— Я не збираюсь обслуговувати чиєсь его лише заради того, щоб ви нянчили онуків — заявила донька, збираючи речі після чергової сварки. Тепер я точно знаю, як виглядає самотність у золотій обгортці
Ярина завжди була гордістю нашої родини. З дитинства вона вирізнялася наполегливістю, яка часом межувала з упертістю. Поки подруги бігали на танці, вона сиділа над підручниками, вивчаючи складні схеми та креслення. Ми з Петром лише раділи, дивлячись на таку старанність. Думали, що ось вивчиться, знайде гарну роботу, а там і доля стрінеться. Але час минав, а пріоритети нашої доньки лише зміцнювалися у бік кар’єри.
Зараз Ярині вже тридцять п’ять. Вона займає високу посаду в компанії, має власне житло, автомобіль і може дозволити собі будь-яку відпустку. Проте в її великій квартирі панує тиша, яку порушує лише гудіння ноутбука вечорами. Петро часто зітхає, дивлячись на порожні стільці за нашим столом під час недільних обідів. Ми чекаємо на зятя, на онуків, на шум і дитячий сміх, а отримуємо лише короткі звіти про те, скільки нових контрактів було підписано за тиждень.
Якось увечері, коли донька заїхала до нас на вечерю, розмова знову зайшла про особисте. Петро не витримав і почав здалеку.
— Доню, ти ж бачиш, що роки летять. Ми не вічні, та й тобі вже не двадцять. Невже на роботі немає жодного гідного чоловіка?
Ярина відклала виделку і втомлено подивилася на батька.
— Тату, ну що ти знову за своє. Робота це не місце для пошуків долі. Там усі або вже зайняті, або надто заклопотані власним его.
— Але ж ти зустрічалася з тим молодим чоловіком, як його, Олексієм? — обережно втрутилася я.
— Олексій занадто простий, мамо. Він хоче, щоб я сиділа вдома і варила борщі, поки він буде розповідати про свої плани на майбутнє, які ніколи не здійснюються. Мені потрібен партнер, а не тягар.
— Ти надто перебираєш, Яринко — мовив Петро, хитаючи головою. — Ідеальних людей не буває. У кожному можна знайти щось хороше, якщо дати шанс.
— Давати шанс тому, хто не розуміє моїх прагнень? Ні, тату, це не для мене.
Ми з чоловіком переглянулися. Це була не перша така розмова. Кожного разу, коли на горизонті з’являвся черговий претендент на її руку, Ярина знаходила в ньому тисячу вад. Один був недостатньо освічений, інший мав занадто мало амбіцій, третій не вмів підтримати розмову про високі технології. Список претензій був нескінченним.
Минуло кілька місяців. Ярина почала розповідати про нового знайомого, Романа. Ми вже було зраділи. Вона описувала його як успішного і дуже розумного чоловіка. Здавалося, нарешті крига скресла. Петро навіть почав планувати, як ми будемо готувати двір до прийому гостей.
Проте одного вечора Ярина прийшла до нас у зовсім іншому настрої. Вона була спокійна, але та спокійність була холодною.
— Що сталося, доню? Як там Роман? — запитав Петро.
— Романа більше немає в моєму житті.
— Чому? Ви ж так гарно спілкувалися.
— Він запропонував мені покинути мою посаду і переїхати з ним в інше місто, бо йому там запропонували вигідний проект. Він навіть не запитав, чи хочу я цього. Він просто вирішив за нас обох.
— Але ж це нормально для сім’ї — приймати рішення разом, інколи чимось жертвувати — спробувала я заступитися за чоловіка.
— Жертвувати собою? Ніколи. Я будувала свій шлях роками не для того, щоб стати додатком до чиєїсь кар’єри.
— Ти так і залишишся сама зі своїми принципами — гірко сказав Петро.
— Краще бути одній, ніж з тим, хто не цінує мою працю — відрізала вона.
Після того вечора Ярина ще більше занурилася в справи. Вона стала брати додаткові проекти, літати у відрядження і майже перестала розповідати про своє життя поза офісом. Наші з Петром спроби познайомити її з синами наших друзів закінчувалися повним провалом. Вона навіть не хотіла йти на зустріч, заздалегідь знаючи, що їй буде нудно.
Одного разу до нас завітала моя давня подруга Марія. Її син, Андрій, якраз повернувся з-за кордону. Він був самотнім, успішним і дуже вихованим. Ми з Марією вирішили влаштувати їм випадкову зустріч у нас на дачі. Запросили Ярину на сімейні шашлики, не попередивши про гостей.
Коли Ярина побачила Андрія, вона спочатку нахмурилася, але потім ввічливо привітала його. Весь вечір вони розмовляли. Ми з Петром спостерігали здалеку і не могли народуватися. Здавалося, вони знайшли спільну мову. Андрій розповідав про свої подорожі, а Ярина з цікавістю слухала.
Коли гості поїхали, Петро підійшов до доньки.
— Ну як тобі Андрій? Гарний хлопець, чи не так?
— Він цікавий співрозмовник — стримано відповіла вона.
— Може, ви зустрінетеся ще раз?
— Не думаю. Він занадто багато говорить про себе. Мені здалося, що він шукає не дружину, а слухача для своїх історій.
Петро лише розвів руками. Він більше не мав слів. Ми зрозуміли, що проблема не в чоловіках, а в тому, що Ярина збудувала навколо себе таку високу стіну, через яку ніхто не може перелізти. Вона шукає ідеал, якого не існує в природі, використовуючи свою зайнятість як щит від справжніх почуттів.
Час іде, і ми бачимо, як вона стає дедалі жорсткішою до оточуючих. Її колеги її поважають, але побоюються. Друзі поступово відійшли на другий план, бо в них з’явилися свої клопоти, діти, сімейні свята, на яких Ярина почувається чужою.
Нещодавно ми були на ювілеї у родичів. Там було багато молодих пар з дітьми. Я бачила, як Ярина спостерігала за маленьким хлопчиком, який грався машинкою біля її ніг. На мить у її очах промайнув сум, якийсь теплий вогник, але вона швидко відвернулася і почала щось активно переглядати в телефоні.
Петро підійшов до неї і тихо мовив.
— Доню, робота ніколи не обійме тебе ввечері. Справи не скажуть тобі слово тато чи мама.
— Я знаю, тату. Але я не можу переступити через себе. Я не хочу бути як усі, просто щоб бути з кимось.
— Але життя не складається лише з перемог на роботі. Є речі, які набагато важливіші за статус.
— Можливо. Але поки що я їх не зустріла.
Ми повернулися додому з важким серцем. Ярина поїхала до своєї порожньої квартири, де її чекали лише звіти та плани на наступний квартал. Вона переконана, що робить правильно, оберігаючи свою незалежність. Проте ми бачимо, як самотність поступово огортає її життя холодним туманом.
Щодня я дивлюся на її фотографію, де вона ще зовсім маленька, з бантиками, і мріяла стати лікаркою, щоб допомагати людям. Тепер вона допомагає великим корпораціям заробляти статки, але зовсім забула про те, як допомогти самій собі знайти просте людське щастя.
Петро часто сидить на ганку, дивлячись на дорогу. Він все ще сподівається, що одного дня там з’явиться авто, з якого вийде не лише наша донька, а й чоловік, який зможе розтопити її серце. Проте з кожним роком ця надія згасає. Ярина каже, що вона щаслива в своєму виборі, але чи можна бути по-справжньому щасливою, коли поруч немає нікого, з ким можна розділити цей успіх?
Ми не знаємо, як діяти далі. Нав’язувати свою думку — означає лише відштовхнути її ще далі. Мовчати і спостерігати — означає бачити, як вона втрачає найкращі роки свого життя на папери та цифри. Це складний шлях, який вона обрала сама, і нам залишається тільки чекати та молитися, щоб вона вчасно зрозуміла, що справжнє багатство не вимірюється в цифрах на рахунку.
Кожного разу, коли ми прощаємося після чергового візиту, вона каже, що в неї все добре. Вона посміхається своєю бездоганною діловою посмішкою, сідає в дороге авто і зникає за поворотом. А ми залишаємося біля воріт, відчуваючи, як порожнеча в її житті відлунює в наших серцях.
Чи справді кар’єра може замінити тепло рідної душі, чи це лише самообман, щоб не визнавати власної невдачі в особистому житті?
Ми часто обговорюємо це з Петром довгими зимовими вечорами. Він вважає, що вона просто не зустріла свою людину. А я боюся, що вона вже і не хоче її зустрічати, бо звикла до свого комфортного, але холодного світу.
Наші розмови стають дедалі коротшими, бо теми для обговорення вичерпуються. Ми боїмося запитувати про особисте, щоб не спровокувати конфлікт, а вона боїться розповідати про свою втому, щоб не почути чергове повчання. Так і живемо, розділені стіною нерозуміння, хоча дуже любимо одне одного.
Останнім часом Петро став частіше згадувати свою молодість. Він розповідає, як ми починали з нічого, як разом долали труднощі і як саме ці труднощі зробили нас міцною сім’єю. Він хоче донести це до Ярини, але вона вважає, що ті часи давно минули і зараз світ працює за іншими правилами. Для неї стосунки це теж проект, який має бути рентабельним.
Як пояснити дитині, що любов не піддається логіці та розрахункам? Що іноді треба просто довіритися серцю і піти на компроміс? Ми не знаємо відповіді на ці запитання. Ми просто батьки, які хочуть бачити свою дитину не лише успішною, а й коханою.
Життя триває, і кожен день приносить нові виклики. Ярина продовжує свій біг угору по кар’єрних сходах, а ми продовжуємо чекати на диво. Можливо, колись вона зупиниться, озирнеться навколо і побачить, що справжні цінності завжди були зовсім поруч, треба було лише простягнути руку.
А як ви вважаєте, чи повинна жінка жертвувати кар’єрою заради створення сім’ї, чи краще залишатися вірною своїм принципам до кінця, навіть якщо це веде до самотності?
Нам дуже важливо почути вашу думку та досвід у таких ситуаціях. Будь ласка, поставте свою вподобайку цій історії та напишіть у коментарях, що ви думаєте про вибір нашої доньки, адже це важливо для нас і багатьох інших батьків, які опинилися в подібній ситуації.
