Я намагалася дати доньці все найкраще, а тепер пожинаю плоди. Сама винна, що виростила таку меркантильну особу.
— Ні, мамо, ти мене не чуєш! — скрикнула Тамара, її голос тремтів від обурення. — Я не можу жити в такій тісноті! Це смішно. Ти сама казала, що заслуговуєш на краще!
— Тамаро, ми домовились, що ти поживеш у мене, поки знайдеш роботу і станеш на ноги, — спробувала я говорити спокійно, хоча моє серце билося як навіжене. — У мене є двокімнатна квартира, цього достатньо для нас двох.
— Достатньо? — вона гірко засміялася. — Мамо, ти ж знаєш, Андрій ніколи не погодиться на це. Нам потрібно щонайменше три кімнати, а краще — чотири. І в новобудові. Твоя квартира — це… ну, це просто жах. Ремонт останній раз робили, коли мені було десять.
— Але я ж запропонувала тобі гроші на оренду! — я відчувала, що починаю підвищувати голос. — Я відклала майже всі свої заощадження, щоб допомогти вам.
— Твої заощадження, мамо, вистачить лише на місяць-два оренди чогось пристойного в центрі! — вона махнула рукою, як від чогось бридкого. — Ні, ми вирішили, що найкращим варіантом буде продати цю стару руїну, додати ті гроші, що ти мені відклала, і купити нам, тобто мені та Андрію, щось справді гідне.
— Продати мою квартиру? — здається, я майже прошепотіла. — Але ж я тут живу! Це моє єдине житло!
— Ну і що? — Тамара подивилася на мене з таким холодним розрахунком, що мені стало моторошно. — Ти можеш пожити у бабусі в селі. Їй все одно важко самій. Або, якщо хочеш, ми тобі орендуємо маленьку студію десь на околиці. Тільки, будь ласка, не псуй нам життя своїми старими меблями і своїм запахом нафталіну.
Мені було тридцять п’ять, коли я народила Тамару. Я була вже зрілою жінкою, яка знала, чого хоче від життя, і хоча батько Тамари не захотів брати участь у нашому житті, я вирішила, що моїй доньці нічого не бракуватиме.
Я працювала на двох роботах. Мій робочий день починався о шостій ранку в пекарні, а ввечері я підробляла перекладачем, коли Тамара вже спала. Моєю метою було одне — забезпечити доньці гідне майбутнє, про яке я сама могла тільки мріяти.
Ми жили в невеликому містечку, але я прагнула, щоб Тамара навчалася в столиці. Я віддала її в приватний ліцей, де навчалися діти заможних батьків. Там вона мала навчитися не тільки знанням, а й манерам, навчитися триматися в суспільстві, яке я вважала правильним.
— Мамо, чому в Каті нова куртка, а я мушу доношувати цю? — запитувала Тамара, коли їй було одинадцять.
— Тому що твоя куртка ще цілком пристойна, доню, — відповідала я, намагаючись стримати втому. — Нову купимо наступного сезону.
— Але Катя каже, що ти просто не можеш собі дозволити, — її слова були мов маленькі голки.
— Катя не знає, як ми живемо, — я намагалася її обійняти. — Ми не бідні, просто ми розумно витрачаємо гроші.
— Ні, ми бідні, — відверто відповідала вона, відхиляючись від моїх обіймів. — У всіх є планшети, а в мене — тільки старий ноутбук. Всі їдуть влітку за кордон, а ми — на дачу до бабусі.
Я не сперечалася, а просто посилювала свою роботу. Якщо донька вважає, що їй чогось не вистачає, значить, я стараюся недостатньо. Я взяла ще одну невелику роботу — ведення бухгалтерії для приватного підприємця. Сну ставало все менше, але на моєму рахунку зростала сума.
Я завжди прагнула, щоб Тамара виглядала бездоганно. Найкращі сукні, якісні туфлі, модні аксесуари. Усі мої подруги дивувалися:
— Лесю, навіщо ти її так балуєш? Вона ж виросте в егоїстку!
— Ні, вона просто звикає до хорошого, — відмахувалася я. — Вона знатиме, як це — жити гідно, і буде прагнути до цього.
Я була переконана, що вливаю в неї впевненість у собі. Я не хотіла, щоб вона, як я в юності, відчувала себе гіршою за інших, коли приходила на вечірки в позичених туфлях. Я вірила, що даючи їй матеріальний комфорт, я даю їй крила.
Коли Тамара вступила до університету в столиці — на престижний факультет міжнародних відносин — я була на сьомому небі від щастя. Я продала свій старий автомобіль, щоб заплатити за перший курс і орендувати їй квартиру неподалік від центру, хоча вона могла б жити в гуртожитку.
— У гуртожитку жахливо, мамо, — сказала вона, коли я про це заїкнулася. — Це не рівень для майбутнього дипломата. Я маю відповідати своєму оточенню.
Я орендувала їй квартиру, хоча це було дуже дорого. Сама ж, коли приїжджала до неї в гості, спала на розкладачці в кухні. Я була щаслива, що бачу її щасливу і задоволену. Вона швидко знайшла собі нове оточення: стильні дівчата, які не знали фінансових труднощів, та багаті хлопці.
Одного разу вона познайомила мене з Андрієм. Високий, ставний хлопець, син великого забудовника. Його манери були бездоганні, одяг — від дорогих брендів. Я одразу зрозуміла, що це її шанс. Він був ідеальним кандидатом на чоловіка.
— Він такий гарний, доню, — сказала я, коли вони пішли.
— Так, він перспективний, — байдуже відповіла Тамара, розглядаючи свій манікюр. — Але його батьки трохи нудні. Напевно, доведеться терпіти.
Я була шокована її цинізмом, але швидко знайшла йому виправдання: вона просто реалістка.
Вони одружилися після закінчення університету. Весілля було грандіозне, за це заплатили його батьки. Я, звичайно, теж зробила подарунок — велику суму, яку збирала на свій ремонт. Тамара прийняла його як належне, без особливих емоцій.
— Це гарний початок, мамо, — сказала вона мені тоді. — Тепер у нас буде перший внесок на квартиру.
Я подумала: невже вона й справді мене зовсім не цінує? Але швидко відкинула цю думку. Вона просто не звикла до труднощів, і це добре.
Через два роки Андрієва фірма зазнала труднощів. Не те, щоб вони збідніли, але їхні витрати довелося суттєво обмежити. Вони жили в орендованій квартирі, і Андрій не міг дозволити собі купити власну, як обіцяв Тамарі.
І ось, одного вечора Тамара подзвонила мені.
— Мамо, ми приїдемо до тебе на кілька днів, — сказала вона. — У нас складна ситуація.
— Звичайно, доню! — я була рада. — Я приготую твій улюблений пиріг.
Коли вони приїхали, Тамара була роздратована, Андрій — пригнічений. Вони розповіли мені про фінансові проблеми. Я, звичайно, одразу запропонувала допомогу.
— Ти можеш залишитись у мене, поки ситуація не налагодиться, — сказала я. — У мене є вільна кімната. Це не ідеально, але це тимчасово.
Саме тоді відбувся наш діалог, з якого я почала свою розповідь.
Мої вуха не вірили почутому. Продати мою квартиру. Відправити мене в село до матері, яка вже кілька років була прикута до ліжка. Це був найвищий прояв невдячності, який я могла собі уявити.
— Тамаро, як ти можеш таке говорити? — я була здивована. — Я все життя віддала тобі, щоб ти була щаслива!
— Я знаю, мамо! — вона знову скрикнула. — Але ж я не просила! Це був твій вибір — стати матір’ю-одиначкою і надриватися. Ти сама хотіла, щоб я жила краще! А тепер, коли я майже досягла цього, ти маєш мені допомогти!
Я подивилася на Андрія. Він сидів, опустивши очі, і мовчав.
— Андрію, а ти що думаєш? — запитала я, з надією дивлячись на нього.
— Ну, Тамара права, — він неохоче підняв голову. — Ця квартира — вона старенька. Краще вкласти ці гроші в щось нове, спільне. Ви ж отримаєте частку.
У той момент я зрозуміла, що він зовсім не кохає мою доньку, він просто кохає її можливості. А вона кохає його статус. Це був не союз двох люблячих людей, а бізнес-проєкт.
— Не буде ніяких продажів, — сказала я твердо. — Це моя квартира, і я тут житиму. Я можу вам дати ті гроші, які відкладала. Це максимум. І пожити в мене ви можете, але лише до кінця цього місяця.
Тамара поблідла. Здавалося, вона вперше в житті почула від мене відмову.
— Ти про це пошкодуєш, мамо, — сказала вона, і в її голосі не було жодного жалю, тільки холодний розрахунок. — Ти залишишся сама. Я просто перестану з тобою спілкуватися.
І вона виконала свою погрозу. Вони поїхали того ж дня, не попрощавшись. Я намагалася їй дзвонити, писати повідомлення, але вона не відповідала. Минали тижні, а потім і місяці. Я телефонувала Андрію, але він відповідав сухо і говорив, що Тамара дуже зайнята.
Я залишилася у своїй квартирі, з якої вони хотіли мене виселити. Зробила той ремонт, на який збирала гроші. Але радість від нових шпалер і підлоги швидко зникла. У мене було все — затишок, фінансова стабільність, але не було доньки.
Я довго думала про те, де я помилилася. Я не шкодувала про ті години, які працювала, не шкодувала про гроші. Я шкодувала, що забула навчити її найголовнішому: повазі, вдячності, не матеріальним цінностям. Я давала їй тільки речі, і вона навчилася цінувати тільки речі. Я сама виростила цю стіну між нами. Моє бажання дати їй краще обернулося тим, що вона тепер вважає мене за перешкоду на шляху до ще кращого.
Через майже рік я побачила Тамару в місті. Вона була в шикарному пальті, з новою дорогою сумкою. Вона не бачила мене. Вона була з подругами, і вони сміялися. Вона виглядала щасливою, але її щастя було дуже поверхневим, на мій погляд. Воно було ніби з вітрини.
Я підійшла до неї, і її усмішка зникла.
— Тамаро, — сказала я тихо.
— Ой, привіт, мамо, — вона поводилася так, ніби ми розлучилися вчора. — Ми поспішаємо.
Я відчула біль, що пронизав мене.
— Я просто хотіла знати, як у тебе справи, — промовила я.
— Усе добре, — вона була нетерпляча. — Андрій знайшов нову роботу, ми знову плануємо купити квартиру.
— А як ти? Як твоє здоров’я? — вона не запитала.
— Я відремонтувала квартиру, — сказала я, намагаючись знайти хоч якусь тему для розмови.
— Чудово, — кинула вона, не дивлячись на мене. — Ми маємо йти. Подруги чекають.
Вона швидко розвернулася і пішла, не озирнувшись. Її життя тривало, в ньому не було місця для мене. Я залишилася стояти посеред вулиці, відчуваючи себе такою самотньою, ніби мене ніколи й не існувало. Я зрозуміла, що моя донька стала для мене абсолютно чужою людиною. Вона перетворилася на ту, кого я так боялася побачити — безсердечну, корисливу жінку, яка готова пожертвувати навіть рідною матір’ю заради комфорту і статусу.
Я знала, що не маю права скаржитися. Я сама створювала це середовище, в якому єдиною цінністю були гроші та блиск. І тепер я плачу за це найвищу ціну.
Я досі живу в своїй квартирі, іноді дзвоню Андрію, щоб дізнатися, чи все гаразд у Тамари. Він говорить, що вона щаслива. Я ж не знаю. Іноді я розмірковую: чи є хоча б маленький шанс, що вона колись зрозуміє, що справжні стосунки важливіші за квадратні метри і дорогі речі? Чи відчує вона колись жаль за те, як повелася зі мною? Чи зможемо ми відновити стосунки, або моя материнська любов була лише сходинкою, якою вона скористалася, щоб піднятися вище, а потім просто відкинула?
А ви, дорогі читачі, що думаєте? Чи може така любов повернутися, чи мені варто просто змиритися з тим, що я сама виховала своє самотнє майбутнє?
