— Я не розумію, чому ти мені нічого не сказав! — я ледь стримувала свій голос, щоб не кричати. Слова вилітали з мене, мов камінці. — Чому я дізналася, що твоя мама переїжджає, лише тоді, коли вона сиділа у нашій вітальні?
Дмитро не відповів, лише перевів погляд на екран телефону. Його обличчя було таким байдужим, що я відчула, як у мене завмирає всередині. Це не був мій Дмитро, той, з яким ми разом клеїли шпалери в цій квартирі, сміялися до сліз, коли невдало намалювали на стіні сонце, і який міг просто обійняти мене, коли я втомлювалася. Це був незнайомець, що ховався за маскою втоми.
— Ти все одно не розумієш, — нарешті прошепотів він, не підіймаючи очей. — Вона… вона самотня. У неї більше нікого немає. Це лише на якийсь час, Олю.
— На якийсь час? — я відчула, як мої долоні спітніли. — Ти знаєш, що я не можу так жити. Я не хочу, щоб хтось вказував мені, як виховувати моїх дітей, як вести наше господарство. Це наш дім, Дмитре!
— У моєї матері набагато більше душі, ніж у тебе! — раптом він зірвався. Його голос лунав у тиші спальні, а я відчула, як мої коліна підкошуються. — Вона мене розуміє. Вона завжди на моєму боці. Ти… ти просто постійно чимось невдоволена. Ти завжди думаєш тільки про себе.
Я мовчала. Я просто стояла і дивилася на нього, на цього чужого мені чоловіка. Його слова були наче гострі леза, що розрізали повітря між нами, залишаючи після себе холодну порожнечу.
— Якщо комусь потрібно піти, то чому б не тобі? — сказав він, дивлячись мені просто в очі.
Слова… вони просто висіли в повітрі, наповнюючи кімнату. Це був момент, коли я зрозуміла, що його вже немає. Він давно пішов, а я просто не помічала цього.
Наш світ був маленьким, але він був нашим. Ми з Дмитром познайомилися в студентські роки. Він був стриманим, спокійним, і мені здавалося, що саме це нам потрібно. Я — творча та емоційна, він — розсудливий і врівноважений. Ми доповнювали одне одного, як дві половинки одного цілого. Ми разом мріяли про велику сім’ю, про затишний будинок. Навіть наша перша квартира, двокімнатка в спальному районі, здавалася нам палацом.
Наші діти, Артем та Софійка, стали сенсом усього. Я працювала на неповну ставку як дизайнер, Дмитро займав керівну посаду в IT-компанії. Життя не було легким, але воно було наповнене нашою любов’ю та взаємоповагою. Коли він приходив з роботи, я готувала його улюблені страви. Він допомагав мені з дітьми. Ми розмовляли про все, про майбутні плани та минулі спогади. Я відчувала себе в безпеці, знаючи, що він завжди поруч, завжди мене підтримає.
«Слухай, хочеш яблучний пиріг? — запитала я його одного ранку, збираючи дітей до дитсадка та школи. — Я вчора спекла, поки ти спав».
«Ні, дякую», — пробурмотів він, не відриваючись від телефону.
«Ти чув мене?» — я відчула легке збентеження.
«Я сказав, що не хочу, Олю», — він відсунув стілець, взяв чашку кави та попрямував до вітальні.
Я не могла пригадати, коли востаннє він мені усміхався. Його погляд став холоднішим, а розмови — коротшими. Я думала, що це від втоми, від напруженої роботи. Я намагалася підтримувати його, готувала йому обіди на роботу, писала записки, щоб він знайшов їх у кишені.
Але все було даремно. Я не могла згадати, коли ми востаннє сиділи разом, без дітей, без обов’язків. Можливо, це почалося, коли Віра Володимирівна, мати Дмитра, почала з’являтися в нашому житті все частіше і частіше. Вона ніби підкрадалася до нас, непомітно, крок за кроком, доки одного дня… вона не з’явилася взагалі.
Якось ми з дітьми поверталися додому пізніше, ніж зазвичай. Дочка гралася з подругою на дитячому майданчику. Я дозволила їм побігати ще двадцять хвилин. Я не думала, що за ці хвилини моє життя зміниться. Коли ми підійшли до нашого будинку, я побачила, що двері відчинені. Це мене насторожило. В коридорі стояла велика валіза. Поруч — дві сумки, наповнені речами. А у вітальні, на нашому дивані, сиділа Віра Володимирівна. Вона розкладала свої речі на полицях. Моє серце впало в п’яти.
— Мамо…? — я намагалася говорити ввічливо, але голос у мене тремтів. — Що тут відбувається?
— Ой, Олю! — вона обернулася і радісно усміхнулася. — Як добре, що ви вже тут. Допоможіть мені з вішалками, будь ласка. Дмитро сказав, що тут є вільне місце.
— Вільне місце? — я стояла на місці, ніби вросла в підлогу.
Діти дивилися на мене широко розплющеними очима, не розуміючи, що відбувається.
— Що ви маєте на увазі? Мені неприємно жити одній в цій квартирі. Мій син — це моя сім’я. Я маю повне право жити з ним, — сказала вона, ніби це було очевидно.
Я зайшла до спальні, грюкнувши за собою дверима. Дмитро лежав на ліжку з телефоном у руці, ніби нічого не сталося.
— Я не розумію, чому ти мені нічого не сказав! — прошипіла я.
— У неї нікого немає… Це лише на мить, — зітхнув він, навіть не дивлячись мені в очі.
Я вийшла зі спальні, не сказавши ні слова. Я тільки тоді зрозуміла, що «мить» може тривати дуже довго.
Минув тиждень. Моє життя перетворилося на театр, де я більше не грала головної ролі. Декорації складалися з розкиданих чашок трав’яного чаю Віри Володимирівни та переставлених кухонних меблів. Звук? Вічне: «А ось у нас вдома робили по-іншому». Сценарій? Написаний без мого відома.
— Мила, мама сьогодні приготувала курячий суп, — сказав Дмитро, сідаючи за стіл.
— А я приготувала гуляш, — відповіла я з вимушеною усмішкою.
— Ну, твій з’їси завтра, — знизав він плечима і потягнувся за мискою бульйону.
Віра Володимирівна тріумфально подивилася на мене. Вона почала все брати на себе. Вставати заради дітей? Віра Володимирівна. Шопінг? Віра Володимирівна. Коментарі про те, що Артем забагато грається, а Софійка має сидіти прямо? Віра Володимирівна. Я? Я залишалася осторонь. Одного вечора я більше не могла цього терпіти.
— Віро Володимирівно, я ціную ваше бажання допомогти, але це мої діти і мій дім, — сказала я, намагаючись говорити спокійно, хоча мої руки тремтіли.
— Вони не тільки ваші, — сухо відповіла вона. — Це діти мого сина. А щодо цього будинку… можливо, вам варто радіти, що у вас є з ким розділити обов’язки?
Того вечора я спробувала поговорити з Дмитром. Він сидів на дивані з пультом в руці.
— Не роби з цього великої проблеми. Ти просто не вмієш спілкуватися, — сказав він, збільшуючи гучність телевізора.
Я відчувала, що втрачаю його. А може, його вже не було, а я просто не помічала?
Одного дня я повернулася додому раніше, ніж зазвичай. У будинку було напрочуд тихо. Я почула лише приглушений голос з кухні.
— Вона не розуміє. Вона ховається за тим, що працює, а мій син повертається додому втомленим і мусить терпіти її невдоволення, — сказала Віра Володимирівна по телефону. — Якщо потрібно, я її звідти виживу. Дмитро завжди був надто м’яким. Але я не дозволю їй тиснути на мене.
Я застигла. Я навіть не могла дихати. Вона розмовляла з якоюсь сусідкою. Про мене. У моєму домі. Вона планувала, як мене звідси виселити. Я зайшла на кухню, не сказавши ні слова. Вона подивилася на мене, абсолютно спокійно.
— Це не те, що ви думаєте, — сказала вона.
— Мені не потрібно ні про що думати. Я все чула, — відповіла я.
І я пішла. Прямо до спальні. Дмитро лежав на ліжку, гортаючи щось у своєму телефоні.
— Нам потрібно поговорити, — сказала я, зачиняючи за собою двері.
— Зараз? — відповів він.
— Так. Або вона переїжджає, або я. Я вже не своя в цьому будинку.
— У моєї матері більше душі, ніж у тебе! — раптом він зірвався. — Вона мене розуміє! Якщо комусь треба піти, то чому б не тобі?
Я довго дивилася на нього. Він виглядав як незнайомець. Ніби щойно скинув маску, яку носив роками.
— Я щойно це почула. Ти нарешті був чесним.
Я пішла, не сказавши ні слова. Бо раптом усе стало зрозуміло.
Я мовчки зібрала свої речі. Спочатку дитячі — їхній одяг, м’які іграшки, шкільні підручники. Потім свої. Все, що поміщалося у дві сумки та валізу. Я залишила за собою штори, які сама пошила, коли була вагітна Софійкою, кухлі з нашої першої спільної подорожі, і холодильник, який колись вміщував увесь наш світ — дитячі малюнки, списки покупок, маленькі записки «Я тебе люблю». Я не сказала ні слова своїй свекрусі.
Вона сиділа на кухні, чистила картоплю, ніби нічого не сталося. Дмитро? Він сховався на роботі. Він не питав, коли повернеться. Можливо, він навіть зітхнув з полегшенням.
Я переїхала з дітьми до сестри, Ірини, в її двокімнатну квартиру. Було тісно, але спокійно. Вечорами ми сиділи разом на підлозі, їли піцу з картонної коробки.
— Мамо, тато буде жити з нами? — запитала Софійка, тривожно дивлячись на мене.
Я взяла її за руку і поцілувала в чоло.
— Я не знаю, люба. Але я знаю одне — я завжди буду поруч з тобою. І це ніколи не зміниться.
— Це не кінець світу, — сказала Ірина, наливаючи мені чаю. — А може, це лише початок? Можливо, на тебе чекає щось краще?
Я посміхнулася, хоча мої очі були повні сліз.
— Можливо, я не поверну свого чоловіка, — тихо сказала я. — Але я поверну себе.
І вперше за довгий час я відчула, що справді можу це зробити. Минуло три тижні. Саме стільки часу знадобилося Дмитру, щоб постукати у двері моєї сестри. Він стояв там із розгубленим виразом обличчя, тримаючи в руках поліетиленовий пакет із фруктами. Здавалося, він не знав, куди подітися.
— Привіт, — пробурмотів він.
— Діти у моєї мами, — відповіла я, не запрошуючи його всередину.
— Я не до них прийшов. Я прийшов до тебе.
Я не відповіла. Я спостерігала, як він нервово ковтнув. Ніби вперше за довгий час він справді чогось боявся.
— Я тебе підвів, — тихо сказав він. — І я це знаю. Я дозволив собі бути під впливом. Мами, ситуації… самого себе. Я не хотів тебе втратити, але… можливо, я вже це зробив?
Я довго дивилася на нього. Він виглядав втомленим. Ніби раптом подорослішав.
— Ти мене вже втратив, — спокійно сказала я.
— Що мені зробити, щоб повернути тебе? — тихо запитав він.
— Поки що? Нічого. Тепер це моє рішення. Якщо я повернуся… це буде на моїх умовах.
Він не відповів. Він лише кивнув, ніби розумів. А може, він просто вдавав. Я вже не знала, що він насправді відчував. Але я знала, що відчуваю я — вперше за довгий час я заспокоїлася. Я зачинила двері та сіла на підлогу. За ними — хаос. Попереду — тиша. І вибір.
Того вечора я сиділа на ліжку Ірини, обіймаючи Софійку та Артема. Вони дивилися мультфільм, але постійно поглядали на мене, ніби щоб переконатися, що я не зникну. Я дивилася на них і відчувала, що ми є одне в одного. І цього було достатньо. Коли вони заснули, я накрила їх ковдрою та вимкнула світло. Я залишилася ще на мить, сидячи мовчки. Телефон мовчав. Дмитро не телефонував.
Віра Володимирівна, мабуть, задоволено готувала вечерю на нашій кухні. Ніби нічого не сталося. Можливо, саме тому — вперше за кілька місяців — я відчула, що мені більше не потрібно нікому нічого доводити. Я подивилася на своє відображення у вікні. Інша жінка. Зламана, але не розбита. Самотня, але не нікчемна. Я глибоко вдихнула і подумала:
«Я була гостем у власному домі. Тепер я господар свого життя».
І хоча я не знала, що принесе завтрашній день, я була готова. Бо цей будинок мій. І я нікому його не віддам.
