— Я не гість! Я дівчина Любомира! І я тут живу! – різко кинула Марічка, коли я попросив її прибрати за собою
Через деякий час після того, як я переїхав до великого міста і оселився у досить просторій двокімнатній квартирі, до мене попросився мій молодший брат. Він щойно закінчив навчання і мав розпочати своє перше серйозне місце роботи, а оскільки житло тут коштувало шалених грошей, я радо погодився допомогти.
Нам було добре разом, ми з Любомиром завжди знаходили спільну мову, і спільний побут нас не обтяжував. Усе змінилося тоді, коли Любомир привів свою нову обраницю. Марічка здалася милою дівчиною, але її звички почали мене просто дратувати, причому з кожним днем усе сильніше. Я довго терпів, але потім зрозумів, що так далі не може тривати, і мусив втрутитися.
Мені тоді було тридцять два роки, а Любомиру – двадцять чотири. Нашій квартирі було близько п’яти років, розташована вона була в новому районі неподалік від центру. У мене була окрема спальня, а менша кімната була вітальня-студія, яку я планував перетворити на свій кабінет.
Вона мала розкладний диван, тож Любомир погодився тимчасово жити там, поки не знайде собі щось власне. Ми встановили графік прибирання та загальні правила співжиття – наприклад, не приводити гостей після дев’ятої вечора і не влаштовувати гучних вечірок у будні. Усе йшло чудово, ми навіть не помічали, що живемо разом.
Але десь за пів року Любомир познайомився з Марічкою. Спершу він просто кілька разів приводив її на каву. Вона була привітна і завжди приносила з собою якийсь десерт. Потім вони почали проводити в нас більше часу, і вже за місяць Марічка ночувала у нас майже щодня. Я розумів, що це серйозно, і не хотів заважати їхньому щастю, але постійна присутність третьої особи почала порушувати той спокій, який я так цінував.
Моє терпіння почало вичерпуватися, коли я помітив, що Марічка не дотримується наших правил. Наприклад, ми домовилися, що кожен прибирає за собою посуд одразу. Але я все частіше знаходив її чашку від кави в раковині. І не просто в раковині, а не до кінця споліскану, залишену просто так.
Одного вечора я зайшов на кухню і побачив гору посуду, переважно від їхнього з Любомиром сніданку чи обіду. Я вирішив поговорити.
— Любомире, ми ж домовлялися про посуд.
Любомир сидів за ноутбуком, готуючись до чергової презентації.
— Так, знаю, брате. Забув. Зараз дороблю і помию.
— Але ж це не тільки твій. Це Марічка…
Він підвів очі.
— Вона просто була дуже втомлена після роботи. Я сам усе зроблю, не хвилюйся.
Я промовчав. Але наступного дня ситуація повторилася. Цього разу – одразу після обіду. Я відчув, як усередині щось підіймається. Моя квартира, мій спокій.
— Любомире, це вже не смішно. Посуд має бути чистим, ми не живемо в гуртожитку.
— Добре, добре. Я зараз скажу Марічці.
Марічка вийшла з ванної кімнати, загорнута в мій рушник. Це була ще одна деталь, яка мене дратувала. Ми домовилися, що рушники у ванній кімнаті – особисті. Але вона постійно брала мій, бо він був найбільший і найпухнастіший.
— Що сталося? – запитала вона, дивлячись на нас.
Я вирішив звернутися до неї безпосередньо.
— Марічко, ми з Любомиром маємо одне правило щодо рушників. У кожного свій. Це мій.
Вона ледь помітно знизала плечима.
— Ой, вибач. Якось забула. Він такий м’який.
— Це не виправдання, – відповів я якомога спокійніше. – І ще – ми домовилися, що посуд миється одразу. Не можна його залишати.
Вона подивилася на Любомира.
— Я думала, що це правило стосується тільки вечірок, а не просто так.
— Воно стосується всього, – сказав я. – Якщо ти живеш тут, ти мусиш дотримуватися правил.
Любомир втрутився.
— Марічко, будь ласка, ми ж про це говорили. Ти забула?
— Гаразд, хлопці. Я все зрозуміла, – сказала вона, але в її голосі не було ані краплі вибачення. Я відчув, що вона просто відбивається, і що вона не збирається нічого міняти.
Ситуація загострилася, коли Марічка почала пересувати мої речі. Я мав свій куточок у вітальні, біля великого вікна, де стояв мій улюблений крісло-мішок і невеличка поличка з книжками. Одного разу я повернувся додому і побачив, що крісло стоїть біля входу, а на місці моєї полички тепер її коробка з взуттям.
— Що це означає? – запитав я, намагаючись стримати роздратування.
— Ой, Назаре, вибач, – Марічка сиділа на дивані, розмовляючи телефоном. – Мені потрібне було більше місця для моїх речей. Ти ж усе одно там рідко сидиш.
Я був приголомшений такою зухвалістю. Вона прийняла рішення щодо мого простору без мого відома і згоди. Це було останньою краплею.
— Марічко, це моя квартира. Цей куток – мій. Я хочу, щоб моє крісло і моя поличка були на своєму місці. Зараз.
Вона закотила очі.
— Я переставлю, але пізніше. Я зараз розмовляю.
Я подивився на Любомира, який саме зайшов із продуктами. Він одразу зрозумів, що відбувається.
— Марічко, Назар має рацію. Не чіпай його речі. Це його простір.
— Але ж тут і мої речі! – обурилася вона.
— Ти тут гість, Марічко. Тимчасовий гість, – сказав я.
— Я не гість! Я дівчина Любомира! І я тут живу!
— Ти тут живеш, тому що мій брат тут живе, і він попросив мене про це, – пояснив я спокійно, але твердо. – І ти мусиш дотримуватися моїх правил.
Я зрозумів, що мені потрібна серйозна розмова з Любомиром, без Марічки. Того вечора, коли вона пішла до подруги, я відвів брата на кухню.
— Любомире, нам потрібно поговорити про Марічку.
— Я знаю, – відповів він, опустивши голову. – Мені незручно.
— Мені теж незручно, але так далі не може тривати. Я ціную наш спокій, і вона його руйнує. Вона не дотримується наших домовленостей. Вона не поважає мій особистий простір.
— Вона іноді забуває, – намагався виправдати її Любомир. – Вона не звикла до спільного проживання.
— Я не думаю, що це про забування. Я думаю, що це про небажання поважати чужі кордони. Я люблю тебе, брате, і хочу, щоб ти був щасливий, але я не дозволю руйнувати мій дім.
— Що ти пропонуєш?
— Я пропоную встановити нові, чіткі правила. І вона мусить їх прийняти, або…
— Або що? – запитав Любомир.
— Або вона не зможе тут жити.
Він глибоко зітхнув.
— Добре. Я розумію. Я поговорю з нею.
Наступного дня Любомир зібрався і провів Марічці, як він це назвав, “урок співжиття”. Увечері вони вдвох сиділи на дивані, коли я зайшов до вітальні.
— Назаре, ми поговорили. Марічка все зрозуміла і приносить вибачення.
— Так, Назаре, вибач. Я не хотіла тебе засмучувати. Я була неуважною.
Я не відчув особливої щирості в її словах, але вирішив дати їй шанс. Я виклав свої правила:
— Добре. Ось мої умови. Перше: жодних моїх рушників. Тільки свої. Друге: посуд миється одразу. Я не хочу бачити нічого в раковині. Третє: мій простір, моє крісло і моя поличка – недоторканні. Четверте: якщо ти тут ночуєш, ти береш участь у прибиранні квартири.
— Ми це все прийняли, – сказав Любомир. – Ми будемо дотримуватися всього.
— Дуже добре. Я хочу це бачити. Інакше – нам доведеться знайти інше рішення.
Кілька днів було тихо і спокійно. Марічка справді дотримувалася правил. Рушник висів її, посуд мився. Я вже майже повірив, що все налагодилося.
Але потім почалися дрібниці. Вона почала залишати свої креми та пляшечки у ванній на моїй полиці. Вона почала переставляти магніти на холодильнику в іншому порядку. Здавалося, вона перевіряє межі мого терпіння, шукаючи спосіб довести, що вона тут повноправна господиня. Це мене дратувало. Я не міг постійно скаржитися Любомиру на кожну дрібницю, щоб не виглядати занудою. Але й терпіти це теж не хотів. Я відчував, що це питання часу, коли вона знову порушить щось важливе.
Одного разу я знову побачив її чашку в раковині. Не одну, а дві. І на моїй полиці у ванній – її гребінець. Я відчув, що мене просто ігнорують. Я зітхнув, взяв ручку і аркуш паперу. Я написав короткий, чіткий текст, як офіційне попередження, де перелічив усі правила і наслідки їх порушення. Я залишив його на кухонному столі, де вона точно його побачить. Я вирішив не говорити більше, а діяти. Це моя остання спроба зберегти мир і спокій у власному домі.
Я повернувся додому через кілька годин і побачив, що записки вже немає. Любомир сидів у вітальні.
— Ти читав? – запитав я.
— Так. І Марічка теж. Вона дуже засмучена.
— Я засмучений ще більше. Я не просив її про щось неможливе. Я просто просив поваги.
— Я пообіцяв їй, що ми почнемо шукати житло вже наступного місяця, – сказав Любомир. – Це рішення її дуже підтримало.
Я відчув полегшення. Це був компроміс, який мене влаштовував.
— Це чудово. Але до того часу – правила мають діяти. Жодних винятків.
Любомир кивнув, і я відчув, що наша домовленість нарешті була твердою. Марічка цього вечора поводилася стримано, але все робила правильно. Посуд був чистий, її речі – у її кутку. Я не знаю, чи це було щире бажання змінитись, чи просто страх перед втратою цього житла, але мене влаштовував результат.
Я усвідомив, що іноді, коли компроміси не працюють, необхідно просто встановити чіткі межі і наслідки. Для мене це було питанням збереження власного комфорту і душевної рівноваги. Хоча я дуже люблю брата, я не міг дозволити, щоб його стосунки зруйнували мій спосіб життя.
Чи вважаєте ви, що я вчинив правильно, так різко встановивши свої правила і поставивши умову брату, чи все ж варто було бути більш терплячим?
