Коли Кирило поїхав у місто вчитися, а потім там і залишився, Зінаїда Василівна була не просто щаслива. Гордість її переповнювала. Та й як не гордитися? Кирюша з першого класу завжди випереджав однолітків у всьому. Вчився легко, у щоденнику — самі п’ятірки. Матері завжди допомагав. Вечорами не крутив собакам хвости й не ганяв з гірки на санчатах, а книжки читав.
Ох, і заздрили баби Зіні! Адже й сама вона знала, що в неї найкращий син. День і ніч працювала, щоб був одягнений краще за інших і щоб у нього все було. А потім, як пішов вчитися, поїхав у місто. Вона й спати-то додому тільки на три-чотири години приходила, щоб встигнути з однієї роботи на другу. Все відкладала, відкладала.
Ті самі баби лаяли її:
— Ну що ти робиш? Подивися на себе — шкіра й кістки. На старуху стала схожа. Толком не їси, не спиш. Невже так можна?
— Ну що твоєму Кирилові? Все — грошей мало?
— Та що ви таке говорите? Що значить «мало»? Він і брати-то гроші не хоче! Я вже силоміць впихаю. А він же вчиться, причому в найкращій групі! Невже він там у обносках ходити повинен?
— Ай, та коли він у тебе в обносках ходив-то? Що ти таке городиш?
— Ой, Зіну, розбалуєш хлопця — потім плакатимеш.
Зіна у відповідь сміялася. «Ну, а що вони ще можуть їй сказати? Самі заздрять, сказати просто не можуть. Вона робитиме те, що вважає потрібним, і Кирило неодмінно досягне всього, про що вона й мріяти не насмілювалася. І в старості вона відпочиватиме, а син допомагатиме їй. Так завжди роблять хороші діти».
Після закінчення навчання Кирило приїхав усього на місяць. «Пан, виявляється, влаштувався в місті кудись на підробіток». Зіна подумала про слова баб: «Ну, що всі думали, ніби Кирило тільки й думає, як у неї гроші тягнути, а він який — він сам вже заробляє!»
Зіна вирішила, що тепер треба збирати на весілля, на житло, ще на щось більш суттєве, а то все по дрібницях. Думати взагалі треба було про майбутнє, тож вона й почала відпрацьовувати ще більше змін.
Кирило приїжджав декілька разів на рік. Час ішов, а щось нічого не змінювалося. Він уже влаштувався на роботу, розповідав, коли приїхав, що дуже крута фірма. Зіна плакала, слухаючи його. «Ось її син великою людиною стане».
Працювати ставало все важче. Баби крутили пальцем біля скроні, говорили: «Зінко, зупинися, а то на привида вже схожа!» Адже не можна так? Вона й сама вже відчувала, що втомилася. Втомилася так, що навіть губилася іноді у власному домі, а якось вранці встати не змогла — ноги не слухалися зовсім.
Кирило не приїжджав уже три місяці, і Зіна розплакалася. Гірко так.
Близько десятої до неї прибігла Тамарка.
— Зіну, Зіну, дома ти! Чого на роботу не пішла? — заглянула в кімнату. — Зіну, ти чого лежиш?
Та винувато усміхнулася:
— Сама не знаю, Тамаро. Вранці прокинулася, а ноги йти не хочуть. Не слухаються, окаянні.
Тамара ахнула:
— Доробилася! Ось же ж… А, Зіну, згубила себе! А якщо не встанеш — що робитимеш? Чи думаєш, Кирюша все кине й до тебе примчить?
— Ой, що ти? Не дай Бог! Одужаю. Не вистачало йому своє життя згубити поруч зі мною!
Тамара сердито плюнула.
— Ну й дурна ж ти! Все — я за фельдшером. І Катьці скажу, щоб дзвонила Кирилові. Нехай приїжджає, хоч матір навідає.
Зіна перелякано підвелася.
— Тамара, не треба йому дзвонити! Навіщо його турбувати?
Але Тома вже вискочила за двері.
Катя була її донькою й однокласницею Кирила. Вона відучилася в місті, а зараз повернулася й викладала в школі дітлахам.
За п’ятнадцять хвилин дім був повний. Фельдшер, літня жінка, дорікала їй:
— Невже так можна? Ви ж так себе у домовину заб’єте! І про що ви тільки думаєте? А синові вашому краще станеться, якщо вас не стане?
Зіна розгублено посміхалася. Вона не звикла, що так багато людей навколо.
Кирило. Один раз дзвінок скинув, другий…
Алла потягнулася до нього:
— Хто тобі дзвонить?
— А, це хлопці з інституту. Зараз запитаю, що їм треба. Спи.
Він вийшов із спальні, щільно зачинив за собою двері.
— Алло, Кать, з розуму з’їхала? Що дзвониш у таку рань?
— Яку «рань»? Майже одинадцята! Ай, гаразд. Слухай, тобі приїхати треба. Мати злягла.
— От же ж!.. Та не можу я зараз… — Кирило прикусив язик, ледь не проговорився.
— Кириле, ти при своєму розумі? Вона все життя на тебе працювала, а сьогодні встати не змогла! І ти кажеш, що не можеш? Ну добре, я так і передам односельцям. А ти знаєш — швидко тебе баби в місті знайдуть, усе тобі розкажуть.
Кирило пройшовся лайкою.
— За них не берися. Вони все ж таки можуть… Гаразд, приїду сьогодні.
Алла подивилася на нього здивовано.
— Ти ж нікуди не збирався. Звідки раптом така поспішність?
— Алло, ну, сонце, друг у біду потрапив. Допомогти треба.
— Ти не забув? У нас через тиждень весілля.
— Ну, звісно, я все пам’ятаю. Чого ти так?
— А давай я з тобою.
— Ні, Алло, там тільки хлопці. Тим більше — не все там так прекрасно, як ти звикла. Друг… він запив сильно. І треба вивести його з цього стану.
Алла знизала плечима. Кирило ніколи не давав їй приводу для ревнощів, але от тут вона чомусь не повірила.
Вони познайомилися у фірмі батька. Вона — донька власника. Він — розумний менеджер-початківець. Батько просто захоплювався ним. Говорив, що в хлопця блискуче майбутнє навіть без його грошей.
Роман у них стався бурхливий. Кирило виявився не тільки розумним, але й дуже цікавим. А коли Алла дізналася, що він сирота, взагалі розплакалася, обняла його й сказала: «Тепер у тебе буде велика родина. У нас усі дуже дружні. Ми завжди один за одного горою. Та ти й сам бачиш. Тато взагалі вважає — родина це найголовніше в житті. А знаєш чому? Тому що він теж сирота».
Кирило здригнувся, хотів уже зізнатися, але не зміг. Він не міг уявити маму в цьому оточенні. Адже тут ніхто з його теперішнього оточення й корову-то наживо не бачив, а мама все життя на фермі пропрацювала.
Алла стрімко увійшла в кабінет батька. Ігнат Іванович підняв здивовано голову. Донька — це все, найголовніше, заради чого він жив і дихав.
— Алло, сталося щось? Ти якась не дуже задоволена.
— Тату… Мені здається, Кирило зраджує.
Ігнат Іванович здихнув і почухав олівцем переносицю.
— Оце так… А чому такі висновки? Ти його з кимось застала, побачила?
— Ні, тату, все набагато гірше.
Ігнат усміхнувся. «Ох, дарма, дарма все-таки його донька в акторки не пішла. Вона б точно стала помітною. Скільки емоцій, така жестикуляція — будь-який сторонній повірить її кожному слову». Але батько надто добре її знав, тому розумів — завжди треба розбиратися. Адже під час таких розбирань зазвичай половина доказів Алли розсипалася. І неважливо, про що вони сперечалися чи що вона розповідала.
— Тату, йому хтось дзвонив увесь ранок, потім він вийшов, поговорив. Я чула, він називав її Катею, а потім сказав, що йому терміново треба рятувати якогось друга, і він їде на два дні. І це, зауваж, перед самим весіллям.
— От як? Дуже цікаво. А він на якій машині?
— На своїй, тату. Ну, на робочій, маю на увазі.
— О, так це чудово. На всіх наших машинах встановлені маячки.
Він подзвонив, викликав до себе начальника служби безпеки, і вони разом сіли за ноутбук.
За дві години Алла розгублено сказала:
— Тату, я не розумію, куди він приїхав… Мабуть, далі поїде.
Зіна, як тільки побачила Кирила, наче про всі свої хвороби забула. Ноги навіть втримали її. Хиталася, звичайно, але йти змогла самостійно.
— Синку, синочок приїхав!
Вона не знала, як посадити, чим нагодувати. Кирило розпитував про справи в селі, про те, про це.
— Кирюшу, а машина біля воріт твоя, чи що?
— Не зовсім, робоча.
Зіна ахнула. Робочі машини в її розумінні були великими й брудними вантажівками, а тут — сяюча, синя, низенька.
— Вони тебе насварять?
Кирило відмахався:
— Ніхто мене не буде лаяти. Взагалі, я скоро стану зятем власника.
Зіна сіла, здивовано простягнувши:
— Ким?
Кирило зітхнув. Все одно рано чи пізно доведеться все розповісти, то краще зараз, а то потім взагалі невідомо як доведеться.
— Мамо, коротше, через тиждень у мене весілля. Я одружуюся на Аллі. Вона дуже хороша дівчина, а її тато — найбагатша людина в місті.
— Кирюшу, ну ти ж на ній не тому женишся, що в тата багато грошей?
— Мамо, ну, звісно, ні! Я ще не до такої міри…
— Ой, тиждень… Це ж скільки всього зробити треба! Постривай-но!
Зіна вискочила в сіни, схопила заповітну коробочку, в яку відкладала гроші.
— Ось, дивись, тут на гарне весілля вистачить.
Кирило глянув на гроші.
— Ні, мамо. Добре, якщо тут на костюм вистачить. Та й то не на дуже хороший. Ти ж просто собі уявити не можеш, які там гроші.
— Ой, ну ти мене прямо налякав. Я тоді й розмовляти ні з ким не буду. Буду мовчки сидіти.
— Де сидіти-то?
Зіна розсміялася:
— Ну як — де? На весіллі.
Кирило зітхнув.
— Я, мамо, приїхав-то ну, і поговорити про це заодно. Не треба тобі на весілля. Ти там будеш виглядати дивно. Ну, не впишешся ти туди, правда? Не ображайся, я ж про тебе піклуюся.
Кирило не розумів, як пояснити, чому їй туди не можна, але як тільки уявляв її там — його охоплювала паніка. «Та його ж просто висміють!»
Зінаїда сиділа, похиливши голову, потім майже шепотом запитала:
— Соромишся, значить, матір?
— Мамо, ну не починай. Так правда, буде краще для всіх.
Зінаїда Василівна зітхнула, кивнула головою.
— Мабуть, ти маєш рацію. Поїжджай, а то наречена переживатиме.
Кирило схопився. Він дуже хотів піти, щоб не бачити згорбленої спини й змучених рук. Швидко чмокнув матір і вискочив на вулицю.
Зінаїда чула, як від’їхала машина, і ледь умовила ноги, щоб вони її до дивана донесли. Лягла, закрила обличчя хусткою й заплакала.
— Тату, він он.
— Тихо сиди, не ворушись. Він цю машину жодного разу не бачив.
Назустріч на шаленій швидкості пролетів автомобіль. Ігнат Іванович похитав головою.
— Ганяє, як ненормальний.
Алла відповіла:
— Дивно, він взагалі не любитель. Та тут взагалі все дивно. Рахуй будинки. Нам який потрібен, тату?
— Цей. Стій!
Вони вийшли з машини. «Точно! Трава біля хвіртки прим’ята колесами. Ну, пішли в дім».
— Тату, а якщо там вона? Ця Катя.
— Пішли.
Ігнат постукав, відчинив двері.
— Добрий день! Є хто?
З дивана підвелася жінка. Обличчя сльозами залито, а більше в домі нікого. Алла кинулася до неї.
— Що з вами? Вам погано? Де вода?
Хвилин через п’ять Зіна, попиваючи, запитала:
— А ви, мабуть, заблукали?
— Та ні. Скажіть, Кирило — він у вас був?
— Кирюша? — Зінаїда знову заплакала. — Синочок мій… Сказав, щоб на весілля не приїжджала, не соромила його.
Алла вражено подивилася на батька, потім повернулася до Зінаїди.
— Ви хто?
— Мама Кирила. Мама… А ви-то хто?
— Я Алла. Це мій тато, Ігнат Іванович.
Зіна ахнула.
— Ой, Кирюш… Він не хотів, щоб ви мене бачили?
Ігнат сів на стілець.
— Так… Кирюша нам зовсім з іншого боку зараз відкривається. І цей бік мені, чесно кажучи, не дуже подобається.
— Тату, та не може бути! Треба його вислухати. Не вірю я, що він такий.
Біля будинку почулася машина. Алла швидко визирнула.
— Кирило.
Ігнат кивнув на двері в іншу кімнату. Вони з Аллою ледь встигли зайти туди, як у дім увійшов Кирило. Кинувся до Зінаїди.
— Мамо, прости мене! Взагалі не розумію, що зі мною. Я з самому початку сказав, що сирота — злякався того, що Алла й розмовляти з тобою не захоче. Потім, як дізнався, яка вона, треба було зізнатися, а я не зміг… Виходить, обманув. Прости, мамо. Збирайся. Поїдемо купувати тобі наряд, найкращий. Ми тебе так одягнемо й зачіску зробимо, що всі ще ахнуть. Яка ж ти в мене красуня!
Кирило й сам мало не плакав. Він же від села кілометрів двадцять від’їхав, ну, може, тридцять. І всю дорогу згадував, як хлопчаки йому в школі заздрили, бо в нього першого все було; як мама плакала, коли він чергову грамоту приносив; як на всіх лінійках його й маму ставили за приклад. Зупинився, постояв трохи на узбіччі, круто розвернувся й рвонув назад. «Ну, якщо не прийме нова родина маму — значить, і ця родина не його».
— Ну, Кириле, налякав. Я вже думав, що змію на грудях пригріли.
Хлопець смикнувся, схопився, закрив собою матір.
— Ігнате Івановичу… Алло… Ну, от і розповідати нічого не довелося. Знайомтеся — моя мама. Найкраща жінка, яка все своє життя на мене витратила.
Другий день весілля. Алла захотіла гуляти в селі. Їй, її майбутня свекруха стільки смішних і цікавих сільських обрядів розповіла, що дівчина просто закохалася в це місце.
Зіну вже було не пізнати. Відпочила, з макіяжем, манікюром, у гарній сукні — вона сама на себе не була схожа. Навіть Кирило то й озирався на неї, а баби сільські зітхали.
— Все-таки хорошого хлопа виростила Зінка. Подивись, як до матері ставиться. І наречена гарна, та проста — з нашими заплясала, як справжня селючка.
— Ну, а біля Зінки-то ввесь час чоловік сивий крутиться. Кажуть — справжній професор. Глядиш — і сама ще заміж вийде.
— Ай, нехай, намучилася вже, напрацювалася. А по суті-то їй усього нічого — за п’ятдесят от-от перевалило.
