— Я не хочу в дитбудинок. Чому я не можу залишитися тут? Це ж дім мами.
Віктор скривився.
— Ти що, пропонуєш мені взяти над тобою опіку? Я тобі, так само як і ти мені, абсолютно чужа людина. Що тобі там побути-то? А всього-то й нічого — три роки. Я ж не винен, що в вас немає ніякої рідні.
Настя дивилася на нього сповненими сліз очима. Ні, він не жартував і справді збирався відправити її в дитбудинок.
— Я можу жити сама, я все вмію, і вам не доведеться дивитися за мною, Віктор Васильович. Ну, ради мами.
Він якось уважно, довго дивився на неї.
— Я не розумію, ти справді така дурна чи вдаєш? Ти що, віриш у те, що можна одружитися з хворою жінкою по коханні? Та навіщо вона мені здалася? Я ж знав, що вона скоро покине цей світ. Ледве дочекався. Так що тобі — в дитбудинок, а я тепер жити по-людськи буду й розважатися.
Настя в жаху дивилася на нього. Як? Як він міг таке говорити? Мама вірила йому, кохала, а Настя раділа, що хоча б останні дні в її мами були щасливими.
Коли приїхали з опіки, вона вже не плакала. Віктор з посмішкою провів її до дверей. Дівчинка зупинилася на порозі, подивилася на нього й промовила:
— Я обов’язково сюди повернуся.
Віктор усміхнувся.
— Ну, це навряд чи.
Вона взяла сумку зі своїми речами й вийшла слідом за жінкою. Коли сіли в машину, та подивилася на неї.
— Не переживай, у житті буває всяке, і бумеранг теж працює.
Та жінка з опіки мала рацію. Майже три роки промайнули непомітно. Напевно, завдяки характеру Насті їй вдалося по-справжньому подружитися з дітьми, які в дитбудинку були вже давно. Носа не задирала, робила все те саме, що й решта. А може, до неї так ставилися, що буквально першого ж дня в неї з’явився захисник із найстарших.
Це був Дімка. Дімка, якого боялися вихователі й поважали діти. Дімка був не тільки дуже розумним, а ще й сильним, красивим і справедливим. Але все це Настя дізналася потім, а першого дня побачила, як якийсь хлопець, судячи з усього, теж вихованець дитбудинку, тихенько стягнув телефон виховательки й рився там. Ох, як же вона обурилася! Підійшла до нього, вирвала трубку й почала його лаяти.
Дімка з подивом подивився на неї, а потім розсміявся.
— Пташко, ти звідки?
— Не твоє діло.
— Телефон-то віддай, а то часу взагалі нема.
— І не подумаю. Я віддам його тому, кому він належить.
Дімка одним рухом скрутив їй руку й без особих зусиль забрав телефон, щось там кілька разів натиснув і швидко сунув його у сумку, а потім схопив Настю за руку й буквально виволік на вулицю.
— Ти що собі дозволяєш?
Він дивився на неї з цікавістю.
— Слухай, а ти чого не репетуєш, не верещиш, як усі дівчата?
Настя зло кинула:
— Не дочекаєшся!
Потім вона дуже вправно й дуже відчутно штовхнула його ногою. Дімка застогнав.
— Ти що, ненормальна? Я ж пояснити хочу.
— Що пояснити? Як ти по чужих сумках шариш?
Дімка зітхнув, потім подивився на неї.
— Отже, так. Або ти замовкнеш, або ніколи й нічого не дізнаєшся.
Настя не хотіла замовкати, але дізнатися щось дуже хотілося. Вона зробила над собою неймовірне зусилля й замовкла.
— У нас хлопчисько з’явився. Мати батька на той світ відправила, коли той у бійку кинувся.
Коротше, там історія така. Він на матір кинувся. Хлопчисько цей, Пашка, за неї заступався. Батько його — за горло взяв, що той аж синів. Коротше, якби мамаша сокиру не взяла, не ходити б Пашкові землею.
Ну мамку-то посадили, а тепер він себе винить. А ми ж усі розуміємо — час треба, аби трохи затягнулося. Ну, дати йому час. А ця вихователька, у якої я телефон брав, його не взлюбила. Хоче в дурку відправити, як неадекватного. Ну й от постійно знімає на відео його витівки. Ось ці самі відео я й видаляю. Вона з телефоном уже двічі в ремонт бігала, як би її звідти саму в дурку не відправили.
Настя дивилася на Дімку із захопленням.
— Ой, пробач мене, будь ласка. Слухай, якщо допомога потрібна буде, ти завжди кажи. Мені теж на все плювати.
З того дня вони стали найкращими друзями. Шкода, звісно, що Дімка був там останній рік. Тільки він знав усе про її становище, про те, як вчинив Віктор, і про те, що вона — багата спадкоємиця.
— Слухай, а ти говориш, що в вас ніяких родичів немає, і мама з дитбудинку?
— Ну так. Вона розповідала, що ще в притулку вирішила, що всього досягне. Усі відпочивали, а вона вчилася. І так було завжди. Сама вступила до інституту, вночі працювала, потім відкрила маленьку кондитерську, потім ще. Вона в мене, знаєш, яка була наполеглива — і з хворобою боролася до останнього.
— І ти змирилася?
— Я ще раніше змирилася. Ну так, буває. Я бачила, як їй погано, і бачила, як сильно вона мучиться, тож знала, що на тому світі — їй буде легше.
— Та вже ж, ти сильна. Я б так, напевно, не зміг.
— Та зміг би, просто ти не був у цій ситуації. Дім, а де твої рідні?
— А бог їх знає. Ось ти батька не знаєш, а я взагалі нікого. Мене сюди принесли чи то цигани, чи то ще хто, що не має до мене ніякого відношення. Я навіть точно не знаю, місцевий я чи ні.
Вони сиділи під дубом, що стояв біля воріт. На дворі вже темніло. Сьогодні був останній день Дімки.
— Як же я без тебе-то буду?
— Ти чого? Я в тебе вірю. Я якраз в армію схожу, повернуся, а ти вже доросла.
— Ага, повернешся. Так я тобі й повірила.
Вранці Дімка попрощався з усіма й вийшов за ворота. Якось непомітно. Усі «обов’язки» його правління дітворою перейшли до Насті. Тому й час летів так, ніби його хтось гнав.
Настав той самий день, коли й Настя вийшла за ворота. Вдихнула повними легенями. Ніхто її насильно не тримав, і за воротами вона бувала щодня. Але тоді вона знала, що треба повертатися, а от зараз стала вільною людиною. Навіть повітря якимось було іншим.
Добратися до рідного містечка вдалося тільки ввечері. Так вдало попала в попутку, що її прямо до місця доставили. А ще нагодували й папірець з адресою написали.
— Ти, доню, якщо раптом там що — одразу до нас. Ми тобі постелимо. У нас будиночок свій. Ну, хай невеликий, та місця всім вистачить.
Жінка усміхалася, а Насті дуже хотілося її обійняти — і за доньку, і за доброту.
— Дуже вам дякую. Але навряд щось трапиться.
— Якщо тільки не запилилося все.
Зараз Настя стояла перед своїм домом і нічого не розуміла. У домі жили люди. Вона натиснула на дзвінок. Двері відчинилися. На неї втупилася жінка.
— Вам кого?
— А ви взагалі хто?
— Це мій дім.
— Дівчино, вам зайнятися не має чим? Нудно? Тоді я можу викликати поліцію. Це її дім. Ти хоч уявляєш? Скільки це коштує? Іди звідси, поки я добра.
Настя відступила. Потрапити до поліції першого ж дня після дитбудинку якось взагалі не хотілося. А от зрозуміти, що відбувається, — дуже. Вона вийняла папірець, на якій була адреса.
— Ну от і правильно. Все обдумаєш, а завтра підеш куди треба.
Настя сумно подивилася на жінку.
— А куди треба, тітко Любо?
— Як куди? До нотаріуса, звісно. Знаєш, у них там дуже хитро. Треба подивитися нотаріуса, який вам за адресою підходить. Ну, або він тоді знайде, хто цим усім займався.
Вранці Настя стояла біля дверей контори. Вона не пішла шукати нотаріуса за адресою, а згадала, що вони з мамою були колись в одного. І мама, як Настя точно пам’ятала, щось підписувала й говорила: «Головне, що в доньки буде все, що потрібно». Тому Настя була впевнена — мама писала саме заповіт.
Тоді вона вже хворіла, але Віктора в їхньому житті ще не було.
— Вітаю.
Чоловік у окулярах подивився на неї.
— Вітаю. Ви на який час записані?
— А я не записана. Я прийшла дізнатися. Мами в мене не стало, і я думаю, у вас заповіт. Вона ж щось лишила мені.
— Хм. А чому ви прийшли саме до мене?
— Я пам’ятаю, що ми з нею були тут, але це було давно.
— Дозвольте, як прізвище вашої мами?
— Соколова Анжела Андріївна.
Чоловік зняв окуляри.
— Жартуєте?
— Ні. Чому? Мене звуть Соколова Анастасія. Ось можете подивитися документи — і свідоцтво про народження, і все інше. Я вчора вийшла з дитбудинку, поїхала до себе додому, а там якісь люди. Але я точно впевнена, мама ніколи б не лишила мене без житла.
— Присідайте-но, давайте ваші документи.
Він довго щось звіряв, кудись ходив, приходив — не один, а з якоюсь жінкою. Вони удвох рилися в паперах. Їй принесли чай, і Настя намагалася не заважати. Вона вже розуміла — щось сталося, і чомусь їй здавалося, що за всім цим стояв Віктор. Нарешті нотаріус втомлено сів перед нею.
— У моїй практиці таке вперше. Люди, які приходять за спадщиною, завжди ретельно перевіряються. А тут, розумієте, Віктор Сергійович привів Настю, доньку Анжели Соколової. Стосунки напружені. Коротше, вони тут із нею цілий спектакль розіграли. Сварився мало не за кожну копійку. Ми… Та хто б і подумав, що вони разом. От ми й подумали це правда, донька відчима?
— Так, такі до нас приходять часто. Поки я не розумію, як це все буде відбуватися. У вас є де пожити? Я викличу поліцію, але справи такі робляться не швидко.
— Ну так, мене прихистили добрі люди.
— Тоді дзвоню.
Він узяв трубку, потримав її в руках якийсь час, потім набрав номер.
Поліцейські увійшли до контори через п’ятнадцять хвилин. Чоловік у штатському, мабуть, слідчий, і двоє молодих хлопців у формі.
— Насте, Настюхо, ти чого не встигла вийти — і одразу поліція?
Вона приголомшено дивилася на одного з хлопців, який виявився Дімкою.
Хвилин через п’ять він допитував:
— Так це твій дім у тебе віджали?
Чоловік у штатському подивився на Діму.
— Можеш підтвердити, що в неї був дім?
— Ну так, звісно, так. Знайти людей можна. Таке не сховаєш.
— Теж вірно. Ну що ж, розповідайте, Анастасіє, все з самого початку.
Із контори вийшли вже вночі. Настя зітхнула. Дім тітки Люби був на іншому кінці міста.
— Настю, ми тебе підвеземо. Ну куди ти в такий час?
Чоловік кивнув, і всі завантажилися до поліцейської машини. Тітка Люба чекала на неї біля хвіртки.
— Ох, Настенько, щось сталося?
— Та вже ж, тітко Любо, все так заплутано. Ось поліція буде розбиратися. Чи можна я поки у вас побуду? Я не буду заважати.
— Та що ти таке говориш? Живи скільки треба. Ох, жебраки, сиротинку обібрати. Як тільки додумалися до такого.
Настю викликали до поліції через тиждень. Ну, як викликали — за нею примчав Дімка й всю дорогу, захльобуючись, розповідав, як вони були на завданні й брали того самого Віктора.
— Дім, так це що, він виходить?
Дімка дивився на неї здивовано.
— Ні, ну ти цікава. Начебто ця Настя просто з вулиці прийшла.
Віктор був впевнений у собі.
— І що ви мені хочете пред’явити? Та я поняття не маю, хто та дівчина, яка отримувала спадщину. Можете спитати в нотаріуса — ми взагалі там мало не повбивали одне одного. А звідки вона взялася, я не знаю. І потім мені взагалі до цієї справи діла нема.
— Тобто ви навіть не помітили, що це не Анастасія?
— Так, ніби схожа. Хоча я на Настю-то особо не дивився.
Слідчий щось записав у протокол, а потім підвів голову на Дмитра.
— Заводь.
Діма вийшов і повернувся з дівчиною, яка віддалено нагадувала Настю. Та як побачила Віктора, одразу кинулася на нього.
— Де мої гроші? Ти обіцяв заплатити! Обіцяв, що проблем не буде. Я сидіти не збираюся! Я все розповім!
Віктор поблід. Він і припустити не міг, що вони розшукають другосортну актрису з провінційного театру, що був скоріше будинком культури, і привезуть її прямо сюди.
Через два місяці Настя повернулася до свого дому. На рахунках Віктора вистачило грошей, щоб повернути суму покупцям. Решта пішла на суд. Звісно, більша частина спадщини виявилася промотана, але тепер Вікторові довелося б довго сидіти, при цьому віддавати й гроші.
Діма пройшовся кімнатами.
— Нічого собі. А я думав, ти там прибрехала трохи.
Настя, яка накривала на стіл, сміялася.
— Ні, ти що, розчарований?
— Ні, просто якось дивно. Серед моїх знайомих немає таких заможних.
— Дім, ти поки тут наливай вино, а я переодягнуся.
Спеціально до сьогоднішнього дня Настя ретельно готувалася: купила сукню, репетирувала макіяж. І коли вийшла, Дімка ахнув.
— Ти… Ві…
— Дім, ти чого? Це ж я.
Він струснув головою.
— Так, я розумію. Просто не думав, що ти така.
Настя підійшла до нього впритул.
— А я просто вирішила нагадати тобі, що коли я розбила коліно й плакала, ти сказав, що якщо не перестану плакати, то не одружишся на мені. От я й перестала.
— Настю, ти що, прямо ось підеш за такого, як я? Я ж звичайний поліцейський. І хорошої зарплати чекати ще дуже не скоро. А ти он яка…
— А що, Дім, ну хіба все це щось змінює в мені?
Діма усміхнувся, притиснув її до себе.
— Ну от як у тебе завжди виходить усе розкласти по поличках. Слухай, я хочу, щоб у нас були й дівчинка, і хлопчик.
Настя кивнула.
— Тільки після навчання.
— Згоден.
А до захисту диплома вони були вже не тільки чоловіком і дружиною, а й майже батьками.
