми думали, ви в курсі.
Я зрозуміла, що в селі панує особливий закон мовчання. Кожен бачить, що відбувається за чужим парканом, але ніхто не наважиться порушити спокій, навіть якщо чиниться несправедливість.
Наступного дня я спробувала поговорити з ще однією кандидатурою, яку мені порадила пані Марія. Це була Галина, жінка похилого віку, яка жила сама. Вона прийшла до нас у неділю.
— Я можу допомагати, Анно. Мені гроші не так важливі, як спілкування. Але я маю умову — сказала Галина.
— Яку саме? — напружилася я.
— Ви повинні дозволити мені брати ключі від хати, щоб я могла приходити, коли захочу. Бо в мене свої справи, господарство, я не можу бути прив’язана до годин — заявила вона.
Я подивилася на батька. Він лише знизав плечима. Ми спробували і цей варіант. Проте через три дні батько зателефонував мені сам.
— Анно, Галина прийшла о шостій ранку. Почала гримати каструлями, розбудила мене. А потім пішла і не повернулася до самого вечора. Я весь день сидів без води, бо вона зачинила хвіртку на якийсь свій замок і пішла — розповідав він тремтячим голосом.
Я зрозуміла, що моя ідея знайти сторонню допомогу в цьому селі зазнає краху. Кожна нова людина приносила з собою не полегшення, а нові проблеми. Одні бачили в нашому домі лише джерело легкого прибутку, інші — місце, де можна диктувати свої правила.
Я знову приїхала. Цього разу розмова з Галиною була короткою.
— Ви не виконуєте те, про що ми просили. Батькові потрібен спокій і режим, а не ваші ранкові візити — сказала я.
— То шукайте собі золоту рибку! — відрізала Галина. — Тут вам ніхто не буде прислужувати так, як ви хочете. Ми тут самі собі господарі.
Я сиділа на ґанку, дивлячись на захід сонця. Батько вийшов і сів поруч.
— Може, мені краще до міста з тобою? — тихо запитав він.
Це було складне питання. Батько все життя прожив тут, знав кожне дерево, кожну стежку. У місті, на восьмому поверсі, він би просто згас без свого саду і свіжого повітря. Але залишити його тут самого під наглядом таких людей я вже не могла.
Я почала думати про те, як змінилися люди. Раніше сусіди допомагали один одному просто так, за дякую чи за допомогу у відповідь. Тепер же все вимірювалося грішми, але навіть за гроші знайти людське ставлення було майже неможливо.
У понеділок мені довелося повертатися на роботу. Я залишила батькові запас їжі на тиждень і пообіцяла, що щось придумаю. Всю дорогу я думала про те, що сталося. Чому Світлана вважала за нормальне об’їдати стару людину? Чому Галина вирішила, що може розпоряджатися чужим домом, як своїм?
Через кілька днів мені зателефонувала Оксана, та сама сусідка, яка раніше мовчала.
— Анно, тут таке діло… Світлана розносить по селу чутки, що ти їй не заплатила, і що Віталій нібито її образив. Тепер ніхто до вас не піде, бо всі їй вірять — сказала вона пошепки.
Це було останньою краплею. Брехня поширювалася швидше, ніж правда. Я зрозуміла, що в цьому маленькому світі я вже програла. Не тому, що була неправа, а тому, що грала за правилами чесності там, де вони давно не діяли.
Тепер я стою перед вибором: забрати батька силоміць у незвичне для нього середовище, де він почуватиметься чужим, чи продовжувати ці пошуки, які щоразу закінчуються розчаруванням. Хата, яка колись була наповнена сміхом і радістю, тепер стала місцем боротьби за елементарну гідність.
Коли я востаннє від’їжджала, батько стояв біля воріт і довго махав мені рукою. Його постать ставала дедалі меншою, а моє серце стискалося від болю. Я бачила, як повз нього пройшла Світлана, навіть не привітавшись, гордо задерши голову. Село жило своїм життям, де кожен сам за себе, і де старість часто стає лише зручним приводом для чиєїсь вигоди.
Я змінила вже трьох людей, але результат один і той самий. Кожен новий день приносить нову історію про те, як чужі люди стають господарями в твоїй оселі, забуваючи про совість. І найгірше те, що батько починає в це вірити — він починає думати, що він справді тягар, і що таке ставлення до нього є заслуженим.
Чи можливо взагалі в наш час знайти людину, для якої чужа старість буде не просто способом заробити, а можливістю проявити справжню людяність? Чи ми настільки зачерствіли у своїх щоденних гонитвах за вигодою, що не бачимо нічого далі власного носа?
Ця історія не про гроші й не про прибирання. Вона про те, як важко залишатися людиною в умовах, коли все навколо підштовхує до зворотного. Батько все ще чекає на мене кожні вихідні, і кожні вихідні я бачу в його очах одне і те ж питання, яке він боїться поставити вголос.
Як ви вважаєте, чи варто в такій ситуації наполягати на переїзді батька до міста, чи все ж намагатися знайти когось у селі, попри всі чутки та невдачі? Можливо, у вас були схожі випадки, коли допомога перетворювалася на щось зовсім інше?
Поставте, будь ласка, свою вподобайку під цією історією та напишіть свою думку в коментарях, для нас це дуже важливо, щоб зрозуміти, як діяти далі.
