Я не хотіла відкривати двері священику після Різдва, бо це здавалося мені якимось фарсом. Але мама наполягала. Вона мала на це свою причину. – Я ніколи не хотіла, щоб це сталося, – прошепотіла вона, її голос тремтів від напруги. – Будь ласка, Дарино, не ускладнюй. Олексію, будь ласка. – Мене здивувало це звернення. Мама ніколи не називала священика по імені.
– Я не відчиню дверей! – вперлася я, спираючись на дверний косяк кухні, звідки бачила маму, що нервово витирала одну й ту ж тарілку вже хвилин десять.
– Ніяких – не відчиню-! – різко відповіла вона, навіть не обернувшись. – Ми впустимо отця, і все!
– Це твій дім, твої правила, – знизала я плечима. – Але я в цьому цирку участі не братиму.
Розвернувшись, я вже майже зачинила двері до своєї кімнати, але її голос зупинив мене.
– Дарина! Невже важко просто сісти за стіл і поводитися чемно? Це ж всього пів години!
Я стояла, вдихаючи повітря, щоб заспокоїтися. Мама була майстром тиснути на совість. Якби за це давали нагороди, у неї був би цілий сервант кубків.
– Мамо, може, варто хоча б раз бути чесною? Проблема не у традиції, а в тому, що ти задихаєшся в ній. Але якщо тобі це так важливо – будь ласка. Я залишуся в кімнаті.
Я зачинила двері, чуючи, як вона гучно поставила склянку на стіл. Це було лише початком більшої “бурі”, я це знала.
Лежачи на ліжку, я дивилась у стелю, де висів старий образ. Його погляд ніби дорікав мені. Але я не могла позбутися відчуття, що була права. Я знала, чому не хотіла пускати цього священика в наш дім.
Загорівся дзвінок. Я почула, як мама метнулася коридором.
– Будь ласка, проходьте, отче! – її голос був надто захопленим, як завжди, коли вона хотіла справити враження.
Я зняла навушники, почувши, як вони перемістилися до вітальні. Мама говорила щось про нову парафію, про великі надії на нього… І, звісно, згадала моє ім’я.
– Даринко, може, приєднаєшся до нас? – її голос звучав натягнуто.
Я важко зітхнула, вийшла з кімнати. Священик був вже не молодий, з сивим волоссям, але обличчя його було теплим, хоч і трохи напруженим.
– Доброго дня, – кивнула я, сідаючи у крісло.
– Доброго дня, – відповів він, дивлячись на мене так уважно, що у мене всередині все напружилося.
– Чаю? – запропонувала мама, надто посміхаючись.
– Дякую, буду радий.
Я сиділа відчуваючи, як напруга зростає. Чому він дивився на мене так дивно? Наче знав щось важливе.
– Ви чимось займаєтеся, Даринко? – його голос був м’яким, майже батьківським.
– Це не має значення, – холодно відповіла я.
Мама кинула на мене спопеляючий погляд.
– Кожна молода людина важлива, – відповів він, ніби натякаючи на щось.
Я не витримала. Вибачившись, пішла на кухню. Але не могла втриматися від підслуховування. Їхні голоси були приглушені.
– Це не те, що можна приховувати, – наполягав він.
– Я просто хотіла її захистити, – мама звучала майже благально.
Захистити? Від чого? Я повернулася до вітальні, вже не стримуючи гніву.
– Що тут відбувається?
Мама зблідла, а священик виглядав так, ніби йому хотілося провалитися крізь землю.
– Дарино… це складно… – почав він, але я вже не слухала.
– Мамо, говори! – я вимагала.
Тиша. І раптом він сказав:
– Я твій батько.
Земля зникла з-під ніг. Мій батько? Священик? Як це можливо?
Я вибігла з дому, не бажаючи чути більше жодного слова. Мене охопив гнів. Брехня. Усе життя було брехнею.
А як би ви вчинили на моєму місці? Чи можна пробачати такий вчинок?
