Я не могла більше мовчати, коли син з невісткою вирішили взяти кредит на 50 000 гривень для покупки нової кухні. “Андрію, ви ж не можете собі цього дозволити!” – намагалась я пояснити, але син був впертий. І тут я зрозуміла: це не просто кухня – це їхній спосіб жити.
– Ти справді думаєш, що можеш просто повернутися до нього після всього цього? – мій голос тремтів, коли я дивилася на Олену, яка стояла в дверях їхньої нової квартири. – Я не дозволю тобі знову зруйнувати життя моєму синові!
– Маріє, це не ваше діло, – різко відповіла Олена, її очі блищали від обурення. – Ми з Андрієм самі розберемося.
– Самі? – я ледве стримувала емоції. – Він через тебе втрачає себе, а ти ще смієш мені щось казати?
– Мамо, досить! – втрутився Андрій, його голос був напруженим. – Ми хочемо спробувати ще раз. Не ускладнюй це.
Ця розмова досі звучить у моїй голові, ніби сталася вчора. Але щоб ви зрозуміли, як усе дійшло до такого, я розповім свою історію від самого початку.
Мене звати Марія, мені 58 років, і я мати 35-річного Андрія, мого єдиного сина. Він завжди був для мене всім – працьовитий, добрий, мріяв про міцну сім’ю. Але коли в його житті з’явилася Олена, усе змінилося, і я досі не можу примиритися з тим, як усе обернулося.
Ми живемо в невеликому місті на заході України, де всі один одного знають. Андрій працює інженером на заводі, заробляє приблизно 25000 гривень на місяць, що для нашого містечка непогано.
Я – пенсіонерка, працювала колись бухгалтеркою, але тепер присвячую час саду та допомозі сусідам. Андрій завжди був самостійним, але ми з ним близькі. Я пишалася, коли він закінчив університет і знайшов хорошу роботу. Тоді я думала, що він створить міцну сім’ю, як ми з його батьком.
Олена з’явилася в його житті три роки тому. Вони познайомилися на вечірці у спільних друзів. Вона приїхала до нашого міста з іншого регіону, закінчила тут педагогічний університет і залишилася працювати вчителькою. Спочатку вона мені здавалася приємною – усміхнена, ввічлива, з гарними манерами. Андрій був зачарований.
– Мамо, вона особлива, – сказав він якось увечері, коли ми пили чай на моїй кухні. – Вона мріє про велику сім’ю, як і я.
– Це добре, синку, – відповіла я, хоча в душі відчувала легке занепокоєння. – Головне, щоб ви поважали одне одного.
Вони почали зустрічатися, і через пів року вирішили жити разом. Я допомогла їм з орендою квартири за 7000 гривень на місяць, бо хотіла, щоб у них усе було добре. Через рік вони одружилися. Весілля було скромним, але затишним – я спекла коровай, а Оленина мама привезла вишиванки. Тоді я ще сподівалася, що все буде гаразд.
Але перші проблеми почалися через кілька місяців. Олена часто скаржилася на дрібниці. Одного разу я була в них у гостях, коли вона зателефонувала Андрію посеред робочого дня.
– Андрію, ти можеш приїхати додому? – її голос звучав роздратованим через гучний зв’язок.
– Що сталося? Я на нараді, – відповів він.
– Мені нудно, і я хочу, щоб ти був поруч. Приїдь, будь ласка.
– Олено, я не можу просто так піти. Давай ввечері поговоримо?
– Ти завжди так кажеш! – вона кинула слухавку.
Андрій зітхнув і подивився на мене.
– Мамо, вона просто переживає, – сказав він, ніби виправдовуючись.
– Синку, ти не можеш кидати роботу через її настрій, – обережно сказала я. – Це несерйозно.
Він кивнув, але я бачила, що його це турбує. З часом такі ситуації ставали частішими. Олена вимагала уваги, і Андрій завжди поступався. Наприклад, ми планували сімейну вечерю на мій день народження, але в останній момент вона сказала:
– Андрію, давай не поїдемо до твоєї мами. Я погано почуваюся.
– Але ж вона чекає на нас, – відповів він.
– Я не хочу. Залишимося вдома.
Він залишився. Я намагалася не показувати, як це мене зачепило, але в душі було боляче. Я готувала святковий стіл, а вони не приїхали.
Через рік їхні стосунки стали ще напруженішими. Олена почала вимагати змін у домі. Одного разу вони пофарбували спальню в блакитний колір за 6000 гривень, але через тиждень вона вирішила, що хоче зелений.
– Андрію, блакитний виглядає холодно, – сказала вона за вечерею, коли я була в них. – Давай перефарбуємо.
– Але ж ми тільки закінчили, – здивувався він. – Це ще 6000 гривень.
– Ну і що? Ти ж хочеш, щоб я була щаслива?
Він погодився, хоча я бачила, як він втомлюється. Я не витримала і сказала:
– Олено, може, варто зачекати? Це ж гроші.
– Маріє, це наш дім, – різко відповіла вона. – Ми самі вирішимо.
Я промовчала, але тривога зростала. Олена здавалася надто вимогливою, а Андрій робив усе, щоб їй догодити.
Ще одна ситуація сталася на Великдень. Ми завжди збиралися в мене вдома – це була наша традиція. Але Олена заявила:
– Цього року поїдемо до моїх батьків. Вони давно нас чекають.
– Але мама готує свято, – заперечив Андрій.
– Твоя мама почекає. Мої батьки старші.
Вони поїхали до її батьків, а я залишилася з чоловіком. Я намагалася не скаржитися, але відчувала себе відстороненою.
Андрій почав ділитися зі мною більше. Одного вечора він зателефонував:
– Мамо, Олена знову просить скасувати відрядження. Каже, що їй страшно залишатися самій.
– Андрію, це твоя кар’єра, – відповіла я. – Ти не можеш усе кидати через її примхи.
– Я знаю, але вона так переживає.
Я порадила йому поговорити з нею, але ситуація погіршувалася. Олена часто плакала, і Андрій завжди її заспокоював.
– Чому ти засмучена? – запитував він.
– Бо ти не розумієш мене. Ти завжди на боці своєї мами.
– Це не так. Я тебе люблю.
Але я бачила, що він виснажений. Одного разу він розповів, що Олена в пориві гніву розкидала посуд у кухні.
– Мамо, я не знаю, що робити, – сказав він. – Вона постійно незадоволена.
– Синку, ти заслуговуєш на спокій, – відповіла я. – Подумай про себе.
Нарешті, через два роки шлюбу, він зателефонував і сказав:
– Мамо, ми розлучаємося. Я не можу більше.
Я відчула полегшення, але бачила, як йому боляче. Він переїхав до мене на два тижні. Ми багато розмовляли.
– Вона хоче, щоб я був поруч 24/7, – розповідав він. – Я не можу так жити.
– Ти правильно робиш, що обираєш себе, – підтримала я.
Тоді я вирішила, що не можу мовчати. Написала Олені повідомлення:
“Олено, після всього, що ти зробила, ти не отримаєш від нас нічого. Ми знайдемо адвоката, і все буде чесно.”
Вона не відповіла, і я думала, що це кінець. Я навіть зв’язалася з юристом, який пообіцяв усе владнати за 10000 гривень.
Але через три тижні Андрій сказав:
– Мамо, ми з Оленою помирилися. Вона обіцяє змінитися.
– Як? – я була приголомшена. – Після всього?
– Ми поговорили. Вона визнає, що була не права.
Я не могла повірити. Вони вирішили купити будинок за містом за 1800000 гривень, продавши свої квартири. Олена хотіла просторий дім із садом.
– Андрію, це її ідея? – запитала я.
– Так, але мені теж подобається. Буде спокійно.
Тепер вони уникають мене. Андрій рідко дзвонить, а коли я телефоную, розмови короткі.
– Мамо, не говори про Олену погано, – сказав він востаннє.
– Я хочу твого щастя, – відповіла я.
– Ми самі розберемося, – сухо відповів він.
Я молюся, щоб їхні стосунки налагодилися, але боюся, що Олена не зміниться. Я знаю, що Андрій відповідальний, і якщо в них будуть діти, він ніколи не залишить сім’ю. Але без дітей у мене є надія, що він одного дня зрозуміє, що заслуговує на краще.
Андрій та Олена вже рік живуть у новому будинку. Олена, як і обіцяла, змінилася, і з кожним днем здавалося, що я лише зовсім поступово стаю чужою у їхньому житті. Кожен раз, коли я приїжджаю до них, Андрій вітає мене тепло, але вже не так, як раніше. Він не ділиться своїми переживаннями, не розповідає про роботу, про труднощі. Здається, він все більше закривається від мене.
Я все ще переживаю. Як я можу дати йому зрозуміти, що я підтримую його, незважаючи на те, що мене розриває від болю? Як я можу повернути ту близькість, яку ми мали раніше? Мені здається, що Олена не тільки змінила його життя, але й втручалася в його зв’язок зі мною.
Чи мала я право на те, щоб відкрити свої переживання? Чи не переслідувала я його тим, що намагалася втрутитися в його стосунки? Він — доросла людина, і, можливо, йому потрібен час, щоб самому все зрозуміти. Але чи не занадто я оберігала його від того, щоб він приймав свої власні рішення? І чи не стала я більше перешкодою, ніж підтримкою?
Я не знаю, чи зможу коли-небудь знайти відповіді на ці питання. Чи повинна я просто залишити все як є і спостерігати з боку, або ж є ще шанс все змінити?
А ви як думаєте? Чи можна відновити зв’язок після такого розриву? Як знайти правильний баланс між підтримкою і повагою до вибору дітей? Чи є місце для мами в житті сина, коли він дорослий і має свою сім’ю?
