— Я не наймалася бути покоївкою у ваших хоромах, — різко відповіла мені невістка, коли я вкотре зробила зауваження щодо немитого посуду. Її слова стали початком кінця мого спокою, адже те, що я побачила в спальні наступної хвилини, змусило мене діяти радикально.
Коли Олег привів Настю в наш дім вперше, я відчула легке хвилювання, яке зазвичай супроводжує матерів у такі моменти. Вона здавалася вихованою дівчиною, мала приємну усмішку та завжди віталася дуже чемно. Мій син виглядав щасливим, а для мене це було найголовнішим показником. Ми з чоловіком вирішили, що молодим потрібно мати свій простір, тому віддали їм ключі від нашої другої квартири, яку роками тримали для особливого випадку. Я сподівалася, що Настя стане справжньою господинею, адже в моїй родині завжди цінували порядок та охайність.
Минуло кілька місяців, і я почала помічати дивні речі. Коли ми заходили в гості, за попереднім дзвінком, усе виглядало нібито непогано, але якась невловима пилюка на полицях та застиглі плями на плиті натякали на те, що прибирання тут робиться лише перед нашим приходом. Я намагалася не втручатися, згадуючи себе в молодості, але материнське серце не було спокійним. Мені хотілося, щоб син повертався з роботи в чисту оселю, де пахне свіжістю, а не залежалим одягом.
Одного разу я вирішила заїхати до них без попередження, бо проїжджала повз і мала передати свіжі продукти з села. Двері відчинила Настя, вона була в піжамі, хоча годинник уже показував обідню пору. Те, що я побачила всередині, змусило мене зупинитися на порозі. У коридорі стояли розкидані кросівки, перемішані з пакетами від доставки їжі. На кухонному столі височіла гора немитого посуду, а підлога була вкрита крихтами та незрозумілими плямами.
— Доброго дня, Настю, я тут привезла вам дещо домашнє.
— Ой, мамо, ми не чекали вас сьогодні.
— Я бачу, що ви нікого не чекали. Як же так можна жити в такому стані?
— Та ми просто не встигли, вечір був довгий, робота, серіали.
— Робота роботою, але ж посуд помити можна за п’ять хвилин.
Я пройшла далі в кімнату і побачила, що на дивані лежить купа непрасованої білизни, яка вже почала пахнути сирістю. Мій син, який завжди був акуратним хлопцем, тепер жив посеред цього хаосу. Мені стало прикро за те, як вони ставляться до житла, яке ми з батьком облаштовували з такою любов’ю.
— Настю, давай я тобі допоможу хоча б кухню розібрати.
— Не треба, я сама все зроблю пізніше.
— Це пізніше триває вже не перший день, судячи з вигляду цих тарілок.
Я почала викладати продукти в холодильник, але там місця майже не було через коробки з недоїденою піцою. В повітрі витав запах чогось несвіжого. Я не втрималася і взяла ганчірку. Настя стояла поруч, схрестивши руки, і в її погляді я прочитала роздратування, а не вдячність чи сором.
— Ви постійно намагаєтеся контролювати наш побут.
— Я не контролюю, я просто хочу, щоб мій син жив у людських умовах.
— Йому все подобається, він не скаржиться.
— Він просто мовчить, бо вихований, але бачити таке щодня нестерпно.
Розмова не клеїлася. Я пішла звідти з важким відчуттям. Увечері зателефонував Олег. Його голос був втомленим, і я відчула, що в їхній родині назріває конфлікт через моє відвідування.
— Мамо, навіщо ти приходила і вчила Настю жити?
— Сину, ти бачив, що у вас робиться на кухні?
— Бачив, але це наша справа, ми самі розберемося.
— Ви вже пів року розбираєтеся, а бруд тільки накопичується. Мені боляче дивитися на цей безлад.
Я намагалася пояснити йому, що затишок у домі створює атмосферу в сім’ї, що не можна нехтувати елементарною гігієною. Але Олег захищав дружину, хоча я чула в його словах певну невпевненість. Наступного тижня я вирішила діяти інакше. Запросила Настю на чаювання до себе, сподіваючись поговорити по-жіночому, без емоцій.
Коли вона прийшла, я показала їй свої старі альбоми, де я молода, з маленьким Олегом на руках, завжди в чистому домі. Я розповідала, як важливо підтримувати вогонь у родинному гнізді.
— Розумієш, Настю, дім — це відображення душі жінки.
— Зараз інші часи, ми працюємо на рівні з чоловіками, у мене немає сил на швабру.
— Але ж можна знайти пів години в день, щоб не доводити оселю до стану звалища.
— Я краще цей час витрачу на відпочинок, ніж на витирання пилу.
Я зрозуміла, що наші погляди на життя кардинально різняться. Для неї побут був тягарем, для мене — обов’язком та проявом любові до близьких. Ситуація погіршувалася. Сусіди почали натякати мені, що з квартири іноді доноситься неприємний запах у під’їзд. Це вже було занадто.
Я знову прийшла до них, коли Олега не було вдома. Цього разу я не збиралася мовчати. Я принесла з собою набір мийних засобів та рукавички.
— Настю, сьогодні ми зробимо генеральне прибирання разом.
— Я не збираюся цього робити зараз, у мене інші плани.
— Твої плани почекають, поки ми не відмиємо цю підлогу.
— Ви переходите межу, це моя територія.
— Це квартира моїх батьків, і я не дозволю її нищити байдужістю.
Ми сварилися довго. Настя кричала, що я тиран, а я намагалася довести, що вона просто лінива. Врешті-решт вона зачинилася в кімнаті, а я сама почала мити кухню. Через годину вийшов Олег, він повернувся раніше. Побачивши мене зі шваброю та заплакану Настю, він розгубився.
— Що тут відбувається?
— Я намагаюся врятувати ваш дім від тарганів, які скоро тут пішки ходитимуть.
— Мамо, іди додому, ми самі все зробимо.
Я пішла, але моє серце було розбите. Я бачила, як мій син розривається між повагою до мене та почуттями до дружини. Минуло кілька днів, вони не дзвонили. Я почала думати, що, можливо, справді була надто різкою. Але ж як інакше навчити людину порядку, якщо слова не допомагають?
Згодом я дізналася від знайомих, що Настя почала скаржитися всім навколо на мою деспотичність. Вона виставляла себе жepтвою, а мене — злою свекрухою, яка не дає життя молодим. Олег ставав дедалі закритішим. Наші зустрічі стали рідкісними та офіційними.
Одного разу я зустріла Олега в магазині. Він виглядав дуже занедбаним, сорочка була пом’ята, на рукаві якась пляма. Мені стало так шкода його, що я ледь стримала сльози.
— Сину, як ти?
— Нормально, мамо, просто багато роботи.
— Ти виглядаєш дуже втомленим. Настя хоча б готує тобі щось гаряче?
— Ми зазвичай замовляємо щось, їй ніколи.
Це була остання крапля. Я зрозуміла, що проблема не тільки в брудній підлозі, а в повній відсутності турботи. Настя не просто не хотіла прибирати, вона не хотіла створювати умови для комфортного життя мого сина. Я вирішила зробити останню спробу поговорити з нею серйозно, без криків.
Прийшла до них увечері, коли вони обоє були вдома. Світло було тьмяним, на дивані знову лежали речі.
— Діти, нам треба поговорити про майбутнє.
— Знову про прибирання? — спитала Настя з іронією.
— Про вашу родину. Олег виглядає змученим, у домі немає ладу. Ви думаєте про те, що буде, коли з’являться діти?
— Коли з’являться, тоді й будемо думати.
— В такому бруді діти не можуть рости, це небезпечно.
Настя підхопилася з місця.
— Якщо вам так не подобається, як ми живемо, то, можливо, нам краще з’їхати?
— Куди ви підете? Орендувати житло дорого, а тут у вас усе є.
— Ми знайдемо вихід, аби тільки не чути ваших повчань щодня.
Олег мовчав. Він дивився в підлогу, і я бачила, як йому важко прийняти рішення. Він любив Настю, але, мабуть, і сам уже втомився від такого побуту. Проте він не міг піти проти неї.
Вони справді з’їхали через тиждень. Забрали свої речі, залишивши мені ключі та квартиру, яка потребувала повного клінінгу та косметичного ремонту. Шпалери на кухні були в жирних плямах, паркет місцями здувся від розлитої води, яку ніхто вчасно не витер. Я плакала, відмиваючи стіни, які колись з любов’ю вибирала.
Минуло пів року. Олег і Настя орендували маленьку кімнатку в іншому районі. Я дізналася, що там ситуація не змінилася. Настя так само ігнорувала домашні справи, а Олег почав дедалі частіше залишатися на роботі допізно. Їхні стосунки дали тріщину. Виявилося, що любов не завжди може витримати випробування побутовою байдужістю.
Якось Олег прийшов до мене сам. Він сів на кухні, де все сяяло чистотою, і довго мовчав, попиваючи чай.
— Мамо, ти була права.
— У чому саме, сину?
— Справа не в тарілках. Справа в тому, що їй байдуже, як я почуваюся вдома. Я приходжу і не можу розслабитися, бо скрізь сміття і безлад. Це тисне на псику.
— Ти намагався з нею говорити про це?
— Тисячу разів. Вона каже, що я такий же, як ти, і що я її не ціную.
Мені було боляче це чути. Я не хотіла бути тією, хто зруйнував їхній шлюб, але я бачила, як мій син згасає поруч із жінкою, яка не хоче прикласти навіть мінімум зусиль для спільного добробуту.
Невдовзі вони розійшлися. Настя повернулася до своїх батьків, звинувачуючи мене у всьому. Вона казала всім, що я вижила її з квартири своїми вимогами. Олег деякий час жив у нас, він поступово приходив до тями, знову став охайним та спокійним.
Через рік він зустрів іншу дівчину, Марію. Вона була зовсім іншою. Не те щоб вона тільки те й робила, що прибирала, але в їхньому новому домі завжди було приємно перебувати. Вона з повагою ставилася до речей та простору. І я нарешті заспокоїлася.
Проте історія з Настею залишила слід у моїй душі. Я часто думаю, чи могла я вчинити інакше? Можливо, варто було промовчати і дозволити їм самим потонути в тому бруді, поки вони не усвідомили б усе самостійно? Чи правильно я зробила, що втрутилася в їхнє життя зі своїми правилами?
Багато хто каже, що свекруха не повинна пхати носа в справи невістки. Але як дивитися на те, що твій внесок у добробут дітей просто нищиться на очах? Чи є межа між допомогою та втручанням, яку не можна переступати?
Чи вважаєте ви, що порядок у домі є основою сімейного щастя, чи це лише другорядна річ, на яку не варто звертати увагу? Як би ви вчинили на моєму місці, бачачи таку байдужість до власного житла з боку дружини сина?
Будь ласка, поставте свою вподобайку під цією історією та напишіть свою думку в коментарях, адже для нас це справді важливо. Ваші поради та досвід можуть допомогти комусь іншому у схожій ситуації. Що для вас важливіше — мир у сім’ї ціною бруду чи принципова боротьба за чистоту та порядок?
