Я не люблю свого чоловіка, але 20 000 гривень щомісяця змушують мене варити йому борщ і не ставити зайвих питань. Бо хто я без цієї суми – просто жінка з мрією піти, але без першого внеску на свободу. Та здається, цього місяця я відкладаю не тільки гроші.
Увечері я витягнула коробку з фотографіями. З того часу, коли ми ще сміялися. Він з гітарою, я із зачіскою, як з фільму. Ми в горах, ми біля моря, ми в першій квартирі з настінною шафкою, яка була у його бабусі. І тоді я згадала, що колись була щаслива. З ним. Справді.
Ми були шлюбом випадковості, продовженим зручністю. У нас більше не було тепла, і навіть повага давно розвіялася. Залишилася лише рутина та спільні рахунки, які потрібно було оплачувати. Мій чоловік був людиною, чиє обличчя змушувало мене скрипіти зубами, а голос діяв, як наждачний папір, на мої емоції. Але раз на місяць, десятого числа, ця відраза вщухала, прикриваючись шелестінням банкнот.
Тоді я забувала про його цинічні зауваження та хитрощі. Тоді, і тільки тоді, я могла посміхнутися. Хоча не йому, а надходженню грошей на наш рахунок.
«Ти повернешся чи ні?» — спитала я вголос, дивлячись на порожній екран телефону.
Він мовчав. Звичайно. Його мовчання завжди мало один відтінок: байдужість. Того вечора він знову пішов, не промовивши жодного слова. Ніби він був повітрям, а не моїм чоловіком. Я сіла на диван. Вітальня була темною, лише світло телевізора освітлювало шматки немитих тарілок і зім’ятий светр на кріслі. Його светр. Навіть його дотик викликав у мене мурашки по спині, і до того ж не приємні.
Де він був? З ким? Це вже навіть не були ревнощі. Я перестала ревнувати ще до того, як наша дитина навчилася ходити. Холодна, важка. Відраза до того, як він розмовляв зі мною, як він дивився на мене, як він дозволяв собі думати, що він щось більше, ніж він насправді був. Бо ким він був? Хлопцем, який повернувся з роботи, кинувся на диван і коментував моє життя з виглядом кулінарного критика.
«Ти знову вигадуєш свої кулінарні шедеври?» — спромігся він вигукнути, навіть не спробувавши шматочка.
Я подивилася на нього тоді і відчула, що якби існувало таке поняття, як емоційне розлучення, я б давно подала документи. Але ні. Я все ще чекала. Не на обійми. Не на вибачення. Я чекала на десяте число. Бо саме тоді прийде зарплата. А потім, на короткий час, я забувала, що терпіти не можу цього чоловіка. Бо рахунки самі себе не оплачують, і я давно перестала мріяти про щось більше, ніж стабільність.
Солодке життя в кредит
Раніше я думала, що ми будемо як ті фотографії з Інстаграму — усміхнена пара за столиком у кафе, склавши руки над чашкою капучино. Я сиділа там, слухаючи, як він вихваляється своїм сином. Що він такий працьовитий, що добре заробляє, що «мій Андрійко — золото». Золото? Можливо, й так. Але фальшиве.
«Ну як справи, люба моя, все гаразд?» — якось спитала Оксана Петрівна, чистячи картоплю.
«Чудово. У нас чудова погода і багато справ», – сказала я.
Андрій сидів за столом, переглядав TikTok і сміявся, як дитина. Тиша в машині на зворотному шляху була нестерпною. Я мовчала. Він мовчав, бо йому було на мене байдуже. Навіть наша іпотека була скоріше стосунками, ніж ми – принаймні, у неї був термін дії. Мій чоловік був постійно незадоволений: їжею, мною, життям. А я була зла на нього, але ще більше зла на себе за те, що я досі тут.
А потім, коли я вже подумала, що більше не витримаю, настав десятий. На рахунок перерахували 20 000 гривень. І раптом все стихло. Жодних суперечок, жодних скарг. Грошей вистачило, щоб сплатити внески та купити собі нову помаду. На душі залишилася лише та сама стара дірка.
Тоді я могла зітхнути з полегшенням
Десятого числа я прокинулася раніше. Перш ніж розплющила очі, відчула легке поколювання в животі, як тоді, коли була дитиною і знала, що сьогодні мій день народження. Це було свято. Не тому, що ми щось святкували. Бо ми його не святкували. Але гроші, що надходили на мій рахунок, зробили свою справу.
Я встала, увімкнула чайник, зварила каву та сіла за стіл. Я відкрила свій банківський додаток. Я була як гравець, який перевіряє свій квиток – чи не виграв він. А потім… потім настав той момент. Депозит: 20 150.30 грн. І моє серце розтануло. На кілька хвилин я не відчувала гніву. Тільки полегшення.
Андрій з’явився на кухні.
«О, гроші готові?» — пробурмотів він, позіхаючи.
«Так», – відповіла я і зробила ковток кави.
Ми не дивилися одне на одного. Але того дня атмосфера ставала дедалі м’якшою. Він приносив мені шоколад, залишав на столі журнал «Єва». Я не коментувала його безлад у ванній, а він не гарчав, що витратила ще сотню на сироватку для обличчя. Я ходила в торговий центр.
Купувала собі новий одяг, можливо, блузку. Іноді книгу. Кілька годин удавала з себе жінку, яка влаштувала своє життя. Дивилася в дзеркало і посміхалася собі. І в мене в голові була лише одна думка: скільки ще я буду так обманювати себе?
Увечері я готувала вечерю, наливала йому пива. Ми сміялися з телепередачі. У мене складалося враження, що ми живемо як люди. Але це завжди тривало лише день-два. Потім все поверталося на круги своя.
Більше, ніж просто гнів
Одного дня, одразу після десятої, коли все ще пахло щойно сплаченим платежем і новим ароматом у ванній кімнаті, я повернулася додому рано. Андрій сидів на дивані з якоюсь дівчиною. Молодою. У неї було руде волосся і кільце в носі.
«Це моя колега з роботи, Оленка», — сказав він байдуже, ніби представляв кота.
«Привіт», – сказала дівчина, простягаючи мені руку, ніби ми щойно познайомилися на сімейному барбекю.
Я простягнула їй. Суху. Крижану. Я не влаштовувала сцени. Я поставила чайник, пішла до ванної. Я зачинила двері, подивилася на себе в дзеркало. І я не впізнала цю жінку. Я була прісною. Прозорою. Жінка, яка не влаштовує сцен, просто мовчить. Жінка, яка чекає до десятої. Я вийшла. Оленка вже збиралася.
«Це тато, Андрію», – сказала вона, цілуючи його в щоку. Я не відреагувала. Ніби це відбувалося десь в іншому житті, в іншому.
Коли двері зачинилися, я повернулася до нього.
– Андрію, ти справді вважаєш мене глухою?
«Та годі вже, люба», – відповів він, тягнучись до пульта. «Ти ж знаєш, що нічого не відбувається».
«Я не знаю. Я більше нічого не знаю», — прошепотіла я.
Бо те, що я тоді відчувала, був уже не просто гнів. Це був… сором. Що я дозволила себе так дешево купити. Що ціна моєї гідності становила 20 150.30 гривень на місяць. І що в мене навіть не було сил по-справжньому перейматися.
Я не хочу мати з ним нічого спільного
Я зварила собі каву, налила її в чашку та поставила на підвіконня. На кухні було тихо, лише цокання годинника стукало об стіни, немов відлуння самотності. Кава охолола, перш ніж я встигла її випити. Я дивилася у вікно на людей, які поспішали на роботу, з сумками, дітьми на руках. Здавалося, кожен з них мав якусь причину, якусь мету. У мене не було нічого, окрім усвідомлення того, що скоро… це вже не буде десяте число.
Андрій поїхав на тренування. Він мав повернутися через три дні. Він не подзвонив. І це було добре. Йому не потрібно було цього робити. Я знала його розпорядок: трохи відпочинку, трохи розваг, багато неправди. Крім того, навіть якби він подзвонив, я б не відповіла.
Увечері я дістала коробку з фотографіями. З тих часів, коли ми ще сміялися. Він з гітарою, я з зачіскою, як з фільму про старшокласниць. Ми в горах, ми біля моря, ми в першій квартирі з настінною шафкою від його бабусі. І тоді я згадала, що колись була щаслива. З ним. Справді.
У мене запаморочилася голова від раптового тепла. Але потім я глянула на дати фотографій. Все це було до перших роздратованих слів, перших мовчань, що тривали тижнями. Я взяла холодну каву, випила її одним ковтком, ніби це мало щось змінити.
На смак вона була зовсім не погана. Можливо, я просто звикла до речей, які колись мене відштовхували? І тоді прийшла думка, якої я боялася: можливо, я теж була частиною цієї сірості? Можливо, це не зовсім його провина?
Десятого числа знову прийшла моя зарплата. Я знову відкрила додаток, знову побачила цифри, які на мить заспокоїли. Я сіла на ліжко, поклавши руку на екран, і довгу мить не могла відірвати від цих цифр очей. Це був мій улюблений момент місяця. Іронія долі. Андрій повернувся ввечері, ніби нічого не сталося.
«Що трапилося, люба?» — спитав він, цілуючи мене в маківку. Від нього пахло чужим шампунем.
– Нічого, — відповіла я. — Платіж прийшов.
«Чудово. Може, нам варто замовити суші?» — недбало сказав він.
«Звичайно», — посміхнулася я.
І ми їх замовили. Ми їли їх, дивлячись фільм, я пила біле вино, він заснув з мискою соєвого соусу в руці. А потім мене осяяло – я як цей соус. Невидима. Не дуже важлива. Використовується для смаку, але не для тепла. Але я не вставала. Я не вилила цей соус йому на голову. Я не зібрала валізу. Бо мені не було куди йти. І правда полягала в тому, що глибоко всередині я стала залежною. Від цих 20 000 гривень, від десятої, від цієї подоби безпеки.
Можливо, вам цікаво, що ж відбудеться далі?
Уночі я прокинулася від тиші. Знаєш, не тої затишної — а тієї, що навалюється, як ковдра з каміння. Андрій спав поруч, спина до мене, дихав рівно, байдуже. Я лежала, втупившись у стелю, і думала: а якщо я піду? Не сьогодні, не завтра. Просто візьму та зникну з його графіка, з його платіжок, з його календаря.
Але куди? До мами? Вона давно в іншому світі. До подруги? Всі роз’їхались. Я навіть не знаю, чи вистачить мені сміливості зняти квартиру. Можливо, мені вистачить… на місяць. А потім? Або якщо я скажу йому: «Знаєш, я більше не можу?» Чи він знизить плечима і скаже: «Та кому ти потрібна з такими закидонами?»
Можливо, я сама винна, що перетворила любов на бухгалтерський облік. Можливо, справа не в ньому. А в тому, що я колись зупинилася і більше не пішла далі. Просто чекала кожного десятого, як аванс на виживання.
А як ви думаєте — коли саме настає та межа, після якої вже не можна терпіти? І чи завжди вона проходить по даті в банківському додатку?
