fbpx
Дозвілля
Я не пам’ятаю як це сталося. Але я пам’ятаю шепіт медсестер: такий гарний і каліка. Тоді стало ще гірше. Валя розірвала заручини, бо не була готова пожертвувати своїм життям заради мене.

«Наречена покинула мене, бо я опинився в інвалідному візку. Вона не хотіла жити з калікою».

«Я не пам’ятаю як це сталося… Але я пам’ятаю шепіт медсестер: такий гарний і каліка… Тоді стало ще гірше. Валя розірвала заручини, бо не була готова пожертвувати своїм життям заради мене. І друзі, які також відвернулися…».

— Ти, старий, народився в сорочці, – завжди зітхав мій друг. — На тебе жінки летять як метелики, твої мрії збуваються одна за одною. Так де ж тут справедливість? Справедливість була на моєму боці. Насправді, у мене завжди все йшло добре. Найкращі оцінки в школі, найкращий одяг, найкращі дівчата зрештою. Все моє. Якби я сам був жінкою, то б не встояв перед гарним хлопцем, який божественно грає на гітарі, чудово танцює, і має спортивну статуру.

У юніорській команді з баскетболу мені не було рівних, потім в Академії фізкультури, теж без проблем. У телевізійних трансляціях поєдинків мене називали «надією збірної». Я не замислювався, чому саме мене вибирали. Був найкращим і все тут. Може, тому, що мені все вдавалось так легко, я нічого серйозно не сприймав.

Крім Валі, моєї нареченої. Я дуже любив її. Я навіть хотів, щоб вона була матір’ю моїх дітей. Але вона зовсім не хотіла дітей. Зізнатися, ми були досить егоцентричними людьми. Ми все частіше сперечалися. Одного разу, після чергової суперечки, хто доб’ється свого, я сів на мотоцикл і поїхав. Нехай вона хвилюється!

Я не міг побачити цю вантажівку… У цей момент дорога різко повертає ліворуч. На такій шаленій швидкості я не мав жодного шансу. Я не думав про погані сценарії. Адже вони мене не стосувалися..

Я нічого не пам’ятаю з того моменту. Все сталося миттєво… Прокинувся в лікарні.

— Але ти попав, чоловіче. Тренувальний бар’єр мінімум на місяць – промайнуло в голові. В той момент я не розумів наскільки все серйозно. А потім я почув, як медсестри розмовляли за трохи відчиненими дверима.

— Люба, віднеси ці ліки тому з шостої, — сказала перша. — Я зайду подивлюсь, чи не прокинувся цей спортсмен.

— Краще б йому ще лежати без свідомості, — почув я голос другої. — Боже мій, такий гарний і каліка…

Каліка?! Це не про мене, чи не так? Я спробував поворухнути ногою. Потім іншою. Безуспішно. Здається, я знепритомнів. Через кілька днів лікар лише підтвердив сумний діагноз.

— Ви отримали травму хребта, пане Артем. Звідси і параліч ніг, – пояснив він. — Травма не глибока, але я не буду розповідати вам казки – прогноз не найкращий, на жаль. Потрібне було б чудо… Але вам все одно пощастило залишитись живим.

Будь я проклятий за таку удачу! Наступні дні я лежав, тупо дивлячись у стелю. Раптом мені стало страшно, що крім білої стелі, я не побачу іншого кольору в своєму житті.

Валя… Я не мав ілюзій. Вона приходила кілька разів. Спочатку вона виявляла трохи сердечності, потім у її голосі прозвучала нетерпеливість. Після цього тривали довгі хвилини мовчання. Бо й про що говорити. Адже «такий» кавалер їй був не потрібен. Нарешті вона видала:

— Вибач, я не бачу себе в такій ситуації. Я ще занадто молода. Я не здатна…

Їй й не потрібно було продовжувати. Я все зрозумів…

Перші дні вдома були нестерпними. Найгірше мені було співчуття моїх друзів, які насправді не знали, як поводитися. Тому приходили все рідше. Потім інвалідний візок, старанне навчання самостійності. Почуття повної безпорадності, жаль за долю і агресія по відношенню до надмірної опіки матері.

Так минуло кілька місяців, протягом яких апатія переросла в стан тихої самовідданості. Поки одного дня Мирося не постукала до мене.

— Твоя мати попросила мене залишити тобі продукти, — пробурмотіла вона.

— Хм, добре, а ти хто? — грубо спитав я.

— Не прикидайся, що більше не пам’ятаєш. Це я, Мирося, твоя сусідка знизу. Колись ми разом були на вечірці. Я «довела» тебе додому…

Я не пам’ятав… Тобто я спочатку не пам’ятав. Тоді мов крізь туман почав згадувати. Вечірка у Мирона. Валя образилася, тож я напився їй на зло. А потім ця дівчина. Невідомо звідки вона взялася. Така непоказна. Не дуже красива. В той вечір відбуксирувала мене додому, бо, як вона сказала, вона моя сусідка. Чому я ніколи не помічав її раніше?

Мирося приходила все частіше. Вона розмовляла, принесла книжку, робила покупки. Спочатку її ангельське терпіння розлютило мене.

— Самарянка знайдена! Мені не треба ніякого жалю, я злився подумки.

Але потім я відчув, що чекаю її візитів. Це стало моїм вікном у світ, моєю надією на краще завтра. І вона не ставилася до мене, як всі, як до каліки.

— Неряха, ти чашку перевернув, — засміялася вона. – Руш п’яту точку і підніми її. Як то як? Треба нахилитись, ну, ще трохи…

Одного разу вона не прийшла. Вона не дзвонила. І наступного дня вона також не з’явилася. І наступного. Прийшла лише перед вихідними.

— Мені шкода, що я не давала про себе чути, але мені потрібно було залагодити формальності в стислі терміни. Завтра я їду на шестимісячне стажування у Австралію, – сказала вона без преамбули. — Для мене це чудова професійна можливість, — продовжила вона, повільно спостерігаючи за мною.

— Ти, мабуть, залишишся там, — мій тон був ненавмисно різким.

— Не знаю, це залежить…

— Я б залишився на твоєму місці. Там є інші перспективи. Так, я б точно залишився.

Я боровся зі своїми думками всю ніч.

Ясно. Я її кохаю. Ні, це не має сенсу, просто моя ситуація… У всякому разі, що я міг їй запропонувати. Та все ж це кохання. Я хотів би, щоб вона була щасливою, зі мною чи без. Ось як виглядає справжня любов…

Вранці я не знав, що робити. Я тупо дивився на годинник. До відправлення залишалася година. І раптом мене осяяло. Я набрав її номер мобільного телефону. «Абонент тимчасово недоступний», – почув я. За мить я замовив транспорт до аеропорту та друга, щоб допоміг. Проте до поки він приїхав минуло трохи часу. Якби ж тільки встигнути, встигнути…

Якби не затор, я б встиг вчасно. Коли ми потрапили в зал вильоту, літак вже починав вирулювати.

— Не хвилюйся, старий, — втішав мене друг. — Є ж телефони.

Він нічого не розумів. Телефон не те. Я хотів сказати їй це особисто. А тепер все пропало. Минула ще година, перш ніж ми повернулися додому. Вона сиділа на сходах біля моїх дверей, підперши підборіддя руками.

— Мирося… Знаєш, я був в аеропорту, тому що… Я просто хотів… Чому ти не полетіла?

— Полечу наступним рейсом. Я мусила повернутися, бо не попрощалась. І я хотіла б тебе запитати чи я … чи ми … чи ти …

— Так, я дуже тебе кохаю.

Вона полетіла через тиждень. Я телефонував майже щодня. Не минуло й наступних трьох тижнів, як вона радісно кричала в трубку.

— Артеме, я потрапила до Чарлі Купера. Знаєш, він знаменитий хірург. Він справді може творити чудеса. Я розповіла йому про твій стан, і він погодився тебе оглянути. Потрібна вся документація, ти пройдеш деякі тести. Ти будеш ходити!

Я не знаю, чи буду ходити. Насправді я ніколи не вірив у чудесні зцілення. Але якби зі мною трапилося одне диво, хто знає…