Мене дратувало, коли моя сестра хвалилася своїми онуками. У неї їх було чотири, у мене – жодного. Не було жодних ознак того, що це зміниться. Разом із сином померла і моя надія коли-небудь побачити на своєму подвір’ї сміхотливих онуків. Я не очікувала, що у Миколи є велика таємниця.
– Мамо, я маю сказати тобі щось важливе, – сказав мені одного разу Микола і раптом у моєму серці зажевріла надія так, що я підстрибнула від радості.
– То це все ж таки “так”? – Я не мола встриматись. – Анна вагітна? Я стану бабусею?
– Ні, – він закотив очі. – Я тобі тисячу разів казав, що ми з Анею не хочемо мати дітей. Немає сенсу продовжувати наполягати на своєму, бо це поступово стає неприємним… Я хотів сказати, що мене підвищили в посаді і дали велику надбавку до зарплати. Я зможу виплатити вам решту кредиту.
Я намагалась не робити розчарованого обличчя
Адже Микола приніс дуже добру новину. Крім того, він піклувався про своїх старих батьків і вирішив поділитися з нами грошима. Мені дуже пощастило, що мій син був так відданий нам. І здібний, що зрештою, його підвищили хоча всі навколо боялися втратити роботу. Начальник відправляв його у відрядження до Польщі та за кордон, звідки Микола завжди привозив мені гарні подарунки.
Мій смуток від цієї ситуації межував з невдячністю долі. Але я нічого не могла вдіяти з тим, що найбільше на світі хотіла бути бабусею… Що я хотіла, щоб наші дві порожні кімнати були заповнені купою плюшевих ведмедиків, а галявина перед будинком перетворилася на величезний дитячий майданчик….
– Олюся вже ходить, – хвалилась моя сестра, бабуся чотирьох онуків. – А Костик отримав нагороду в дитячому садку за найгарніший малюнок! Ти не уявляєш, як я пишаюсь!
– Взагалі-то, ні, – буркнула я, вказуючи сестрі на те, що вона зачіпає делікатну тему. – Моя невістка і син працюють та будують кар’єру, і вони навіть не збираються намагатися завести дитину. І сама знаєш, які зараз часи…
– Може, у них ще все зміниться, – втішила мене Марія. – Вони зараз молоді, хочуть заробляти на життя. Я впевнена, що через якийсь час вони захочуть дитину, ось побачиш!
Так, це те, на що я сподівалась. Я чекала, коли біологічний годинник моєї невістки змусить її замислитись про материнство і одного разу Микола оголосить, що вони чекають дитину. Я ніяк не могла змиритися з думкою, що ніколи не стану бабусею…
– Мамо, ви з татом, мабуть, поїдете на весілля до племінниці Оксани в Сколе? – запитав якось Микола, розмахуючи переді мною запрошенням. – У нас є два вільних місця в машині. Ми можемо поїхати всі разом.
– Я нікуди не піду! – вигукнув мій чоловік зі свого місця перед телевізором. – Я вже застарий для таких авантюр.
– Але я хочу поїхати, – твердо сказала я. – Приїдь і забери мене.
Мій чоловік був трохи роздратований тим, що я залишаю його одного в порожньому будинку, але я відповіла йому, що він не дитина. На весіллі мала бути присутня вся найближча родина, включаючи моїх племінників з дітьми. Бути чиєюсь тіткою-бабусею – це, звичайно, не те саме, що бути справжньою бабусею, але я все одно з нетерпінням чекала зустрічі з малюками.
Дорога була важкою. То був час канікул. Люди вже відчували загрозу, але ще хотіли бути щасливими і все робили для цього. Нас оминали автівки з дітлахами в середині і лижами на дахах. Здавалось, що вся Україна вирішила приїхати до Карпат.
– Чого світиш, дурню?! – нервово сказала Аня за кермом. – Обмеження швидкості – сорок! – вона була зовсім не врівноважена. – А ти, Миколо, чому відстібнув пас безпеки? Знаєш же ж, що це небезпечно!
Я сиділа на задньому сидінні і мовчала, не бажаючи ще більше засмучувати невістку.
На мою думку, вона надмірно навантажувала свого чоловіка. Микола хотів подрімати, тому опустив спинку крісла. Тепер він щось сонно пробурмотів, але не підвівся і не пристебнув паса. Анна здалася і зосередилася на бурмотінні прокльонів на адресу водіїв, що їхали попереду.
– Ну, ні! Ти, мабуть, знущаєшся з мене! – раптом вигукнула вона, коли повз нас промчав чорний БМВ, майже зачепивши наше дзеркало. – Нахаба! Ти блокуєш мене, телепню!
Перш ніж я встила усвідомити, що відбувається, Анна натиснула на гальма щоб уникнути зіткнення з їхавшим зпереду БМВ. З протилежного боку їхала величезна вантажівка та несамовито сигналила і чорній автівці довелося блискавично з’їхати з зустрічної. Анні вдалося не зачепити задню частину БМВ, але водій позаду нас явно не мав таких рефлексів і я раптом відчула, що лечу вперед, і водночас щось боляче прорізало мені грудну клітку.
Одночасно пролунав жахливий вибух і моторошний гуркіт зігнутого листового металу. Нас ззаду вдарила якась машина, а ми в’їхали в БМВ і опинились затиснутими між машинами.
– Анно, з тобою все гаразд? – пробурмотіла я, звільняючись від подушок які лежали ззаду і тільки в цей момент побачила, що лобове скло повністю розбите, а нерівні краї скла червоні від крові….
– Миколо! – Я почала кричати і намагатись відчинити двері.
Я потягнулася до сина, якого силою удару викинуло з машини через вікно. Він лежав у неприродній позі, весь закривавлений. Хтось за спиною щось кричав у телефон, десь сигналив клаксон, навколо мене зчинилося справжнє стовпотворіння. А я надривно вила, притискаючи до себе тіло своєї єдиної і коханої дитини…
На похороні я була напрочуд спокійна. Я вже виплакала всі свої сльози. Тепер залишилося тільки горе. Я занурилась в нього повністю, сумуючи не тільки за Миколою і овдовілою Анною, а й за собою. Бо зі смертю мого сина померли і мої мрії про те, що я коли-небудь візьму онуків до себе на коліна….
В одну мить весь мій світ стиснувся до розмірів моєї спальні, з якої я практично перестала виходити. У мене не було причин, не було куди, не було для кого. Мій чоловік намагався підтримати мене, але він теж переживав цю втрату. А потім в кінці лютого в Україну прийшло лихо…
Анна виїхала за кордон та почала нове життя. І я це зрозуміла. Моя сестра, не бажаючи робити мені боляче, перестала говорити про своїх онуків, що було ще більш неприродньо і дратувало ще більше, ніж те, що вона хвалилась ними.
Одного дня під час повітряної тривоги я, нарешті, набралась сміливості щоб зазирнути у величезну коробку з речами Миколи, яку Анна віднесла до нашого підвалу перед від’їздом. У ній я знайшла фотоальбоми, деякі пам’ятні речі з його дитинства та юності, масу музичних дисків та ігрову приставку. Я відкрила маленьку коробочку і знайшла там договір про відкриття рахунку та деякі банківські виписки. Виглядало так, ніби від мого сина залишились якісь гроші, про які його дружина не знала.
-Мені байдуже, – сказала Анна, коли я нарешті отримала дзвінок з польського номера. – У мене тут нове життя… Я не хочу повертатися до тієї травми. Візьміть, мамо, ці гроші і зробить з ними те, що вважає за потрібне.
Вона все ще називала мене мамою, але не хотіла, щоб я нагадувала їй про її трагічно загиблого чоловіка. Одного разу, ще в лікарні, вона кричала мені в обличчя, що ненавидить його і що він помер через власну дурість. Він залишив її саму лише тому, що не потрудився пристебнути того клятого пасу безпеки, хоча вона просила його про це. Я не стала сперечатись і залишила все як є.
Я пішла до банку, щоб з’ясувати це питання.
– Це рахунок, на який щомісяця надходила певна сума, – сказала люб’язна пані, взявши роздруківку і свідоцтво про смерть мого сина. – Але наразі на ньому немає коштів. Наступного дня після поповнення вся сума була переведена на рахунок іншої особи. Будь ласка, ось декларація за останні три роки.
Я вийшла з банку абсолютно приголомшена. Ім’я одержувача на рахунку переказу мені ні про що не говорило як і адреса. Це була якась жінка, що жила в Тернополі. Мені раптом спало на думку, що вона шантажувала мого сина. Я відчула лють і бажання прояснити ситуацію. Йшлося про десятки тисяч гивень!
– Я їду до Тернополя, – оголосила я чоловікові.
Він навіть не запитав чому. Він виглядав жахливо.
Очевидно, він був у депресії. Мені було шкода залишати його знову одного в нашому великому порожньому домі, але я відчувала, що мушу їхати. Я не була у Тернополі багато років, але знала, що Микола часто їздив сюди у відрядження. Місто до війни прекрасно розвивалось, але район, де жила таємнича жінка, яка вимагала гроші у мого сина, був не з найкращих.
Я мандрувала серед похмурих багатоповерхівок 1980-х років, повз овочеві ятки та кіоски, в яких стояли місцеві пияки та підлітки, що палили цигарки. Нарешті я зайшла у під’їзд і натиснула на дверний дзвінок.
– Хто ви? – Молода жінка, яка відчинила мені двері, була дуже симпатичною, хоч і трохи занедбаною і не схожою на розважливу шантажистку.
– Пані Олена С.? – запитала я.
– Так. А ви?..
Я представилась, назвавши своє ім’я вголос. Я не очікувала, що справлю таке враження на Олену. Вона відступила в глибину квартири, закусила губу і послала мені ворожий погляд.
– Ви його мати, чи не так? – Похмуро запитала вона. – Сподіваюсь, ви принесли мені гроші, які я не отримую вже майже рік і не можу оплатити свої рахунки?!
Незважаючи на відверту ворожість, вона пропустила мене через поріг. Квартира була невелика, але дуже чиста. Я сіла на пошарпаний диван і взяла склянку води, яку мені подала господиня. Тиша тривала недовго.
– То ви скажете мені, чому Микола перестав надсилати мені гроші? – запитала вона. – І чому його телефон не відповідає і чому ніхто не живе за адресою, вказаною в банківських підтвердженнях?
– Микола загинув, – сказаля я прямо. – Він помер рік тому.
І знову мене здивувала реакція Олени. Цього разу вона почала інтенсивно кліпати, а потім сховала обличчя в долонях і слізно заридала. Я почекала, поки вона трохи заспокоїться, а потім запитала, звідки вона знає мого сина.
Вона посміхнулася крізь сльози
– Я була хостесою на одному з банкетів, які він влаштовував для своїх підрядників. – зізналась вона. – Але це було не те, що ви думаєте… Ми справді кохали одне одного. Ми ідеально доповнювали одне одного, ми були створені одне для одного. Але він не міг прийняти рішення розстатись зі мною. Навіть коли я завагітніла.
– Завагітніла?! – Я захлинулась водою. – То у нього залишилась дитина?
– А чому ви думали, що він щомісяця надсилав мені гроші? – Тепер вона була здивована. – Не для того, щоб я мовчала. Зачекайте… Це ви таке підозрювали? Що я його шантажую? Чи не так?
Я почала затято заперечувати, боячись, що вона вижене мене з дому до того, як я зустрінусь з дитиною Миколи. Перш ніж я зустріну свого… онука!
– Моя подруга ось-ось повернеться з прогулянки з Олею, – Олена виглянула у вікно. – Вона приходить допомагати мені коли може, але я все одно можу працювати лише неповний робочий день. Мої батьки померли і я не маю з ким залишити дитину. Ось чому допомога Миколи була такою важливою для мене.
Я точно знала, скільки він їй надсилав. Це була чимала сума. На ці гроші Олена могла доглядати за донькою вдома, але я бачила, що їм зараз важко. Лише тоді мені спало на думку, що в домі не було жодного нового приладу, а настінна шафа, напевно, пам’ятала ще часи Другої Світової. Типова дешева квартира для оренди.
Сама Олена була одягнена в поношений одяг і я не помітила жодної іграшки навколо. Якщо у маленької Олі і були якісь ляльки або ведмедики, то вони, очевидно, помістилися в її кімнаті.
– Мені довелося продати більшість речей з дому, щоб заплатити за оренду та комунальні послуги, – Олена, здавалося, вгадала мої думки.
– Коли Микола перестав надсилати гроші, я подумала, що його дружина дізналась про нас і поставила йому ультиматум. Я навіть збиралась подати на нього до суду на аліменти, але не змогла його розшукати, а без цього важко подати позов. А тепер я дізнаюся, що…
І вона знову заплакала. На щастя, хтось саме в цей час почав відчиняти двері ключем і Олена, миттю витерши сльози, вибігла в коридор.
– Мамо! – почула я дитячий голос і побачила свою онуку…
Вона була найкрасивішою дитиною у світі! У неї були такі ж блакитні очі, як у батька, і губи, як у моєї сестри. Її темні кучері, зібрані у хвостик на макушці, надавали їй пухкенького вигляду, але на обличчі була написана суцільна милість і ніжність.
– Ти хто? – Тицьнула в мене пальцем мала.
– Це… – Олена завагалась, але я послала їй благальний погляд. – Це твоя бабуся, – нарешті вирішилась мама дівчинки і я відчула, як мої очі зволожилися від щастя і вдячності.
– Моя бабуся? – перепитала Оля.
– Так, люба, твоя рідна бабуся, – підтвердила я і обійняла її.
Майже місяць я переконувала Олену переїхати до Львова. Нарешті вона погодилась. Вона розірвала договір про оренду квартири, спакувала речі у дві картонні коробки і переїхала до нас. Мій чоловік буквально воскрес! Його депресія випарувалася, коли я розповіла йому про те, що відкрила у Тернополі, а коли він побачив Олю, то зовсім втратив від неї голову. І я теж!
Олена знайшла роботу, а ми доглядали за онукою. Ми облаштували для неї кімнату в одній з порожніх спалень, а Олені виділили окрему. Колишня дівчина нашого сина не називає нас “мамою” і “татом”, але я все одно знаю, що вона ставиться до нас як до батьків, яких вона втратила дуже рано. Оля, з іншого боку, любить називати нас “бабуся” і “дідусь”.
Можливо, колись Олена зустріне чоловіка, з яким захоче мати стосунки і вони обоє поїдуть від нас. Але я знаю, що ми не втратимо через це зв’язок з онукою. Ми її бабуся і дідусь і ніщо не може цього змінити!
