— Я не збираюся витрачати сімейні гроші на авантюри свекрухи! Ти вибрав її, тож не смій вимагати, щоб я тепер стала заручницею твоїх боргів і твого рішення.
Інна повернулася додому після виснажливого робочого дня. Єдиним бажанням було скинути підбори й зануритися в тишу. Проте вдома на неї чекала інша атмосфера Сергій сидів за столом, невідривно втупившись у екран телефона. Обличчя напружене, брови зсунуті до перенісся, губи стиснуті в тонку лінію. Щось було не так.
— Привіт, — кинула Інна, вішаючи куртку в шафу. — Ти чого такий похмурий? Сергій підняв погляд, на секунду завагався, ніби підбирав слова.
— Мама дзвонила, — коротко відповів він.
Інна пройшла на кухню і відкрила холодильник. Валентина Степанівна дзвонила часто — це не було чимось незвичайним. Свекруха любила обговорювати знижки в супермаркетах або нові серіали. Але за голосом Сергія відчувалося: ця розмова була з розряду тих, що перевертають життя.
— І чого вона хотіла? — запитала Інна, дістаючи йогурт. Сергій відкинувся на спинку стільця і важко потер обличчя долонями.
— У неї проблеми. Серйозні.
Інна закрила холодильник і обернулася до чоловіка. Проблеми у Валентини Степанівни завжди означали щось масштабне. Вона не належала до тих жінок, які скаржаться на зламаний кран чи погане самопочуття.
— Які саме?
Сергій зітхнув, провів рукою по волоссю, уникаючи її погляду.
— Вона потрапила до рук шахраїв. Вклала всі свої заощадження в якусь «інвестиційну схему» з криптовалютою. Обіцяли золоті гори, швидкий дохід, якісь неймовірні відсотки. У результаті її розвели на сто тисяч гривень. Усі гроші, що вона збирала роками.
Інна застигла. Сто тисяч — це величезна сума для пенсіонерки. Але Сергій не зупинявся.
— А потім вони переконали її, що систему «заблокували», і щоб витягнути гроші, треба додати ще. Вона взяла кредит у банку. І все пропало. Вони зникли.
Ложка з йогуртом завмерла на півдорозі до рота Інни.
— Почекай. Твоя мама взяла кредит на 200 тисяч? Сама? У її віці? Як їй взагалі його дали?
— Шахраї допомогли з «довідками», напевно. Їй обіцяли величезний прибуток, переконали, що це шанс усього життя. Мама повірила…
Інна поставила йогурт на стіл. Вона відчула, як у повітрі запахло катастрофою.
— І що тепер?
Сергій стиснув руки.
— Банк вимагає виплат. Відсотки там шалені. Мама не справляється, у неї пенсія — копійки порівняно з цими сумами. Вона просить допомогти.
Ось воно. «Допомогти». Валентина Степанівна завжди вміла розв’язувати свої проблеми руками сина, але цього разу ціна питання була занадто високою.
— Сергію, — почала Інна обережно, — твоя мама доросла людина. Вона сама прийняла рішення вкласти гроші в сумнівну аферу. Сама пішла в банк. Це її відповідальність.
Чоловік різко підняв голову, у його погляді майнуло роздратування, яке він навіть не намагався приховати.
— Вона моя мати! Я не можу просто кинути її з такими боргами напризволяще. Її ж з квартири виселять!
— Ніхто не каже кинути, — заперечила Інна. — Але допомагати погашати кредит? Ти розумієш, про що йдеться? Це роки нашої праці!
— Розумію, — відрізав Сергій. — І я вже вирішив. Я завтра йду в банк, візьму кредит на себе і погашу її борг, щоб хоча б припинили рости відсотки.
У Інни все похололо всередині. Двісті тисяч. На їхню сім’ю.
— Ти з глузду з’їхав? — голос вирвався гучніше, ніж вона хотіла. — Ми тільки-но почали відкладати на перший внесок за власну квартиру! У нас був план, ми мріяли про своє житло, а ти хочеш усе перекреслити заради того, щоб розплатитися за чужу дурість?
Сергій схопився з-за столу, стілець із гуркотом від’їхав назад.
— Чужу дурість? Це моя мати! Ти не розумієш? Її затаскають по судах, колектори почнуть обривати телефони, вона цього не витримає!
— І що з того? — Інна теж піднялася. — Нехай розбирається сама. Вона свідомо пішла на ризик. Чому ми маємо за це розплачуватися своїм майбутнім?
— Тому що я не сухар! — вигукнув Сергій.
— Ти взагалі не розумієш, що таке сім’я? — Сім’я — це коли люди радяться одне з одним, а не коли один ставить іншого перед фактом! Ти взагалі збирався запитати мою думку, чи все вирішив за нас обох?
Сергій відвернувся до вікна. Мовчання затягнулося. Інна зрозуміла: він уже все вирішив. Як завжди, коли справа стосувалася Валентини Степанівни, її голос не мав значення.
— Я піду в банк завтра, — тихо, але твердо сказав Сергій. — Мама не зможе з цим жити.
Інна закрила очі. Дихати стало важко, але показувати слабкість вона не збиралася.
— Добре. Роби, що хочеш. Але я попереджаю: це твоє рішення. І наслідки будуть тільки твоїми. Сергій обернувся, здивовано дивлячись на дружину.
— Про що ти? — Про те, що я не братиму участі в погашенні цього кредиту. Ти береш його сам — ти і платиш.
Чоловік пирхнув.
— Ми сім’я, Інно. Твої гроші — це наші гроші.
— Ні, — заперечила вона. — Мої гроші — це мої гроші. Я збирала їх на квартиру. Я не дозволю спустити їх на борги твоєї матері, які вона нажила через власну жадібність.
Розмова закінчилася нічим. Сергій пішов у кімнату, гучно хлопнувши дверима. Інна залишилася на кухні, дивлячись, як за склом мерехтять вогні нічного Києва. Вона відчувала: це початок кінця.
Сергій дотримав слова. Через тиждень кредит був оформлений. Він навіть не приховував радості, коли повідомив, що борг матері закритий. Валентина Степанівна дзвонила, плакала в трубку, називала його «найкращим сином у світі» і обіцяла повернути все до копійки, як тільки «криптовалюта виросте» (вона досі вірила, що гроші можна повернути).
Інна мовчала. Перший місяць пройшов відносно спокійно. Сергій справно вносив платежі зі своєї зарплати головного бухгалтера. Грошей залишалося впритик, але він тримався. Між ними повисла крижана стіна. Розмови звелося до “привіт-до зв’язку”, кожен жив у своєму світі.
Але на другий місяць усе рухнуло. Сергій прийшов додому посеред дня. Лице сіре, руки тремтять.
— Мене звільнили, — сказав він, падаючи на диван. — Скорочення штату. З сьогоднішнього дня я вільний.
Інна застигла посеред кімнати. Саме з його зарплати планувалося гасити цей непомірний борг. Але так не склалося. Сергій розсилав резюме, ходив на співбесіди, але ринок праці був складним. Комусь він не підходив за віком, комусь — через занадто високі очікування щодо зарплати. Гроші танули.
Одного вечора Сергій повернувся після чергової невдачі. Очі горіли відчаєм.
— Нам треба поговорити, — сказав він, зупинившись у дверях кухні. Інна продовжувала різати овочі.
— Про що?
— Про гроші. Наступний платіж через тиждень. У мене нічого не залишилося. Зовсім.
Вона чекала на це.
— І що ти пропонуєш?
— У тебе є заощадження, — голос Сергія став настирливим. — Ти збирала на квартиру.. Інно, нам треба використати ці гроші, щоб перекрити хоча б частину кредиту, інакше банк забере все.
Інна повільно поклала ніж на дошку. Обернулася.
— Ні. Сергій кліпнув, ніби не повірив почутому.
— Що значить «ні»? — Я не витрачатиму свої гроші на кредит, який ти взяв без моєї згоди. Я попереджала тебе. Це твоя відповідальність.
— Ти не розумієш! Почнуться штрафи. Нас затягають по судах!
— «Нас»? — перепитала Інна. — Наскільки я пам’ятаю, кредит оформлений на тебе. Я не підписувала жодного документа. Це твій кредит, Сергію. Твоя проблема.
Сергій почав метатися по кухні.
— Я не вірю своїм вухам… Ти правда відмовиш мені в такій ситуації? Ти ж моя дружина!
— Я відмовляюся платити за дурість твоєї матері, — чітко сказала Інна. — Вона влізла в авантюру, ти вирішив її рятувати — ви обоє прийняли ці рішення. Я в цьому не брала участі.
— Ти егоїстка! Безсердечна егоїстка! — вигукнув Сергій. — Мені потрібна твоя допомога, а ти відвертаєшся!
— Називай як хочеш. Але мої гроші залишаться на моєму рахунку.
Кілька днів вони не розмовляли. Сергій ходив по квартирі похмурою тінню. На вихідних він спробував зайти з іншого боку.
— Інно, я знайшов підробіток, — сказав він за сніданком. — Буду вечорами кур’єром на мопеді працювати. Але цього все одно не вистачить на повний платіж. Мені потрібна твоя зарплата. Інна підняла погляд від чашки кави.
— Моя зарплата? — Ну так. Я буду заробляти на життя, на їжу, а ти всю свою зарплату віддаватимеш на кредит. Так ми якось викрутимося.
Інна поставила чашку. Руки затремтіли від обурення.
— Ти хочеш, щоб я віддавала всі свої гроші на борг твоєї матері? А сама жила на що? На твої чайові кур’єра?
— Ми сім’я! Маємо допомагати одне одному!
— Досить! — Інна встала з-за столу. — Ти допоміг матері, а тепер я маю розплачуватися? Ти нічого не переплутав? Я не збираюся бути «дійною коровою» для твоєї родини. Твоя мама навіть не подумала щось продати, щоб допомогти тобі!
— У неї маленька пенсія! Що вона продасть?
— Дачу! Квартиру можна змінити на меншу! Але вона просто сидить і чекає, поки ти все вирішиш, а ти чекаєш, поки вирішу я. Знаєш що? Я більше в ці ігри не граю.
— Значить, ти мене кидаєш? — Я просто не дозволю себе використовувати.
Тієї ж ночі Інна почала збирати речі. Вона зрозуміла: Сергій не зміниться. Валентина Степанівна завжди буде на першому місці, а дружина — лише зручним ресурсом.
— Що ти робиш? — Сергій зайшов у кімнату, побачивши валізу.
— З’їжджаю. Я знайшла квартиру. Оренду цієї квартири оплачуй сам або проси маму. Мені байдуже.
— Інно, прошу… Ми ж сім’я… — Можна бути сім’єю і при цьому поважати одне одного. Ти ж обрав шлях маніпуляцій. Прощавай, Сергію.
Переїзд пройшов швидко. Інна оселилася в невеликій однокімнатній квартирі на околиці. Жодних боргів, жодних претензій. Розлучення оформили через місяць. Сергій не опирався — у нього просто не було сил і грошей на юристів. Кредит залишився на ньому.
Минуло пів року. Інна повернулася до звичного життя. Її заощадження росли, вона спокійно працювала і нарешті відчула смак свободи.
Одного разу їй зателефонувала спільна знайома Лариса.
— Привіт, Інно. Бачила нещодавно Сергія… Жахливе видовище.
— Що сталося? — Роботу нормальну так і не знайшов. Працює кур’єром цілодобово, але банк уже подав до суду. Кредит не платить три місяці. З орендованої квартири його виселили, тепер живе з мамою в її квартирі. Світлана Степанівна пенсію на комуналку віддає, він на їжу заробляє, а борг росте швидше, ніж вони встигають думати. Рахунки арештовані, скоро майно описуватимуть.
Інна слухала і відчувала дивну суміш полегшення і смутку. Полегшення — бо вона вчасно зіскочила з цього потяга, що летів у прірву. Смутку — бо чоловік, якого вона колись кохала, так безглуздо зруйнував своє життя.
— Він питав про тебе, — додала Лариса. — Цікавився, як ти.
— І що ти відповіла?
— Сказала, що не знаю. Не хотіла давати йому зайвих сподівань. — Правильно зробила. Моє життя його більше не стосується.
Інна поклала телефон і підійшла до вікна. За склом вечірній Київ світився мільйонами вогнів. Вона відкрила банківський додаток і подивилася на баланс. Ще рік — і вона купить власну квартиру. Маленьку, але свою. Без кредитів, без чужих помилок і без людей, які намагаються виплисти, тримаючи тебе за горло. Життя тільки починалося.
