Я завжди хотіла мати кількох дітей, але так сталося, що змогла народити лише одного сина. Тож Мирослав був для нас з чоловіком як зіниця ока, але ми завжди відчували цю недостатність, це бажання мати велику родину.
– Не хвилюйся, кохана, у нас будуть онуки, – казав Євген, мій чоловік. – Ми будемо насолоджуватись ними!
На жаль, Євген не зміг довго насолоджуватися власним сином – він відійшов до іншого світу, коли Мирослав був підлітком. Син виріс, закінчив університет, потім знайшов роботу в місті, навіть деякий час жив за кордоном. Я пишалась його досягненнями, але найбільше мені хотілось, щоб він нарешті знайшов собі дівчину, створив сім’ю і подарував мені онуків. Однак Миросик не мав наміру зупинятися на досягнутому.
Коли йому виповнилося двадцять вісім, я почала боятися за його майбутнє. Боялась, що він закінчить так само, як мій племінник, якому було вже за сорок і він все ще був холостяком. Тому щоразу, коли Мирослав приїжджав з новою дівчиною, я намагалась бути з нею люб’язною, сподіваючись, що, можливо, це моя майбутня невістка. Я пам’ятаю, як вперше почула про Марічку…
– Синку, ти приїдеш на Свята з Оксанкою? – запитала я, бо минулого разу він представив мені її як свою нову дівчину.
– Знаєш, мамо… – він почав затинатися і я вже знала, що буде далі. – Оксана залишилась в минулому…
– То ти приїдеш сам? – сумно запитала я.
– Здається, так. Але ось що, нещодавно я познайомився з гарною дівчиною. Спитав її звати – Марічка. Симпатична та працьовита. Дуже мила.
Звучало чудово, але мені досить часто доводилось прощатись з надією, яка надавала мені підстави для хвилювання щодо чергових стосунків мого сина. Через кілька тижнів він оголосив, що приїде з Марічкою, щоб я могла з нею познайомитися. На жаль, з’ясувалось, що у дівчини були якісь сімейні справи і з цього нічого не вийшло. Я була трохи розчарованою, але мене втішило те, що Мирослав говорив про нову дівчину з явним захопленням і любов’ю. Час від часу він також вставляв щось про їхні спільні плани на майбутнє і з цього було зрозуміло, що він ставиться до неї дуже серйозно.
– Як Марічка? У вас все гаразд? – питала я сина, коли він телефонував додому і завжди з полегшенням чула, що дівчина все ще присутня в його житті.
Незабаром син оголосив, що збирається жити з нею.
Я була у захваті. Це був великий крок в його особистому житті.
– Обов’язково познайом нас! – вимагала я. – Я бачу, що справа серйозна і хочу познайомитись з дівчиною, яка так сильно закрутила тобі голову. На мій подив, Мирослав почав викручуватись. Було схоже на те, що він не хотів, щоб ми зустрічались. Нарешті, я відкрито запитала, що він намагається приховати.
– Та нічого я не приховую! – посміхнувся він. – Марічка чудова і, ясна річ, я познайомлю тебе з нею. Але є одна маленька деталь, мамо. Ну, насправді це не така вже й маленька… Справа в тому, що ми приїдемо втрьох. Я, Марічка та її син Сашко. Йому п’ять років.
В мене перехопило дух і слова. Тобто мій син зв’язався з дівчиною з дитиною? Але як же так? Я не мала сумніву, що Марія була чудовою, мудрою і доброю жінкою, але хіба в цьому світі не вистачало гідних дівчат без такого тягаря? Я обережно запитала, чи Марічка не вдова, але ні. Вона була звичайною жінкою, яку покинули, коли з’ясувалось, що вона вагітна.
Я нібито знала, що таке трапляється, жінки народжують дітей, розлучаються з батьками і, зрештою, вони не впадають в якесь забуття після цього. Вони знайомляться з іншими чоловіками і заводять нові стосунки. Але я не була до цього готова! Я завжди мріяла про онуків, про власних онуків! Коли вони приїхали, я абсолютно не знала як себе поводити. З усіх сил намагалась бути чемною з Марійкою та Сашком, але боялась, що всі здогадуються, про що я думаю.
– Як гадаєш, може Миросику варто знайти жінку без дитини? – попросила поради у своєї сестри Марти. Вона була єдиною, з ким я наважилась бути щирою.
– А що не так з цією Марічкою? – відповіла вона запитанням на запитання. – Тому що якщо він любить її, а вона любить його, вони пасують один до одного і думають про спільне майбутнє, то я дійсно не розумію, що ти маєш на увазі. Знаєш, що б я віддала за те, щоб мій Андрій нарешті одружився?
Я думала про те, що сказала Марта, але не могла позбутись своїх сумнівів. Особливо, коли син в черговий раз привіз до мене Марічку з дитиною і я надовго залишився наодинці з Сашком. Я не знала про що з ним говорити і як до нього ставитись. Була скутою і напруженою, а в голові весь час крутилася думка, що якби він був моїм справжнім онуком, то все склалося б природнім шляхом.
Але так не могло бути, бо він був чужою дитиною. Насправді я нічого не сказала синові і зробила вигляд, що задоволена, коли він повідомив, що освідчився Марічці і вона погодилася вийти за нього заміж. Я мала б радіти, адже завжди мріяла, що Мирослав одружиться. А тим часом я панічно боялася, що мені доведеться грати роль бабусі для чужої дитини до кінця життя. І ось мій син оголосив, що приїде на наступні вихідні, звичайно ж, зі своєю нареченою та Олександриком. Цього разу вони мали залишитися на ніч.
Марічка з дитиною їхала з іншої області, через Карпати, від своїх батьків. А мій син приїхав трохи раніше. Близько восьмої вечора Мирослав почав хвилюватися.
-Де вони? Вони вже мають бути тут.
– Може, подзвониш…
– Її телефон вимкнений.
За дві години моя нервозність взяла гору. У Марічки була стара машина, а погода була погана, мрячило і було холодно. Та й коменданська година вже давно настала. Я мимоволі стежила за новинами в місцевому телеграм-каналі, вся у страху, що ось-ось прочитаю про випадок на дорозі, якою їхала Марічка. Опівночі ми обидва були на межі паніки.
Марічка все ще не давалась чути. Вона виїхала з дому досить давно і вже давно мала б бути тут. Мирослав почав дзвонити в поліцію і лікарні.
– Жінка, двадцять шість років, блондинка і дитина, п’ять років… Гаразд, я почекаю, – до мене долинали уривки його телефонних дзвінків з балкону, де він стояв у куртці, дивлячись на дорогу в пошуках вогнів Маріччиної машини.
– Моя наречена і син… Так, дякую. Я відчула, як моє горло стискається все більше і більше. Слухаючи, як Мирослав відчайдушно шукає двох людей, яких він любив, я відчувала себе жахливо. Цей його тріскучий голос, коли він говорив “син…”. Не “її син”, не “син моєї нареченої”. Просто “син”.
Ми ще не спали цілу ніч. Мирослав дзвонив куди міг, я молилась впівголоса. Раптом, о п’ятій ранку, син увірвався на кухню з білим обличчям.
– Мене повідомили, що до лікарні доставлені жінка і дитина… Мамо, я їду туди, це можуть бути вони!
Я оголосила, що їду з ним. Я була так само налякана і так само з усіх сил бажала, щоб це була помилка. “Боже, тільки б це не були Марічка й Сашко!” – молилась я впоспіху натягуючи черевики. – Тільки не вони, не вони, не вони….
Ми вибігли до машини, Мирослав від нервів ледь не протаранив сміттєвий бак. Нарешті ми виїхали на дорогу. Світло автомобіля, що спускався з пагорба, засліпило нас. Мирослав різко загальмував, а потім…
– Це вони! – крикнув він і вискочив з машини, наче м’яч. Виявилось, що в дорозі, зовсім не далеко від нас, у Марічки сталася поломка і їй на узбіччі довелося викликати дорожню допомогу. На той час батарея її телефону розрядилась і вона не мала можливості зв’язатися з нами. Її машину відбуксирували до найближчого гаража, де пообіцяли усунути несправність “в момент”, але це зайняло кілька годин. А потім настала коменданська година. Ну так сталось!
Ми вчотирьох пішли додому, Мирослав переніс сплячого Сашка в ліжко, а сам ще довго розмовляв з Марічкою. Я не могла заснути, поки не переконалась, що хлопчик зручно вкладений, вкритий і що зі щілини у вікні не задуває вітер. Я хотіла перевірити, чи тепле у нього обличчя, тому нахилилась і торкнулася його щічки, як робила це, коли засинав Миросик.
Напевно, саме в той момент я зрозуміла, що щось змінилось. Цей маленький хлопчик, який рівно дихав, спав на спині з руками над головою, більше не був для мене “чужою дитиною”. Він був дитиною, за життя якої я молилась годинами. Дитина, втрату якої я не могла собі уявити. Він мав стати частиною моєї родини…
Вранці все було начебто таким самим, але в той же час інакшим. Я зрозуміла, що дивлюся на Марічку й Олександрика інакше, ніж раніше. Вони стали мені ближчими. І я була така щаслива, що з ними нічого не сталось! Ми вчотирьох провели чудові вихідні. Поруч з Сашком я більше не відчувала напруги.
Я грала з ним у “хованки” і слухала, як він захоплено розповідав про дитячий садок, свою улюблену дівчинку та пригоди з машиною. Його дитяча балаканина робила мене щасливою, а коли він сидів у мене на колінах під час перегляду мультфільму, я відчувала, що коли він поїде, я сумуватиму за ним. Можливо, навіть більше, ніж за власним сином.
Зараз я чекаю на приїзд мого сина з невісткою та онуком. А ще я з нетерпінням чекаю, коли у мене буде хтось, кого я поведу до Марти, де народилися цуценята, а потім кому я зможу почитати «Тореодорів з Васюківки». Можливо, колись у мене буде більше онуків, але зараз я щаслива, що маю Сашка. І я б розірвала б знайомство з кожним, хто спробував би сказати, що це не мій справжній онук!
