— Я не забираю зайвого, Павлусь! Тільки половину паркету, половину дверей і розбиті розетки — нехай Ярина знає, що я чесна людина і вмію ділити нажите порівну!
— Що ж ще? Що я забув? — тихо промовив Микола, озираючись довкола.
Погляд його блукав порожніми стінами, які ще вчора були частиною затишної оселі. Тепер квартира нагадувала зону бойових дій. Паркет був розібраний до бетонної стяжки, меблі перетворилися на купи дощок, двері зняті з петель, а замість вишуканих люстр зі стелі сиротливо звисали покручені дроти.
— Наче все… Але ні, я відчуваю, що пропустив щось критично важливе. Щось таке, без чого цей акт справедливості не буде завершеним.
Микола потер лоб. Його мучив страх — липкий, холодний страх щось залишити їй. Чому він вчора, коли прийняв це доленосне рішення, не склав список? Тепер доводилося покладатися на пам’ять, яка після тижнів безпробудного пияцтва працювала вкрай кепсько.
— Треба заспокоїтися, — наказав він собі, роблячи глибокий вдих. — Час є. Яра повернеться лише ввечері. Поки робота, поки забере дітей із садка… Я встигну. Уявляю вираз її обличчя! Оце буде суцільна комедія з драмою!
Він почав повільно обходити кімнату за кімнатою, вдивляючись у кожну дрібницю. Він не міг собі пробачити помилки. І раптом його обличчя осяяла щаслива, майже дитяча посмішка.
— Розетки! — вигукнув він. — Як я міг про них забути? У кожній кімнаті по три штуки, у ванній, у туалеті, у передпокої… Це ж справжній скарб!
Настрій Миколи миттєво покращився. Він схопив інструмент і з азартом фанатика заходився викручувати пластикові коробки зі стін. Робота йшла швидко, аж поки він не зупинився біля останньої розетки в коридорі. Гвинти застрягли, викрутка зісковзувала, пальці тремтіли від люті.
— Чорт! — закричав він, відкидаючи інструмент. — Не підходить! Не виходить!
Відчай змінився сліпою злобою. Він схопив молоток і з усієї сили вдарив по стіні. Пластик розлетівся на дрібні друзки.
— Так не діставайся ж ти нікому! — волав Микола, трощачи залишки механізму. — На зло їй! Нехай знає, що я не річ, не предмет меблів! У мене є гордість!
Дзвінок у двері змусив його здригнутися. Микола завмер, притиснувшись до стіни. «Кого ще чорти принесли?» — промайнуло в голові. Він обережно зазирнув у вічко. На порозі стояв Павло, старий друг.
Микола з полегшенням відчинив двері.
— Павлусь! Заходь, друже! Ти дуже вчасно. Тільки взуття не знімай, підлоги все одно немає.
Павло, який після вчорашнього «святкування» ледь тримався на ногах, завмер на порозі. Його очі округлилися від подиву. Тяжке похмілля на мить відступило перед картиною тотального руйнування.
— Миколо… що це? Хто розгромив хату? — прохрипів він. — Не питай, Павле. Не зараз. Зруйнована не квартира, зруйноване моє життя! І я хочу, щоб ти мене зрозумів. Ти ж мені друг?
Павло, згадавши про свою головну мету візиту — «поправити здоров’я», швидко кивнув:
— Ближчого за тебе немає, Колю. Зроблю все, що хочеш. Тільки… мені б спочатку трохи того… полегшати.
Микола повів гостя на кухню, де на самотній табуретці серед хаосу всадив друга. Він дістав із холодильника все необхідне.
— Пий і мовчи, Пашо. Мені не потрібні поради. Мені треба виговоритися. Бо мене розпирає.
Поки Павло жадібно «лікувався», Микола почав свою розповідь. Його голос тремтів від образи, накопиченої за десять років шлюбу.
— Уявляєш, Павлусю, вчора вона заявляє: «Я тебе більше не люблю, ми розстаємося». Каже, що боїться мене! Не за себе, бачте, а за наших трьох дітей. Десять років було не страшно, а тут раптом налякалася. Хіба я страшний?
Він витримав паузу, дивлячись у порожнечу.
— Ми спочатку жили в моїй квартирі, а її здавали. Потім народилися діти, переїхали сюди, бо тут місця більше. А мою почали здавати. І тепер вона мені закидає, що я багато п’ю! Сім років вона сиділа на моїй шиї з дітьми, поки я гарував! А як рік тому мене звільнили…
Микола помітив, що Павло почав куняти.
— Ти що, спиш?! — Ні-ні, — стрепенувся Павло. — Можна мені в туалет? Я зараз повернуся.
Коли Павло вийшов, Микола на мить заплющив очі. Втома навалювалася важким тягарем. Коли друг повернувся, він виглядав спантеличеним.
— Колю, а навіщо у тебе у ванній матрац лежить? Навіщо він там?
Микола ляснув себе по лобі.
— Який же ти молодець, що помітив! Це для плитки. Я всю ніч не спав, демонтував усе, що міг. Ходімо, допоможеш.
Вони зайшли до ванної. Микола всучив Павлові молоток.
— Відбивай плитку, Пашо. Але тільки половину! Бачиш, на підлозі я вже половину зняв. Тепер треба над ванною. Матрац я поклав, щоб вона не розбилася — її ще можна буде використати.
Павло з острахом дивився на друга.
— Колю, ти серйозно?
— Абсолютно! Нехай кажуть, що це не по-чоловічому. Є такі диваки, що йдуть із зубною щіткою. Але не я. В моїй душі не залишилося жалю. Вони висмоктали її всю! Я забираю тільки своє — рівно половину. Я розібрав половину меблів, зняв половину дверей, забрав пральну машину, але залишив холодильник. Бо я чесна людина! Мені чужого не треба!
Микола вискочив у коридор.
— Шпалери! — закричав він. — Я забув про шпалери в передпокої!
Він схопив ніж і почав шматувати шпалери зі стіни. Вони рвалися нерівно, брудними шматками.
— Кепсько виходить… — лютився він. — Але нічого, і такі шматки знадобляться. Треба все акуратно в коробку. Це ж гроші! Паркет, плитка, дверні коробки…
Він не помітив, як від виснаження опустився на купу розірваних шпалер. Коли Микола закінчив із плиткою і вийшов у коридор, Павло вже міцно спав прямо на підлозі. Він вирішив теж покуняти, втомився.
Дзвінок у двері розбудив його посеред глибокого затьмарення. Це були вантажники.
— Павле… — прошепотів Микола, ледь відкриваючи очі. — Час прийшов. Простеж, щоб усе завантажили. Ось гроші за роботу, ось ключі від квартири. Адресу знаєш.
Він знову провалився в сон. Павло стояв над ним із грошима в руках. Він глянув на вантажників, потім на купу сміття, яке Микола називав «майном».
— Куди везти? — запитав бригадир. Павло замислився. Він не знав адреси другої квартири Миколи. Та й стан його самого був далеким від робочого.
— Знаєте що… — сказав Павло. — Перенесемо на інший день. Ось вам за простій.
Вантажники пішли. Павло, не довго думаючи, теж вирішив, що з нього досить. Він поклав ключі на тумбочку, вийшов і просто захлопнув двері.
Микола прокинувся в глибокій ночі. У квартирі було темно і холодно. Його підкинуло від раптової думки.
— Іграшки! — закричав він у порожнечу. — Я забув забрати половину дитячих іграшок! У мене теж ще можуть бути діти, я мушу думати про їхнє майбутнє!
Він кинувся до дитячої кімнати, жадібно хапаючи пластикових солдатиків і машинки, запихаючи їх у наволочку. Але раптом зупинився.
— Дивно… — пробурмотів він. — А де діти? І де Ярина? Чому їх немає вдома, адже вже ніч? Вони втекли, а я не помітив?
І тут, наче холодний душ, пам’ять почала повертати йому шматки реальності. Минулий рік. Звільнення. Він згадав: рік тому вони справді переїхали. Але не сюди. Вони переїхали на його квартиру, бо вона була меншою і дешевшою в утриманні, а квартиру Ярини стали здавати, щоб мати хоч якісь гроші на їжу та його випивку.
Микола озирнувся навколо. Він стояв посеред руїн власної квартири. Він розібрав власну підлогу. Він зняв власні двері. Він розбив власні розетки.
Ярина не пішла з цієї квартири сьогодні вранці. Вона пішла від нього ще вчора ввечері, забравши дітей до своєї квартири, з якої виселила орендарів. А він, у затьмареному стані, вирішив «сховатися» у себе вдома, забувши, що він уже й так тут.
— То куди я хотів втекти? — прошепотів він, дивлячись на наволочку з іграшками. — І навіщо я все це зламав?
Відповіді не було. У порожньому передпокої на купі обірваних шпалер лежала розбита розетка — символ його зруйнованого світу, який він власноруч розпиляв навпіл, не помітивши, що обидві половини вже давно належать порожнечі.
