fbpx
Дозвілля
Я навчилася кататися на лижах вже дорослою, 30-річною жінкою. Мій колишній чоловік взявся мене навчити. Це було нелегко, але я вдячна йому за це, хоча перш ніж я почала насолоджуватися катанням на снігу, мені довелося пережити декілька важких зим

Майже сорок і багаж прикрого досвіду не обов’язково означають, що в житті нас не очікує нічого хорошого.

Нарешті! Після п’яти годин важкої дороги з’явився дорожній знак «Плав’я». Я не могла повірити, що справді приїхала! Точніше, що я взагалі вирішила поїхати.

Я навчилася кататися на лижах вже дорослою, 30-річною жінкою. Мій колишній чоловік взявся мене навчити. Ну… Це було нелегко, але я вдячна йому за це, хоча перш ніж я почала насолоджуватися катанням на снігу, мені довелося пережити декілька важких зим. На щастя, я нарешті відчувала себе впевнено на лижах, і щоосені з нетерпінням чекала відкриття сезону в Карпатах. То були веселі часи.

А потім розлучення, довге повернення до нормального життя і проблема, бо поруч не було нікого, хто б хотів і вмів кататися. Три сезони минули без катання – і ось нарешті я вирішила поїхати сама. Написала заяву на відпустку, сіла у авто й поїхала у гори.

Під’їхавши до готелю, я вийшла з авто і попрямувала до стійки реєстрації. Зупинилась на мить. Колись ми були тут разом з чоловіком, у ці кращі часи. Справді приємні спогади. Наша донька вперше стала на лижі тут.

Ось минуло вже три роки після розлучення, але минуле життя все ще нагадувало про себе. Можливо, тому що я все ще досі залишалась самотньою. Мар’яна навчалася за кордоном. Мені здається, у Марка був хтось, а я… самотня, як билинка в полі. Я чомусь не знала, як себе реалізувати. Не могла поскаржитися на відсутність інтересу до мене. Проблема полягала в тому, що жоден із претендентів на мою увагу не підходив мені настільки, щоб я вирішила відмовитися від чогось заради нього. Рано чи пізно доведеться йти на поступки, тому що відносини – це мистецтво компромісу, а я поки не хотіла або не могла пристосуватися.

Коли я увійшла до готелю, скрипнули двері на ресепшн. Я не люблю звук скрипучих дверей. Всередині в затишно освітленій теплій кімнаті на мене чекала усміхнена дівчина. Я відразу відчула себе як вдома. Навіть краще, бо вдома мені ніхто не посміхався.

— Добрий вечір, — сказала я.

— Щиро вітаю. Раді вітати вас у нашому готелю, ми вас чекали, — сказала вона.

Я подивилась на неї трохи збентежено. Вона тільки на мене чекала?

— Ви, мабуть, здивовані, — ніби вона читала мої думки, — але всі гості, у яких були заброньовані номери з сьогоднішнього дня, вже прибули. Бракувало лише вас.

— А, зрозуміло… Сподіваюся, на вечерю залишилося щось поїсти, – пожартувала я.

— Не хвилюйтеся. Голодною ви не залишитеся, запевняю вас. Вечеряємо до дев’ятої, тож встигнете поїсти.

— Дякую. Чесно кажучи, я більше втомлена, ніж голодна. Я тільки мрію про теплу ванну і зручне ліжко.

Оформивши номер, я принесла спорядження до лижної кімнати і пішла у свою кімнату. Побачивши велике ліжко, я невимовно зраділа. Ліжко виглядало зручним, і це саме те, що мені було зараз потрібно найбільше.

Проте, спочатку я пішла в душ. Довго стояла під струменем гарячої води. Вода змивала стрес, піт і втому після поїздки. І я думаю кілька сліз теж. Хоча я б краще хотіла, щоб це шампунь дратував мої очі. Але що поробиш, все буде добре. Ніщо не зіпсує цю поїздку!

Я не уявляла свого життя без Марка. Тепер я знаю, що це була токсична любов. Миттєво заснула. Коли знову відкрила очі, то була рада побачити, що день почався чудово. Понад метр снігу, невеликий мороз і сонце.

Швидко пішла до ресторану на поживний сніданок. У приміщенні сиділо багато людей. Пари, сім’ї, групи друзів. Крім мене, думаю, ніхто не був один, але мене це зовсім не турбувало. За останні три роки мені здавалося, що іноді власне товариство краще, ніж чуже багатолюдне. Ще кави – і я швидко повернулася до номера.

Одягнула термобілизну, шкарпетки, фліс, штани, куртку, рукавички, надягнула шолом, окуляри … і я була готова.

Плай ніколи не був особливо вимогливим до лижників, але на його схилах сніг тримався деколи навіть до квітня. Я сміливо піднялась на найдовший підйомник і досягла вершини.

Контакт лиж зі снігом після тривалої перерви був легким. Я дарма хвилювалась, бо неможливо забути навички, так само як їзду на велосипеді. Досить швидко з’їхала з гори. Це просто чудово. Я знову відчула яким прекрасним є катання на лижах. Ще один підйом і спуск. І знову. І ще раз.

Я була рада, що внизу не було людей. Деякі з попутників на підйомнику люблять поспілкуватися, але це може бути нудним. Я стояла і чекала щоб сісти на підйомник знову. Несподівано поруч зі мною хтось різко загальмував, висипаючи сніг на мої лижі. Підйомник щойно висунув широке сидіння. Ми сіли й почали підніматися на гору. Я подивилася на свого попутника, який щойно зняв окуляри.

— Привіт, — сказав він із широкою посмішкою. Сонце блиснуло в його блакитних очах.

— Доброго ранку, — відповіла я.

— Ти добре їздиш, — похвалив він мене, не звертаючи уваги на те, що ми не знайомі.

Я звикла до того, що незнайомі люди називають мене на “ви”. Проте цього хлопця здається це не турбувало.

— Дякую, — пробурмотіла я.

— Видно, що тобі подобається.

Я знову подивилась на нього. Мій колишній чоловік постійно говорив мені, що я не дуже люблю кататися на лижах, і це видно по моєму стилю. А тут, будь ласка, незнайома людина говорить навпаки.

— Я Тарас, ​​- знову та щира посмішка і іскорка в очах. — Може, поїдемо разом? Удвох завжди приємніше, а я помітив, що ти теж одна.

Цього разу я дивилась на нього уважно й довго. Хлопець мене все більше інтригував. Настільки, що я мовчала, як риба у воді, а він явно чекав якоїсь відповіді. Будь-якої.

— У тебе є якесь ім’я? — спитав він нарешті.

— Настя. І так, я одна…

Чому я йому це кажу? А чому б і ні? Мені нема чого соромитися. Я нікого не грабувала, не обманювала. Просто мій чоловік одного дня перестав мене любити.

— То що, хто перший дістанеться донизу? – запропонував Тарас захоплено, ​​як дитина.

Підйомник щойно досяг вершини.

— Чому б і ні…, — відповіла я, а потім одразу ж поїхала вниз, без попередження.

Час пролетів так швидко, що я навіть не помітила, як надворі стало темніти. Тарас виявився чудовим напарником.

— Це було чудово! – підсумував нашу пригоду на схилі. — Дякую, що погодилась. Давно я так не розважався.

— Я також. Але зараз я дуже зголодніла, біжу на вечерю, — оголосила я.

Тарас повільно знімав лижі. Він схилив голову, щоб я не бачила його обличчя, його емоцій. Чи відчув він хоч натяк на розчарування? Бо я зрозуміла, що не хочу, щоб це була наша остання зустріч.

Нарешті він підвів очі.

— Може, повечеряємо разом?

— Чому б і ні, — посміхнулася я.

— Тоді до зустрічі. О восьмій? Куди я маю прийти?

— О восьмій підходить, готель, що внизу. У них там хороший ресторан.

— Круто! До зустрічі!

Тарас поклав лижі на плече і, різко зігнувши коліна, почав відходити повільним, характерним кроком людини, що йде у важких, жорстких лижних черевиках. Якусь мить я стояла, дивлячись йому вслід.

Так… Що тут відбулося? Я боялась, що буду робити тут довгими самотніми вечорами, і в перший же день зустріла цікавого хлопця! Добре, я мало про нього знала, але все ще попереду. Ми поговоримо, а там побачимо. Повечеряти в ресторані це нічого не означає. До того ж я вже була великою дівчинкою…

Я голосно засміялась, аж пара, що проходила повз обернулася, щоб поглянути на мене. Вони були молоді і виглядали так, ніби закохані. Як і я колись. Тепер мені було майже сорок років і я мала багато неприємних переживань, але раптом, стоячи під засніженим схилом у Плаю, я зрозуміла, що ще нічого не втрачено. І незважаючи на стільки важких моментів та стільки розчарувань – я можу закохатися знову. Нарешті я перестала боятися.

Я нагнулась і набрала в руки багато м’якого снігу. Потім, випроставшись, підкинула білий пух вгору. Ніжні сніжинки повільно опускалися на моє обличчя.

Відчула теплі краплини радості на щоках. Проте вперше за довгий час це було відчуття не розпачу, а надії. Надія й віра, що найкраще ще попереду.