Я не міг повірити своїм очам, коли побачив Ярослава на його дні народження. Завжди усміхнений, енергійний, душа компанії, він сидів у кутку, насуплений, і майже не торкався келиха. Навіть нова смугаста сорочка не приховувала його змучений вигляд. Усі друзі помітили, що з Ярославом щось не те, але я знав справжню причину. Уляна. Його дружина, старша за нього на вісімнадцять років.
Ярослав завжди був моїм найближчим другом, ще зі шкільних років. Ми разом пережили випускні іспити, перші побачення, вступ до університету. Його роман з Уляною, яка була викладачкою на кафедрі історії мистецтв, став для мене повною несподіванкою. Я пам’ятаю той вечір, коли він вперше про неї розповів.
— Слухай, Кириле, я зустрів жінку, — сказав він тоді, сяючи, наче новорічна ялинка.
— Чудово! І що, вона теж студентка? — запитав я, наливаючи нам кави.
— Ні, — усмішка Ярослава стала ще ширшою. — Вона — Уляна Степанівна. Моя викладачка.
Я ледь не розлив каву.
— Ти жартуєш? Уляна Степанівна, та, що завжди ходить у костюмах кольору попелу і вимагає ідеальної пунктуальності?
— Саме вона! — кивнув він. — Тільки поза аудиторією вона зовсім інша. Вона така мудра, така цікава. Їй тридцять сім, мені дев’ятнадцять. Але це зовсім не відчувається. Вона дає мені стільки підтримки, стільки порад. Вона не схожа на наших одноліток, які тільки й думають про вечірки та інстаграм. З нею я почуваюся дорослим.
Тоді я просто посміхнувся і побажав йому щастя, хоча в душі відчував якийсь неспокій. Різниця у віці здавалася мені неймовірною. Але Ярослав був закоханий, і його щастя було зараз для мене найважливішим. Через два роки, коли Ярослав закінчив бакалаврат, вони одружилися. Весілля було тихе, скромне, лише найближчі родичі та кілька друзів. Уляна наполягла на тихому святкуванні, бо гучні забави, за її словами, — це прояв незрілості.
Пів року тому я переїхав до Львова і ми почали бачитися частіше. І щоразу, коли ми зустрічалися, я помічав, як згасає світло в очах мого друга.
Ось і зараз, на його тридцять другому дні народження, Ярослав виглядав не яскраво.
— Привіт, старий. Зі святом тебе. Щось ти невеселий, — сказав я, присідаючи поруч.
Він провів рукою по волоссю.
— Привіт, Кириле. Дякую. А що святкувати? Ще один рік клітки?
— Що ти таке кажеш, друже? — Я насторожився. — Уляна ж тебе обожнює. Ваш будинок, ваша робота, все ж ідеально.
Ярослав важко зітхнув.
— Ідеально, це точно. Ідеально стерильно, ідеально розплановано. Кириле, ти не розумієш. Я відчуваю себе не чоловіком, а учнем, якого постійно контролюють і наставляють.
— Це якось незвично чути від тебе. Уляна ж завжди здавалася такою врівноваженою і ніжною з тобою, — намагався я його підбадьорити.
— На людях, так. Вона ж викладачка. Вона знає, як тримати марку, як поводитися в суспільстві. Але вдома… Вдома я не маю права навіть голосно подивитися футбол. Все має бути так, як вона вирішила.
Ярослав подивився на мене сумними очима.
— Пам’ятаєш, як ми мріяли поїхати до Азії, десь місяці на три, щоб спробувати справжній вуличний рис і відчути справжню свободу?
— Звісно, пам’ятаю. Навіть відкладали гроші.
— А тепер, — він гірко посміхнувся, — тепер ми щороку їздимо до санаторію в Трускавці. Це тихо, корисно для здоров’я, ідеально. Якось я запропонував з’їздити до Туреччини, просто в галасливий і дешевий готель.
— І що вона сказала?
— Вона глянула на мене, наче я щойно запропонував їй пограбувати банк. — Він імітував її манеру: — Ярославе, невже ти вважаєш, що нам це личить? Ми ж не студенти, які шукають пригоди. Це безвідповідально і незріло. Наш рівень вимагає спокою та якості.
Я сидів мовчки, не знаючи, що сказати. Звісно, Уляна завжди була консервативною. Але я не думав, що це настільки впливає на його життя.
— Це дрібниці, — продовжив Ярослав, його голос став тихішим. — Найгірше — це те, що ми різні. Не тільки віком. Вона живе в режимі. Підйом о сьомій, ідеально збалансований сніданок з пророщеного зерна, робота, вечір — класична музика чи документальний фільм про історію цивілізацій. Я хочу іноді послухати гучний рок, замовити піцу, дивитися бойовики.
— І що? Не можна? — запитав я.
— Можна, але з її поблажливим поглядом, наче вона дозволяє дитині погратися в пісочниці. Якось я купив собі нову шкіряну куртку, таку, про яку мріяв — трохи агресивну, з металевими блискавками. Приніс додому, а Уляна подивилася на неї.
— Вона сказала: — Ярославе, це дуже… зухвало. Тобі вже тридцять два, ти ж керівник відділу, а не байкер. Поверни її і купи собі щось нейтральне, що підкреслить твій статус. Чорне або темно-синє.
— І ти повернув?
— Звичайно. Вона ж знає, як краще. Вона ж досвідченіша, мудріша. І так у всьому. Я почуваюся, як десятирічний хлопчик, якого постійно опікує і виховує досвідчена вихователька.
Ярослав відкинувся на спинку стільця і заплющив очі.
— Мені потрібна жінка, з якою я буду на рівних. Яка іноді буде дурною, яка буде сміятися з моїх жартів, навіть якщо вони не ідеальні. Яка захоче стрибнути з парашутом або поїхати автостопом. Яка буде робити помилки, як і я. А Уляна не робить помилок. Вона їх виправляє — мої.
— А що щодо романтичного життя? — запитав я, відчуваючи, що це може бути ключовим моментом.
Ярослав знову відкрив очі, і в них теж був смуток.
— Про це навіть говорити важко. Вона, звісно, намагається. Але це… Це відбувається за розкладом. Як чищення зубів. Це завжди однаково, завжди з однаковою методичністю. Немає романтики, немає цього вогню, цієї божевільної іскри. Вона каже, що це і є справжня любов — спокійна, зріла, без зайвих емоцій. А я хочу емоцій! Я хочу відчути себе молодим, сильним, бажаним. Я хочу почути: Ярославе, ти найкращий! А не: Ярославе, ти молодець, ти гарно попрацював, я пишаюся твоїм раціональним підходом.
— А ти не пробував з нею поговорити про це? Чесно, відверто?
— Пробував. Якось я сказав: — Уляно, мені здається, ми занадто різні. Ми живемо як сусіди по кімнаті, а не як чоловік і дружина.
— Вона відповіла: — Ярославе, це криза твого віку. Ти шукаєш незрілих емоцій, які тобі не личать. Я твоя дружина, я хочу, щоб ти був успішним і здоровим. Твоєму тілу потрібен режим, а твоїй кар’єрі — стабільність. Згодом ти зрозумієш, що я мала рацію, ти мене ще подякуєш за мій розумний підхід до життя.
Ярослав взяв келих, зробив великий ковток.
— Я люблю її. Але мені важко. Я дивлюся на її гарно зачесане волосся, на її ідеально випрасуваний одяг, на її впевненість у тому, що вона знає, як краще, — і мені хочеться тікати. Вона не моя дружина. Вона мій опікун, моя начальниця, моя… бабуся, яка постійно мене виховує. Я в пастці. У пастці стабільності, зрілості та правильного харчування. Я відчуваю, що втрачаю свою молодість, своє життя. Мені тридцять два, а я вже живу життям сорокавосьмирічного чоловіка, який втомився від усього і думає тільки про дачу та садівництво.
— І що ти будеш робити? — запитав я, відчуваючи його відчай.
— Не знаю, Кириле. Спробую ще раз поговорити. Може, вона хоч трохи піде на компроміс. Може, зрозуміє, що я не хочу бути її проектом, який вона має довести до ідеалу. Я хочу бути її чоловіком, її партнером. Хочу ризикувати, хочу сміятися, хочу, щоб мені дозволяли бути іноді дурним. Якщо не вийде… не знаю. Це великий будинок, а нас у ньому двоє, і ми такі самотні.
Ярослав знову важко зітхнув, і цей звук був красномовнішим за будь-які слова.
Ось така історія. Мій друг, який завжди був символом веселощів і оптимізму, згас поруч зі своєю мудрою і старшою дружиною. Він вибрав стабільність і зрілість, а втратив себе.
А що, на вашу думку, варто робити Ярославу в такій ситуації? Чи може така велика різниця у віці, поєднана з настільки різними світоглядами, бути перешкодою для щастя, чи це лише тимчасова криза, яку потрібно пережити?
