Мене звати Наталя, і той день, коли Софія, наречена мого сина Андрія, грюкнула дверима і покинула наш дім, залишивши лише запах дорогих парфумів і порожні шафи, перевернув моє життя.
Вона розходилась:
– Я не житиму на твої 1 5000 гривень, Андрію! Ви всі просто заздрісні скнари, які хочуть зруйнувати моє щастя!
Я стояла в коридорі, дивлячись, як вона тягне валізу до таксі, а Андрій, блідий і розгублений, благав:
– Соню, зачекай! Ми все владнаємо!
Але вона лише кинула:
– Владнай без мене! – і зникла за рогом.
Я, Наталя, завжди любила життя у всіх його барвах. Разом із моїм чоловіком Віктором ми побудували затишне гніздечко в маленькому містечку на заході України.
Віктор керував автомайстернею – не просто гаражем, а справжнім центром, куди з’їжджалися клієнти з усього району. Його руки могли розібрати двигун із заплющеними очима.
– Наталю, ми як дві шестерні в машині – крутимося разом ідеально! – жартував Віктор, коли ми ввечері пили чай на веранді.
Я тримала крамничку зі свіжими овочами та фруктами – усе з фермерських господарств, бо я вірю, що здорове харчування – основа щасливого життя.
Ми одружилися молодими, і з перших днів не знали фінансових проблем. Наш будинок із садом, де цвіли яблуні та вишні, був нашою гордістю. Ми навіть відкладали на подорожі.
– Вітю, уявляєш, поїдемо до Італії, скуштуємо справжньої піци? – мріяла я вголос.
– Обов’язково, Наталю! Тільки спочатку новий верстат для майстерні куплю, – сміявся він.
Наш син Андрій ріс у любові й достатку. Ми з Віктором пам’ятали своє дитинство, коли доводилося економити, тож намагалися дати йому найкраще. У школі він носив стильний одяг – я замовляла джинси й кросівки від відомих брендів.
– Мамо, я не хочу, щоб мене вважали селюком, – казав Андрій, приміряючи нову куртку.
– Сину, ти в нас красень, головне – будь собою, – відповідала я.
На десятий день народження ми подарували йому гірський велосипед – із дзвіночком, що грав мелодії, і фарами, що світили в темряві. Сусіди заздрили:
– Наталю, оце ви постаралися! – казала сусідка Галина.
– Та що там, для сина нічого не шкода, – усміхалася я.
Коли Андрію виповнилося вісімнадцять, ми вручили йому ключі від новенького седана – не розкішного, але надійного, з кондиціонером і аудіосистемою.
– Сину, це твій старт у доросле життя, – сказав Віктор, міцно обіймаючи його.
– Тату, мамо, ви найкращі! Я вас не підведу, – відповів Андрій, сяючи від щастя.
Я завжди знала, що одного дня він приведе додому дівчину. Андрій був привабливим: високий, із чарівною усмішкою й манерами джентльмена.
– Мамо, я хочу знайти ту, з ким буде легко й радісно, – казав він за чаєм увечері.
– Сину, головне, щоб вона була доброю і поважала нашу родину, – відповідала я.
Ми з Віктором часто говорили про це.
– Наталю, хай обирає серцем, але щоб дівчина мала голову на плечах, – казав він, чистячи інструменти в майстерні.
– Ой, Вітю, я так хвилююся, щоб не вибрав якусь ледарку, – зітхала я.
Андрій познайомився з Софією на вечірці у друзів. То була тепла літня ніч, музика гриміла, люди танцювали. Він помітив її за сусіднім столиком – вона сиділа сама, попиваючи коктейль і гортаючи телефон.
– Мамо, вона виглядала такою загадковою, – розповів він мені пізніше.
Він набрався сміливості й підійшов:
– Привіт, я Андрій. Бачу, ти нудьгуєш. Може, потанцюємо?
Софія оглянула його від кросівок до годинника.
– Може, й потанцюємо, – відповіла вона з ледь помітною посмішкою.
Вони розговорилися. Андрій розповідав про себе, про машину, про плани відкрити власну справу.
– А чим ти займаєшся? Маєш бізнес? Родина у тебе заможна? – питала Софія.
– Ну, бізнесу поки нема, але я працюю в ІТ, і батьки мають свої справи, – відповів він, гордий за нас.
– Цікаво, звучить перспективно, – кивала вона.
Вона не одразу відповіла на його почуття.
– Я не поспішаю, – казала, коли він дзвонив.
Але Андрій був наполегливий: запрошував на побачення, дарував квіти, возив на озеро. Через кілька тижнів вона погодилася:
– Добре, давай спробуємо.
– Мамо, вона особлива! Розумна, красива, з гумором! – ділився Андрій, а я раділа за нього, хоча відчувала тривогу.
Коли Андрій привів Софію додому вперше, я накрила стіл: салати з моїх овочів, запечена риба, фруктовий десерт.
– Мамо, тату, знайомтеся – це Софія, моя дівчина! – гордо сказав Андрій.
– Ласкаво просимо, Софіє! Сідай, почувайся як удома, – усміхнулася я, подаючи тарілку.
– Дякую, тітко Наталю, – відповіла вона, але її тон був прохолодним.
Ми сіли вечеряти, і тут Софія заявила:
– Я, до речі, рибу не їм. І вам не раджу – це ж шкідливо для екології.
Я здивувалася, але спробувала пожартувати:
– Ой, а як же Андрій? Він же обожнює рибні котлети!
Софія скривилася:
– Не говоріть мені про котлети. Якщо він таке любить, нехай сам собі готує.
Андрій ніяково засміявся:
– Соню, ну не починай. Мама старалася.
– Я просто кажу, як є, – відрізала вона й дістала телефон.
Віктор переглянувся зі мною, але промовчав. Я відчула, що Софія не така проста, як здається.
Через кілька місяців Софія переїхала до нас. Вона не працювала – її дні минали в салонах краси, спортзалі та на зустрічах із подругами. Я намагалася бути терплячою, але одного дня не витримала:
– Софіє, дитинко, а ти колись десь працювала? – спитала я, миючи посуд.
Вона сиділа на дивані, гортаючи журнал.
– Звичайно, тітко Наталю. Я ж гарна дівчина, могла б працювати хоч моделлю. Але нормальної роботи, щоб і до душі, і платили добре, не знайшлося. Була секретарем місяць – жах! Приходила виснажена. Навіщо мені це?
– Але ж працювати треба, щоб щось мати, – сказала я м’яко.
– Та я не проти, але хай це буде щось гідне, – відповіла вона, не відриваючись від журналу.
Того вечора я поговорила з Віктором:
– Вітю, вона нічого не робить. Тільки витрачає Андрієві гроші. Це ж не діло!
– Ти права, Наталю. Треба щось вирішувати. Хай живуть на свої, – запропонував він.
Ми вирішили припинити фінансово допомагати.
– Хай Андрій заробляє, а Софія подумає, як їй бути, – сказали ми один одному.
Через місяць усе змінилося. Софія зібрала речі й влаштувала сцену.
– Я не житиму на твої 15 000 гривень, Андрію! – розходилась вона, кидаючи одяг у валізу.
– Соню, зачекай! Ми щось придумаємо! – благав Андрій.
– Що придумаємо? Ви всі хочете, щоб я стала домогосподаркою й працювала не підводячи голови? Ніколи! – вона грюкнула дверима й поїхала.
Тиша, що запала після від’їзду Софії, була важкою, як свинець. Я стояла в коридорі, все ще чуючи відлуння її кроків, а Андрій повільно опустився на сходи, ховаючи обличчя в долонях. Віктор підійшов до нього, поклав руку на плече, але син відсахнувся, ніби обпікся.
– Андрію, сину, давай поговоримо, – тихо сказав Віктор, сідаючи поруч.
Але Андрій підняв голову, і в його очах блиснули сльози, змішані з гнівом. Він подивився спочатку на батька, а потім на мене, і його голос тремтів від образи:
– Поговоримо? А про що? Ви все зіпсували! Софія пішла тільки тому, що ви не давали нам грошей! Ви ж обіцяли допомагати, а потім раптом – все, ніяких кишенькових, ніяких витрат на її курси! Вона думала, що ми разом проти неї!
Не розумію. Як це – ми не так зробили? Ми ж завжди були поруч, завжди підтримували. Згадаймо: коли Андрій почав зустрічатися з Софією, ми не скупилися. Купили їй новий телефон на день народження – той останній модель з камерою, що робить фото як у студії.
А курси? Ми платили за її заняття з йоги та стилістки – 15 000 гривень на місяць, щоб вона почувалася впевнено. І ще жіночі аксесуари, сумки, які вона “випадково” згадувала в розмовах. Де ми не те робили?
– Сину, – почала я, сідаючи навпроти нього на підлогу, бо ноги не тримали. – Ми ж не зупиняли вас. Ми просто хотіли, щоб ви навчилися жити самостійно. Ти ж заробляєш у тій ІТ-компанії, а Софія ну, ти знаєш, вона ж не шукала роботи толком.
Андрій похитав головою, його голос став гучнішим:
– Самостійно? Мамо, ти не розумієш! Вона мріяла про подорожі, про той салон краси в центрі, де роблять масажі за 2000 гривень за сеанс. А ви раптом сказали: “Хай самі крутяться на твої 15 000”. Це ж ніби ви її вигнали! Вона казала, що ви заздрите нашому щастю, бо самі живете скромно. А ми хотіли жити як живуть молоді. На повну.
От цікаво: вони хочуть жити на повну, але те “повне життя” чомусь саме за наш рахунок. Ми чомусь винні в тому, що не хочемо, аби наші гроші пускали на вітер.
То скажіть, ми мусили поступитись і фінансувати бо то кохання?
Головна картинка ілюстратвина.
