– Я не можу дивитися, як твоя мама забирає тебе у мене, у наших дітей. Нам краще розлучитися, – сказала я чоловіку. З того часу минуло двадцять років, і цей дзвінок перевернув все наше життя. – Мамо, бабусі не стало. Тато не знає, що робити. Може ти приїдеш? – Звісно я приїхала, а за два дні ми провели мою свекруху в останній путь. Лише після цього, як її не стало, ми змогли знову зійтись з чоловіком. Якби мені хтось це сказав наперед, я б не повірила.
Я – Наталя, мені тридцять дев’ять. Зараз сиджу на затишному ґанку й переглядаю наш сімейний альбом. Син Тарас та донька Марійка теж дивляться на старі світлини. Мирон сідає поруч і лагідно бере мене за руку.
– Мамо, а ось тут ви з татом на прогулянці, – Тарас показує на фотографію, де ми з Мироном зовсім юні, такі усміхнені.
– І закохані, – додає Марійка, теж не відводячи очей від знімка.
– О, ми тоді почувалися, ніби увесь світ створений лише для нас, – зітхаю я. Мирон лагідно стискає мою долоню.
– Справжнє кохання здатне витримати багато, – тихенько додає чоловік
Далі в альбомі фото з нашого другого весілля. Лише ми, двійко друзів і вже дорослі діти як свідки. Як же так сталося, що ми спочатку розлучилися, а потім знову побралися?
Ми познайомилися зовсім молодими й одразу зрозуміли, що створені одне для одного. Я – відкрита й імпульсивна, Мирон – спокійний та раціональний. Протилежності притягуються, правда ж? Одружилися ще до закінчення навчання і переїхали до невеличкої квартирки, що залишилася Мирону від тітки. Кохання, перші спільні мрії, радість від кожного нового дня – здавалося, що все буде ідеально.
Потім народилися діти – Тарас і Марійка. Життя закрутилося в безлічі турбот. Однак справжня причина нашої подальшої драми виникла, коли моя свекруха травмувала ногу. Здавалося б, звичайне нещастя: зламала стегнову кістку, потрапила в лікарню, а потім на реабілітацію. Мирон, єдиний син, узяв на себе турботу про неї. Я спочатку була не проти: ну хто ж, як не він?
Але лікування, потім відновлення, а далі майже щоденні вимоги свекрухи тривали місяцями. При цьому пані Галина часто шантажувала Мирона: мовляв, їй стало гірше, треба забрати її з лікарні чи відвезти назад, приготувати їжу, приїхати полагодити телевізор… Мій чоловік кидав нас із дітьми, летів виконувати материнські забаганки, а я лишалася сам на сам із подвійним клопотом.
– Я не можу її покинути, Наталю, це ж моя мама, – повторював Мирон, коли я дорікала, що він забуває про сім’ю.
– У нас також є проблеми, – намагалася пояснити я. – Діти хворіють, я працюю, ледве на ногах тримаюся, чому ти не бачиш цього?
Так минув рік. Я вже не сподівалася, що свекруха відступить. Мирон майже жив у неї вдома, повертався до мене з дітьми лише на кілька годин, а іноді і того не робив. Я почала дратуватися при кожному його візиті, й у відповідь він теж нервував. Ремонт у мами, прибирання, чергові візити до лікарів… Це забирало в нього всі сили.
Зрештою, коли діти трохи підросли, я сказала: досить. На сімейну відпустку він знову не поїхав, бо вирішив “для спокою” відремонтувати мамину ванну. Я не витримала: подала на розлучення і пояснила дітям, що ми з татом просто не можемо бути разом, доки його мама керує кожним його кроком.
Мирон переїхав до свекрухи, а моє життя, здавалося, зупинилося. Час ішов, діти росли, у мене були короткі стосунки з іншим чоловіком, але ніколи не доходило до чогось серйозного. Я не переставала порівнювати його з Мироном. А виявилося, що ніхто не здатний зайняти те особливе місце, яке завжди належало моєму чоловікові.
Минуло дванадцять років розлуки. Здавалося б, все, крапка, краще не згадувати. Але одного вечора мені зателефонував син:
– Мамо, бабусі Галини з нами більше немає. Тато дуже пригнічений і просив, щоб ми з Марійкою приїхали.
Я відразу згадала ті суперечливі почуття до свекрухи. Так, вона не раз руйнувала наше сімейне щастя, але й була матір’ю мого коханого чоловіка. Я вирішила допомогти з похороном, хоча офіційно ми вже не були сім’єю. Того дня йшли за машиною разом, Мирон тримав мене за руку всю дорогу. Я бачила, як він згорений, але не лише від втрати матері, а й від нашої давньої розлуки.
Здавалося б, немає більше людини, яка роз’єднала нас. Та чи можна надолужити стільки згаяного часу? Коли свекруху провели в останню путь, ми обережно почали налагоджувати зв’язок: бачилися на днях народження дітей, сиділи за одним столом, дедалі частіше телефонували один одному.
Минув якийсь час, і одного разу Мирон запросив мене в кіно. Ми сиділи в останньому ряду, на екрані йшла романтична драма. Сюжет мене не дуже захопив, зате я відчувала шалений трепет від самої присутності колишнього чоловіка поруч. Він узяв мене за руку, нахилився до вуха і сказав:
– Наталю, виходь за мене.
Я зніяковіла, але зрозуміла, що ніколи не переставала його кохати. Невеличка церемонія в РАЦСі, де ми вдруге сказали одне одному “так” – ось і все наше нове весілля. Діти стояли поруч, розчулені й щасливі. Тепер, гортаючи цей альбом із фотографіями, я усвідомлюю, наскільки довгим і складним був наш шлях один до одного.
Наша історія – про другий шанс і про те, як власницькі батьки, на жаль, можуть розбивати сім’ї. Але це і про те, що щире кохання здатне вистояти попри все, якщо обом вистачить сили пробачити і визнати свої помилки.
Тепер хочу запитати вас, любі читачі: чи могла наша сім’я уникнути такої довгої розлуки? Як правильно встановлювати межі між сім’єю й опікою над батьками, аби не зруйнувати власне життя? Чи мали ви подібний досвід, коли доводилося відстоювати свій шлюб і водночас не образити старших родичів?
