— Слухай, а він учора справді так на тебе дивився! — Наталка помішувала цукор у вже холодному чаї, краєм ока спостерігаючи за подругою. — Коли я проходила повз ваш відділ, одразу це помітила.
Христина невдоволено скривилася й машинально поправила блузку. Їхні з Наталкою образи давно перетворилися на щоденний ритуал: сидіти у цій кав’ярні навпроти офісу, перемивати кісточки колегам і обмінюватися плітками. Звичайне місце для офісного відпочинку: пластикові столики, вічно втомлена офіціантка, запах розчинної кави й котлет, розігрітих у мікрохвильовці.
— Та годі тобі, — Христина намагалася говорити байдуже, але рум’янець на щоках виказував хвилювання. — Ну подивився начальник відділу на співробітницю, велике діло.
— Ага, звичайно, — Наталка пирхнула, збираючи залишки пінки з капучино. — Так дивляться тільки на особливих співробітниць. І тільки після трьох місяців таємних зустрічей.
Христина перелякано озирнулася. У кав’ярні було малолюдно: пара студентів із ноутбуками у кутку (вічно вони тут сидять із своїм одним американо на двох), якийсь чоловік з телефоном біля вікна, офіціантка, яка меланхолійно витирала столи.
— Тихіше! — Христина штовхнула подругу ногою під столом. — Ще не вистачало, щоб офісом пішли чутки.
— А чого ти боїшся? — Наташа знизала плечима. — Що його дружина дізнається?
Христина скривилася, ніби лимон відкусила:
— Ой, тільки без цього. Я взагалі не знала, що він одружений, коли все починалося.
— А він тобі не казав?
— Ні. Знаєш, як усе було? — Христина відсунула порожню чашку. — Новорічний корпоратив, усі напідпитку, музика гримить. Сиджу я біля барної стійки, щойно з відпустки повернулася, засмагла, у новій сукні. Ну, пам’ятаєш, тій червоній? Витратилася, звісно, але воно того варте. І тут підходить Андрій…
— Ой, уже прямо “Андрій”, — передражнила Наталка. — Ще місяць тому він був Андрій Михайлович.
— Ой, все, годі, га? — беззлобно відмахнулася Христина. — Коротше, підходить він, такий увесь із себе: “Як вам працюється в нашій компанії? Колектив подобається?” А я сиджу, ноги від вух, нова помада…
Телефон на столі завібрував, висвітливши “Андрій”. Христина схопила трубку й відійшла до вікна:
— Алло? Так… Добре… За півгодини? Буду.
Вона повернулася до столика, поспіхом запихаючи телефон у сумку:
— Все, Наталко, мені бігти треба. Андрій терміново викликає.
— Ой, як офіційно — “Андрій викликає”, — Наташа закотила очі. — Розповідай, що сталося?
— Сама не знаю, — Христина накинула піджак, краєм ока глянула у дзеркало на стіні — макіяж у порядку, волосся лежить. — Голос якийсь дивний. Каже, серйозна розмова.
— Може, заміж покличе? — підморгнула Наталія.
— Тьфу на тебе… — Христина осіклася. — Ладно, все, побігла. Ввечері зідзвонимося.
Андрій сидів в іншій кав’ярні. На годиннику початок другої, саме час обідати, але їсти не хотілося. Перед ним стояла неторкнута чашка чорної кави — третя за день. У скронях стукало від недосипу й нервової напруги.
У голові крутилася вчорашня розмова з дружиною. Він навмисно затримався на роботі до дев’ятої — боявся, якщо чесно. Коли повернувся, Марина сиділа у своєму улюбленому кріслі, гортаючи якийсь науковий журнал. На журнальному столику холонув чай у її улюбленій чашці з котиками, по телевізору беззвучно крутився якийсь серіал.
— Нам треба поговорити, — сказав він із порога, навіть куртку не знявши.
Марина підняла очі від журналу. Її обличчям майнула тінь розуміння — вона завжди була розумною, його Марина. Занадто розумною.
— Я зустрів іншу.
У кімнаті стало так тихо, що було чутно, як гуде холодильник на кухні та як сусід зверху рухає меблі — він вічно щось пересуває, вже десять років.
— І давно? — спитала Марина. Голос її був спокійним, тільки пальці вчепилися у журнал до побілілих кісточок.
— Вже пів року.
— Зрозуміло, — вона встала й підійшла до вікна. Стояла, обхопивши себе руками, ніби замерзла. — І що тепер?
— Я хочу розлучитися.
Марина продовжувала дивитися у вікно:
— Коли виїжджаєш?
— Наступного тижня. Але квартира залишається тобі, я не претендую.
Тут вона обернулася:
— От як? А твоя… нова жінка що думає з цього приводу?
— Ми ще це не обговорювали.
— Хм, — Марина гірко усміхнулася. — Ну, удачі тобі у цій розмові.
Звук підборів по плитці вирвав його з роздумів. Христина стояла біля столика — у вузькій спідниці, на шпильках, із укладкою, наче з обкладинки журналу. Тільки зараз він помітив, який у неї яскравий макіяж. Марина майже не фарбувалася…
— Привіт, — Христина сіла на стілець навпроти, закинувши ногу на ногу. — Що сталося? У тебе такий голос був телефоном…
— Я вчора поговорив із Мариною.
Кристина завмерла з сумочкою у руках:
— Про що?
— Про нас. Сказав, що хочу розлучитися.
На її обличчі повільно розпливлася задоволена посмішка:
— І як вона?
— Нормально сприйняла. Я сказав, що залишаю їй квартиру.
Посмішка зникла так само повільно, як і з’явилася:
— Що означає “залишаю квартиру”?
— Те й означає. Трикімнатна залишається Марині.
— А де ми будемо жити?
— Я зняв однокімнатну у новобудові…
— У якому сенсі “зняв”?! — Христина так різко випросталась, що чашка на столі дзенькнула. — Ти в своєму розумі? Ти міняєш трикімнатну у центрі на орендовану однокімнатну?
— Послухай…
— Ні, це ти послухай, — вона нахилилася через стіл, і він відчув запах її парфумів — різкий, яскравий, зовсім не схожий на ніжний квітковий аромат, який завжди був у Марини. — Я не збираюся тулитися в однокімнатній, поки твоя колишня живе у величезній квартирі з видом на парк! Або продаємо квартиру й ділимо гроші, або…
— Або що? — тихо спитав Андрій.
— Або можеш забути про мене. І, до речі, — вона схопила свою сумку від Michael Kors (подарунок на день народження, три зарплати віддав), — подумай, як керівництву сподобається історія про роман з підлеглою.
Вона підвелася й рушила до виходу. Біля дверей обернулася:
— Даю тобі два дні на роздуми. Не розчаруй мене.
Андрій дивився їй услід, відчуваючи, як всередині все холоне. Перед очима стояло обличчя Марини, коли вона вчора сказала: “Забери свої речі одразу. Не хочу, щоб ти повертався за ними потім.”
Він дістав телефон, відкрив галерею. Ось їхня остання відпустка — Марина на тлі моря, у простому сарафані, без макіяжу, щиро сміється. А ось спільне фото з Христиною з останнього корпоративу — яскрава, ефектна, все продумано до дрібниць. Два різних світи. І він умудрився втратити той, який насправді був його.
Ввечері він стояв перед дверима їхньої… тепер уже Марининої квартири. Тричі піднімав руку, щоб подзвонити, і щоразу опускав. На четвертий все ж натиснув на дзвінок.
Марина відчинила не відразу. Стояла на порозі у старій домашній футболці (його футболці, якщо бути точним), волосся недбало зібране у пучок.
— Щось забув?
— Можна увійти? Нам треба поговорити.
— Про що? — але у квартиру впустила.
У передпокої все так само пахло яблучним штруделем — Марина любила ароматичні свічки. На полиці стояв їхній весільний альбом, на вішаку висіла його стара куртка. Дванадцять років життя у кожній дрібниці.
Андрій пройшов у вітальню. Тут усе залишалося, як було: диван (уже продавлений, планували купити новий), торшер (абажур трохи вигорів), фотографії на стінах (Італія, Греція, Чорногорія — збирали гроші на кожну подорож). Тільки його ноутбука на столі вже не було.
— Я… — почав він і замовк. Як пояснити, що він — повний був неправий, що повівся на гарну картинку? Що лише сьогодні зрозумів, кого втратив?
— Що, не сподобалася реакція молодої дами на новини про квартиру? — Марина сіла на підлокітник крісла, схрестивши руки на грудях.
Він різко обернувся:
— Звідки ти…?
— Ой, та годі, Андрію. Весь офіс давно знає про ваш роман. І про те, яка вона… винахідлива. Ти думаєш, ти у неї перший?
— Чому ти мені не сказала?
— А навіщо? — вона знизала плечима. — Ти б усе одно не повірив. Тобі потрібно було переконатися самому.
Вони помовчали. З вулиці долинали звичні вечірні звуки: сигналили машини, на майданчику галасувала дітвора, сусідка вигулювала свою болонку, у когось грала музика.
— Я можу все виправити, — нарешті сказав він.
— Ні, не можеш, — вона похитала головою. — Знаєш, у чому твоя проблема? Ти думаєш, що завжди можна повернутися назад, якщо щось не вдалося. Але так не буває.
— Марино…
— Іди додому, Андрію. У свою орендовану квартиру. У мене завтра перша пара в університеті, треба готуватися.
Він постояв ще хвилину, дивлячись на її пряму спину, і вийшов. На тумбочці у передпокої залишив зв’язку ключів — від квартири, від під’їзду, від поштової скриньки. Стільки років життя на маленькому металевому кільці…
Минуло три місяці.
Марина сиділа у кав’ярні біля університету, перевіряла студентські роботи. За вікном мрячив теплий літній дощ, на підвіконні тупцювали голуби.
— Можна до вас приєднатися? — біля столика стояв новий завідувач кафедри, Олександр Петрович. Інтелігентний чоловік, років п’ятдесяти, завжди у твидовому жакеті з потертостями на ліктях.
— Так, звісно, — вона посунула папери вбік. — У мене тут трохи творчий безлад.
— Як ваша монографія просувається?
— Потихеньку, — вона відпила вже холодний чай. — Знаєте, у розлученні є свої плюси. Тепер вечорами тільки й роблю, що пишу. А раніше ж і готувати треба було, і прати, і прибирати…
— Ви дуже сильна людина, — він дістав зі старої потертої сумки якісь папери. — А на кафедрі говорять…
— А що на кафедрі говорять? — Марина усміхнулася. — Що чоловік пішов до молодої? Що квартиру не поділили? Що я тепер озлоблена розлучена жінка?
— Та ні, — Олександр Петрович зніяковів. — Просто всі дивуються, як ви… спокійно це пережили.
— А що залишалося робити? — вона знизала плечима. — Істерики закочувати? Речі його з балкона викидати? У житті буває всяке. Головне — не втрачати себе.
За сусіднім столиком молода пара про щось жваво сперечалася. Дівчина тикала у телефон:
— Ось, дивись, такі шпалери у спальню! Романтично ж!
— Та вони якісь рожеві, — морщився хлопець. — Давай краще сірі.
Марина мимоволі прислухалася. Згадала, як вони з Андрієм робили ремонт. Теж сперечалися до хрипоти — він хотів мінімалізм, вона — затишок. У підсумку вийшло щось середнє, але подобалося обом. Були часи…
— Про що задумалися? — спитав Олександр Петрович.
— Та так… Дивлюся на цю пару й думаю: вони зараз шпалери вибирають, сваряться. А все може в одну мить зруйнуватися. Прийде якась довгонога секретарка, похлопає віями…
— Ви стали циніком?
— Ні, — Марина усміхнулася. — Просто тепер знаю: не можна будувати все життя навколо однієї людини. Тому що ця людина може одного дня просто піти.
Тим часом, в іншій частині міста Андрій сидів у кабінеті й розбирав папери. На столі лежала заява на звільнення — його власна. Начальство пропонувало підвищення, але який у цьому сенс? У цій компанії йому тепер робити нічого. Особливо після того, як Христина почала відкрито зустрічатися з директором філії. Ходить тепер по офісу, стукаючи підборами, махає новенькою сумкою — подарунком “коханого чоловіка”. Кажуть, він їй і машину купив, і квартиру вже придивився.
Телефон на столі дзенькнув. Ріелтор написав: “Знайшов чудову двокімнатну, недалеко від метро. Коли зможете подивитися?”
“Сьогодні після роботи”, — швидко набрав Андрій.
Життя потроху налагоджувалося. Не так, як мріялося пів року тому, але, можливо, так навіть краще. Зате тепер він точно знав: немає сенсу гнатися за красивою картинкою. Важливіше — залишатися людиною.
На столі завібрував телефон. На екрані висвітилося ім’я Марини. Серце тьохнуло.
— Алло?
— Андрію, це я, — голос спокійний, діловий. — Тут твої документи знайшлися, старі. Військовий квиток, диплом. Забереш?
— Так, звісно. Коли зручно?
— Занесу в офіс, все одно повз їду.
— Не треба, я сам приїду.
— Андрію, — у голосі з’явилися сталеві нотки, — не починай. Просто скажи, на ресепшн залишити чи у бухгалтерію?
— На ресепшн, — здався він.
— Гаразд. Бувай.
— Бувай… Марино?
— Що?
— Дякую тобі. За все.
Гудки в слухавці. Андрій відкинувся у кріслі й потер очі. У приймальні секретарка стукала по клавіатурі, з коридору долинали голоси, хтось сміявся. Звичайний робочий день.
А в університеті Марина розповідала студентам про якусь наукову теорію, писала формули на дошці й думала, що у вихідні треба б з’їздити до батьків. Мама давно кличе. Та й ремонт на кухні вже час починати — шпалери зовсім вицвіли, а плитка місцями потріскалася.
Життя йшло своїм ходом. Не таким, як мріялося, але своїм власним. І в цьому був якийсь особливий сенс.