Моя сестра Наталія одного дня оголосила, що їде працювати до Італії, залишивши мені свого п’ятирічного сина Мирослава. Я була проти — у нас із чоловіком Петром і донькою Софією ледь вистачало грошей на себе.
Але Наталія обіцяла надсилати 100 євро щомісяця, і я погодилася. Та коли вона зникла, залишивши нас із Мирославом, моє життя змінилося назавжди.
Мій чоловік був проти хлопчика, донька не хотіла ділити з ним кімнату, а я опинилася перед вибором: віддати племінника в дитячий будинок чи боротися за нього.
Моя сестра Наталія завжди була легковажною. Вона жила, як пташка, що пурхає з гілки на гілку, не думаючи про завтра. Я жзавжди була іншою — відповідальною, з головою в сімейних турботах.
У нас із Петром була донька Софія, якій на той час було десять. Ми жили скромно, у двокімнатній квартирі в передмісті Києва, і кожен місяць я ретельно планувала бюджет, щоб вистачило на все. Того дня, коли Наталія подзвонила, я саме готувала вечерю.
— Олено, я їду на пів року до Італії, — сказала вона без привітання. — Мені запропонували хорошу роботу — офіціанткою в ресторані. Візьмеш Мирослава до себе?
Я мало не впустила ложку в борщ. Мирослав — її п’ятирічний син, якого вона виховувала сама. Про його батька ми нічого не знали. Наталія просто одного дня сказала, що при надії, і вирішила стати мамою, не думаючи, як роститиме дитину.
— Наталю, ти серйозно? — я ледве стримувала роздратування. — У нас самих грошей ледь вистачає. Куди нам ще одну дитину?
— Олено, я ж не прошу вас утримувати його за свої кошти, — відповіла вона, ніби це було очевидно. — Я щомісяця надсилатиму 100 євро. Цього вистачить на Мирослава, і вам ще залишиться.
Я зітхнула. 100 євро — це були великі гроші для нас. Але я знала свою сестру: її обіцянки часто розчинялися, як дим.
— Я не можу вирішувати сама, — сказала я. — Мені треба поговорити з Петром і Софією.
— Гаразд, — погодилася Наталія. — Подзвоню завтра. Тільки, будь ласка, не відправляй його в дитячий будинок. Я не хочу, щоб мій син там ріс.
Вона поклала слухавку, а я стояла посеред кухні, відчуваючи, як гнів і безпорадність змішуються всередині. Як вона могла? Залишити дитину і поїхати за кордон, навіть не подумавши, як це вплине на нас?
Того вечора я сіла з Петром за стіл, коли Софія вже спала.
— Петре, Наталія хоче залишити Мирослава нам, — почала я обережно. — Каже, що надсилатиме гроші щомісяця.
Петро насупився. Він завжди був практичним, і я знала, що ідея йому не сподобається.
— Олено, ти жартуєш? — він поклав виделку. — У нас Софія, школа, комуналка. Ми ледве справляємося. А тут ще чужа дитина?
— Він не чужий, він мій племінник, — заперечила я. — І Наталія, що платитиме.
— Ти віриш її обіцянкам? — Петро скривився. — Вона зникне, а ми залишимося з її сином.
— Але ж ми не можемо відправити його в дитячий будинок, — сказала я тихо. — Це ж дитина.
Петро зітхнув і махнув рукою.
— Роби, як знаєш. Але якщо вона не надсилатиме гроші, я не годуватиму чужого хлопця.
Наступного дня я поговорила з Софією. Вона, як і Петро, була не в захваті.
— Мамо, чому Мирослав має жити в моїй кімнаті? — обурилася вона. — Це мій простір! Я не хочу ділитися!
— Софійко, це лише на пів року, — намагалася я її заспокоїти. — Мирослав твій двоюрідний брат. Треба допомогти.
— А якщо він чіпати мої речі буде? — Софія склала руки. — Я не хочу!
Я пообіцяла їй нову ляльку, і вона, хоч і невдоволено, погодилася. Наталія привезла Мирослава наступного тижня. Хлопчик був тихий, із великими карими очима, тримав у руках маленького плюшевого ведмедика. Наталія обняла його, сказала: «Слухайся тітку Олену», — і поїхала.
Перші два місяці все було більш-менш нормально. Наталія надсилала гроші, як обіцяла, і я могла купувати Мирославу одяг, іграшки, навіть відкладати трохи на сімейні потреби. Але Софія постійно бурчала, що Мирослав займає її місце, а Петро дратувався, коли хлопчик залишав іграшки на підлозі.
— Олено, це не наш син, — казав він. — Чому ми маємо няньчитися з ним?
— Петре, він дитина, — відповідала я. — І Наталія скоро повернеться.
Але на третьому місяці Наталія перестала надсилати гроші. І дзвонити. Я намагалася додзвонитися до неї, але її номер був відключений. Петро торжествував.
— Я ж казав! — казав він одного вечора. — Вона нас покинула! А ми тепер годуй її сина!
— Петре, заспокойся, — просила я. — Мирослав не винен. Я заробляю, у нас вистачить на всіх.
— На всіх? — він глянув на мене, як на наївну. — Ти хочеш, щоб я працював, як віл, заради чужого хлопця?
— Він не чужий! — вигукнула я. — Він мій племінник! І якщо треба, я сама його годуватиму!
Петро махнув рукою і пішов у спальню. А я залишилася на кухні, відчуваючи, як мій світ розсипається. Мирослав сидів у кутку, обіймаючи свого ведмедика, і тихо плакав.
— Тітко Олено, я щось погане зробив? — спитав він.
Я сіла поруч і обняла його.
— Ні, сонечко, ти ні в чому не винен. Я тебе люблю, і ми все вирішимо.
Через десять місяців я отримала листа від Наталії. Вона писала, що вийшла заміж за італійця і залишається там назавжди. Про Мирослава — жодного слова. Я дивилася на лист, і сльози котилися по щоках. Що сказати хлопчикові? Як пояснити, що мама його покинула?
Того ж вечора Мирослав підійшов до мене, тримаючи свій малюнок — сонце і будинок.
— Тітко Олено, мама скоро приїде? — спитав він. — Я так сумую.
Я не могла сказати правду. Обняла його і прошепотіла:
— Скоро, сонечко. Вона дуже тебе любить.
Але Петро був невблаганний.
— Олено, це вже занадто, — сказав він наступного дня. — Мирослав не може залишатися. Це моя квартира, і я не хочу, щоб тут був дитячий будинок.
Софія підтримала його:
— Мамо, чому я мушу ділитися своєю кімнатою? Це несправедливо!
Я глянула на Мирослава, який сидів у кутку, і заплакала. Я взяла його за руку і повела в парк.
— Тітко Олено, чому мене ніхто не любить? — спитав він, коли ми сіли на лавку.
— Що ти, Мирославе, — я обняла його. — Я тебе люблю. І мама любить, просто вона зараз далеко. Але я обіцяю, що все буде добре.
Я знала, що не можу залишити його в нашому домі — Петро не дозволить. Тож я вирішила знайти для Мирослава школу інтернат, де про нього піклуватимуться. Я обіцяла собі, що відвідуватиму його щотижня.
— Мирославе, я знайду тобі місце, де буде багато діток, і тобі буде весело, — сказала я. — А я приходитиму щовихідних із цукерками.
Він кивнув, хоча в його очах були сльози.
— А мама приїде? — спитав він.
— Сподіваюся, скоро, — відповіла я, хоча знала, що це неправда.
Мирославу я знайшла спортивну школу інтернат. Я приходила, приносила солодощі, книги, іграшки, одяг. Я забирала його на свята і на вихідні додому, хоч Петро бурчав, але всі канікули він був із нами. Софія з часом змирилася, але все одно тримала дистанцію.
Роки минали. Софія виросла, закінчила школу, вступила до університету в іншому місті, а потім вийшла заміж і переїхала до Львова. Ми з Петром жили, як і раніше, але я відчувала, що щось змінилося в мені. А потім я занедужала.
Спеціалісти робили невтішні прогнози. Мені давали рік, можливо – два. Коли я все розповіла чоловіку той сказав байдуже:
— Ти будеш у стаціонарі, то й що?. Навіщо я тобі? — сказав він, не відриваючись від телевізора.
Я зателефонувала Софії.
— Доню, тут таке, — сказала я, стримуючи сльози. І розповіла усе, як було.
— Ой, мамо, тримайся, — відповіла вона. — Вибач, я зайнята. Пізніше подзвоню.
Вона не подзвонила.
У стаціонарі я була майже пів року. Усе це було важко. Але найважче — ніхто з рідних не прийшов. Ні Петро, ні Софія. Я відчувала себе самотньою, як ніколи.
Коли мене виписали, то почула від Петра: «Олено, я пішов до іншої. Не шукай мене. Петро». Я отетеріла. Як так? Чоловік, донька — усі покинули мене, коли я найбільше їх потребувала.
Я не мала як бути, тож набарала єдину людину яка в мене лишилась – Мирослав. Він уже п’ять років, як був на заробітках у Чехії. Мав там сім’ю і часто теле фонував до мене. Я набрала його і вперше розповіла правду про те, як живу насправді.
Мирослав надіслав гроші на те, аби я винайняла квартиру. А потім приїхав сам:
— Тітко Олено! — вигукнув він і обняв мене. — Слава Богу, ти жива!
— Уже краще, — посміхнулася я. — А ти як?
— А я побуду доки ви оформите усі документи, – мовив він, – Поїдете зі мною у Чехію. Ваша онука вже чекає бабусю.
Нині я в Мирослава живу. У нього свій будинок де я маю свою кімнату. У Мирослава прекрасна сім’я він і його дружина називають мене не інакше як “мамочка”, а онучечки мої золоті кличуть мене “бабусею”.
— У цілому світі я нікому не був потрібен крім тебе, мамо. – сказав колись мені Мирослав, – Мені життя буде замало, аби віддячити тобі за все. Я ж знаю де б був, якби не ти. Ти проти власної сім’ї пішла заради малого мене.
Ні Софія, ні мій колишній чоловік навіть не поцікавились де я і що зі мною. Донька навіть не телефонує, що найприкріше. От таке воно життя: ніколи не знаєш, до кого на старість чи в недузі голову прихилиш.
Головна кратинка ілюстратвина.
