— Я не поїду до цієї жінки, Ніно. Мій батько ніколи б мені цього не пробачив, — твердо сказав Петро, жбурнувши конверт на стіл. Я підняла офіційний лист від юриста і зрозуміла: те, що ми вважали нашим спокійним життям, тепер стояло перед неможливим вибором, який міг змінити все
Мені тоді було двадцять дев’ять, а Петрові тридцять два. Ми жили спокійним, розміреним життям у нашому невеликому містечку. Петро працював на місцевій фабриці, я — у дитячому центрі. Ми не мали мільйонів, але мали затишок і впевненість у завтрашньому дні.
Наш старенький будиночок, хоч і потребував ремонту, був наповнений світлом і запахом свіжої випічки. Ми мріяли про дитину, про краще авто, про поїздку до моря, але все це здавалося далеким і не поспішало приходити. Ми не були сліпі до проблем, але навчилися цінувати те, що мали. Наше життя було як тиха річка, поки одного вечора не прорвало греблю.
Усе почалося зі звичайного листа. Не електронного, а паперового, вкладеного у щільний конверт з гербовою печаткою. Листоноша приніс його в п’ятницю, коли ми якраз сідали вечеряти. Петро взяв конверт, покрутив у руках і нахмурився. Він не звик отримувати такі офіційні послання.
— Це з міста, — промовив він, розриваючи папір. — Від якогось юриста.
— І що там? — запитала я, відкладаючи виделку. Я відчула недобре. Це було щось таке, що порушувало наш ідеальний вечір.
— Тут… тут про Людмилу Іванівну.
Людмила Іванівна. Ця жінка була єдиною сестрою батька Петра і жила у великому місті. Вони не спілкувалися років двадцять, якщо не більше. Колись, дуже давно, коли Петро був ще хлопчиком, його родина переживала дуже скрутні часи, і батько звернувся до сестри по фінансову допомогу.
Вона відмовила у дуже грубій формі, і з того часу батько Петра викреслив її зі свого життя, вимагаючи того ж від сина. Петро знав, що його тітка — заможна, має великий будинок і, здається, жодного іншого родича, але він дотримувався обіцянки, даної батькові, якого, на жаль, не стало три роки тому.
Петро почав читати вголос.
— Шановний Петре Олександровичу. Я, адвокат Олена Смирнова, звертаюся до вас від імені вашої тітки, Людмили Іванівни. Стан її здоров’я останнім часом значно погіршився. Вона потребує цілодобового догляду. Вона висловила бажання, щоб саме ви, як її єдиний племінник, приїхали до міста і забезпечили цей догляд. Взамін вона гарантує вам…
Петро зупинився. Його обличчя стало білим.
— Що гарантує? — запитала я тихо.
— Вона… вона гарантує повне фінансове забезпечення і, цитую, «гідну винагороду після мого відходу». Це означає будинок.
— Будинок? — мій голос прозвучав вище, ніж я очікувала. — Ти ж сам говорив, що вона має маєток, цілу фортецю.
Ми сиділи мовчки. Наш тихий вечір був зруйнований. Я дивилася на Петра, на його змішані почуття: образу за минуле, яке він відчував за батька, і одночасно несподівану можливість, що відкрилася перед нами.
— Я не поїду, — рішуче сказав Петро.
— Ти не можеш так одразу вирішити, — заперечила я. — Це шанс. Це не просто гроші. Це можливість змінити все.
— Змінити все на що? На те, щоб доглядати за тією, яка колись відвернулася від мого батька, коли він найбільше потребував підтримки? Хіба це чесно?
— А хіба ти не поїхав би, якби це була твоя мама? — запитала я. Це було боляче, але це був єдиний спосіб змусити його думати не тільки про образу.
— Звісно, поїхав би. Але це Людмила Іванівна.
Після довгих роздумів, ми вирішили зателефонувати юристу. Олена Смирнова виявилася приємною і діловою жінкою. Вона пояснила, що у тітки є доглядальник, якийсь Максим, але він не справляється і, здається, намагається скористатися ситуацією. Вона наполягала, що присутність родича — єдиний законний спосіб захистити майно Людмили Іванівни від сторонніх.
— Якщо ви приїдете, ви не тільки допоможете їй, але й врятуєте те, що має залишитися у родині, — сказала вона мені по телефону.
Ця фраза стала вирішальною. Ми вирішили поїхати. Не заради грошей, як я сказала Петрові, а заради нашої майбутньої дитини, заради стабільності. Я бачила, що Петро не хотів, але він погодився.
Через тиждень ми пакували валізи. Я взяла з собою тільки найнеобхідніше, відчуваючи, що їдемо не у відпустку, а на війну.
Місто зустріло нас холодним осіннім дощем і сірими хмарами. Будинок Людмили Іванівни був величезним і старовинним, оточеним високим парканом. Він мав вигляд не житла, а музею.
Нас зустрів Максим. Високий, худорлявий хлопець років двадцяти п’яти, з гострими очима і надто привітною, як на мене, усмішкою.
— Петро? Я Максим. Дуже радий, що ви приїхали, — сказав він, стискаючи руку Петрові. — Я тут, як кажуть, за головного помічника. Бабуся… тобто, Людмила Іванівна, чекає.
Слово «бабуся» прозвучало хижо. Я одразу зрозуміла, що цей хлопець не збирається просто так віддавати своє місце.
Людмила Іванівна лежала у великій спальні на другому поверсі. Вона була бліда, але її очі, такі ж світлі, як і у Петра, були неймовірно гострими.
— Петро, — прохрипіла вона. Голос був слабкий, але в ньому звучала владність. — Я знала, що приїдеш.
— Доброго дня, Людмило Іванівно, — сказав Петро.
— А це хто? — вона кивнула на мене.
— Це Ніна, моя дружина.
— Дружина, — повторила вона, оглядаючи мене з ніг до голови. — Ну що ж. Я відразу хочу пояснити правила. Я плачу добре. Але ви тут не гості. Ви обслуга. І якщо я скажу, що мені не подобається, як ви дихаєте, ви маєте затамувати подих. Зрозуміло?
Петро хотів відповісти, але я стиснула його руку. Я розуміла, що зараз будь-яка суперечка призведе до нашого вигнання.
— Так, Людмило Іванівно, — відповіла я спокійно. — Ми це розуміємо. Ми тут, щоб допомогти вам.
Наступні два тижні були випробуванням. Людмила Іванівна була примхливою, вимагаючи уваги цілодобово. Вона постійно викликала нас, щоб змінити подушку, принести води, почитати стару газету. Ми з Петром працювали позмінно, намагаючись не з’їхати з глузду.
Максим же поводився як справжній господар. Він постійно знаходився десь поблизу, заходив до кімнати тітки без стуку, намагався нас підловити на якійсь помилці.
Одного вечора, коли я готувала обід на кухні, він зайшов і сперся на одвірок.
— Ну що, Ніно? Гарне місце, правда? — запитав він, усміхаючись.
— Я не думаю про місце, Максиме. Я думаю про те, щоб Людмила Іванівна почувалася краще.
— Ой, перестань. Вона не виживе. Лікарі дають їй небагато. І ви, мабуть, вважаєте, що будинок ваш.
— Це справа Петра і його тітки, — відповіла я.
— А ось і ні, — його голос став тихішим. — Я тут останні два роки. Я доглядав її, коли її єдиний племінничок і не згадував про неї. Я сподіваюся, що папери скоро будуть переписані на мене. Вона обіцяла.
Я відчула, як по мені пробіг холодок. Олена Смирнова мала рацію. Це був не просто догляд, це була боротьба за чесність.
— Якщо вона так вирішить, то так і буде, — сказала я, намагаючись зберегти спокій. — Ми не женемося за майном.
— Звісно, — сказав він з насмішкою і вийшов.
Я розповіла про цю розмову Петрові. Він був розлючений.
— Бачиш, Ніно? Я ж казав. Вона просто маніпулює нами, щоб позбутися цього Максима.
— Можливо. Але тепер ми тут. І якщо ми підемо, цей хлопець отримає все, — я поклала руку йому на плече. — І він не має жодного відношення до неї. А ти — її рідна кров. Забудь про минуле. Думай про те, що правильно.
Ми вирішили шукати докази, які б підтвердили слова юриста про нечисті наміри Максима. Він був дуже обережний, але я почала помічати дрібниці. Він постійно приносив тітці якісь незрозумілі вітаміни, запевняючи, що це від лікаря. Він залишав свої документи на столі, сподіваючись, що ми їх побачимо, і тим самим він нібито вихвалявся своєю позицією.
Але одного разу, коли він поспіхом вийшов, я помітила у нього в кишені рецепт. Я сфотографувала його на телефон. Це був рецепт на заспокійливі, які могли впливати на людину не дуже добре. А Людмила Іванівна останнім часом часто була дуже сонною і плутала слова.
— Це воно, — прошепотіла я, показуючи фото Петрові. — Він дає їй щось, щоб вона була слухняною і підписала папери.
Ми вирішили не чекати. Наступного дня ми домовилися про зустріч з Оленою Смирновою. Вона приїхала швидко, і ми показали їй фото.
— Я підозрювала щось подібне, — сказала вона, дивлячись на рецепт. — Він намагався кілька разів провести нотаріуса під час її слабкості, але я його зупиняла. Я одразу ж звернуся до поліції і лікаря. Вам потрібно бути обережними.
Коли ми повернулися, Максим уже був у кімнаті Людмили Іванівни. Він сидів біля її ліжка, тримаючи в руках якісь документи, і говорив тихим, переконливим голосом.
— Бабусю, вам просто потрібно поставити тут свій підпис. Це ж для вашого блага, щоб Петро і ця його дружина не скористалися вашим становищем. Я ж ваш справжній друг.
Я подивилася на Петра. Це був наш момент.
Ми зайшли до кімнати.
— Максиме, що тут відбувається? — запитав Петро гучним, твердим голосом.
Максим підскочив. Папери випали у нього з рук. Він намагався приховати свій переляк.
— Петро? Що ти робиш? Я просто допомагаю Людмилі Іванівні.
— Ні, ти не допомагаєш. Ти намагаєшся її обдурити, — сказав Петро, піднявши папери. — Що це за довіреність, що переписує все майно на тебе?
Максим спробував вихопити папери, але Петро відштовхнув його.
— Який ти негідник, — сказала я, підходячи ближче до тітки. — Людмило Іванівно, ви чуєте мене? Це негідник намагається забрати у вас ваш будинок!
Тітка дивилася на нас затуманеними очима. Вона була дуже слабкою.
— Максим, — прошепотіла вона. — Ти ж… ти ж не такий.
— Я такий, яким ви мене зробили, — відповів Максим, вже не приховуючи злості. — Ви обіцяли мені! А потім приїхав цей… цей родич, який з’явився, як привид минулого, і тепер ви вирішили передумати.
У цей момент до кімнати увійшли Олена Смирнова, лікар і поліцейський. Лікар швидко оглянув тітку, а поліцейський підійшов до Максима.
— Молодий чоловіче, нам потрібно поговорити з вами. Із собою візьміть ці препарати, — сказав поліцейський, киваючи на столик, де лежали таблетки.
Максим зрозумів, що програв. Він кинув на нас погляд, сповнений образи, і вийшов з кімнати у супроводі поліцейського. Здавалося, повітря в кімнаті стало чистішим.
Тітка, звільнена від впливу заспокійливих, які їй давав Максим, почала потроху приходити до тями. Вона подивилася на Петра довгим, уважним поглядом.
— Ти приїхав. Все ж таки приїхав, — сказала вона. — Не заради грошей, я бачу. Ти захистив мене.
— Ми тут, щоб доглядати вас, Людмило Іванівно, — сказав Петро. — Як родичі.
— Родичі… — вона заплющила очі. — Я не була доброю родичкою. Я знаю.
Наступні місяці змінили нас усіх. Людмила Іванівна, позбавлена впливу Максима, стала кращою і навіть трохи приємнішою. Вона все ще була вимогливою, але тепер у її вимогах з’явилася якась теплота. Вона почала розповідати нам історії про своє дитинство, про свого брата — батька Петра. Я бачила, як вони з Петром поступово відновлюють зв’язок, який був розірваний через гордість і образу.
Я доглядала її щодня. Готувала їй дієтичні страви, читала книжки, які вона любила у молодості. Одного разу вона попросила мене сісти поруч.
— Ніно, — сказала вона. — Я хочу поговорити про будинок. Я знаю, що ви залишили своє життя у тому містечку, щоб приїхати сюди.
— Ми не шкодуємо, Людмило Іванівно, — відповіла я чесно.
— Я хочу, щоб ви з Петром жили тут. Я напишу заповіт. Але не думайте, що це просто подарунок. Це буде ваша робота. Ви залишаєтеся тут до кінця.
— Ми залишаємося, незалежно від заповіту, — сказав Петро, який щойно зайшов до кімнати. — Нам не потрібен цей будинок, якщо ви думаєте, що ми тут тільки заради нього. Ми просто не могли залишити вас саму, коли ця людина намагалася вас обдурити.
Людмила Іванівна заплакала. Це були перші її сльози, які я бачила.
— Ви не такі, як я. Ви — справжні, — сказала вона.
Вона змінила заповіт. Але не так, як ми очікували. Вона залишила будинок нам, але тільки після того, як ми доглядатимемо її до останнього дня. І також вона виділила велику суму на благодійність, на яку вона, виявляється, багато жертвувала раніше, але приховувала це.
Життя в місті змінилося для нас. Ми звикли до великого будинку, до його тиші і запаху старовини. Людмила Іванівна стала частиною нашого життя. Вона розповідала мені про секрети свого життя, про свої розчарування. Я була єдиною, кому вона могла довіритися.
Одного разу, коли я годувала її з ложечки, вона сказала:
— Ти хороша дружина, Ніно. Ти вмієш прощати і розумієш, що таке родина. Я рада, що ти з’явилася у житті мого племінника.
Мені було приємно це чути. Я більше не відчувала образи чи підозри. Я бачила перед собою стару, нещасну жінку, яка все життя шукала любові, але не знала, як її прийняти.
Час ішов. Петро знайшов роботу в місті, не таку, як на фабриці, але кращу. Я продовжувала доглядати Людмилу Іванівну. Ми майже забули про наше минуле життя. Ми говорили про те, як відремонтуємо будинок, коли це стане нашим, як облаштуємо дитячу кімнату. Наші мрії, які раніше були такими туманними, тепер отримали форму.
Одного вечора, коли я стояла біля вікна, я згадала той лист, який приніс листоноша. Я згадала, як Петро був розлючений, як не хотів їхати.
— Ти ніколи не пошкодуєш, що ми приїхали сюди? — запитала я Петра, коли він зайшов до кімнати.
— Ніно, — він обійняв мене ззаду. — Я пошкодував би, якби не приїхав. Я зрозумів, що не можна жити образами. Батько мій був правий у своїх почуттях, але я мушу жити своїм життям. Тітка зараз — це не та жінка, що була двадцять років тому. Вона потребує нас. А ми… ми тут знайшли те, чого не мали в містечку. Ми знайшли справжній виклик і справжню цінність. І, можливо, скоро нас буде троє.
Я усміхнулася. Ми справді стали іншими людьми. Ми навчилися бачити світ не через призму образ, а через призму обов’язку і людяності.
Одного сонячного ранку, коли я принесла Людмилі Іванівні сніданок, вона спала. Вона просто тихенько спочила. Її обличчя було спокійним, як у дитини. Я тихо вийшла з кімнати, щоб розбудити Петра.
Після всіх формальностей, ми успадкували будинок. Це був гіркий і солодкий подарунок. Ми були вільні, але тепер на нас лежала відповідальність за ціле життя і цілий маєток. Ми не продали його. Ми почали ремонт, який тривав кілька місяців. Ми зробили дитячу кімнату.
Я часто думаю про те, як би склалося наше життя, якби ми тоді не відчинили той конверт. Ми б залишилися у своєму маленькому будинку, мріяли б про море, про машину. Можливо, були б щасливіші? А може, ми б ніколи не дізналися, на що здатні, і яку справжню силу має родинний зв’язок, навіть якщо він зламаний і відновлений через стільки років.
Я сідаю біля вікна в нашій новій, світлій вітальні і дивлюся на дітей, які граються у дворі. У мене тепер є донька Олександра. Вона народилася через рік після того, як не стало Людмили Іванівни. Вона бігає по тій же галявині, де колись бігала тітка.
Ця історія навчила мене одного: іноді те, що здається злом і неприйнятним, може стати найбільшим благословенням.
А як ви вважаєте, читачі? Чи правильно ми вчинили, коли поїхали у велике місто, залишивши позаду своє просте життя, заради обов’язку перед родичкою, яка колись нас зрадила? Чи могли ми залишитися у містечку і бути щасливими?
