— Я купив навушники, а комуналку заплатиш ти, бо в тебе є пенсія, — сказав Юра, зачиняючи двері перед моїм носом. Цей жест був настільки знайомим, що в мене похололо всередині від усвідомлення того, хто насправді живе зі мною під одним дахом.
Галина часто ловила себе на думці, що час не лікує, а лише змінює форму болю. Коли вона вперше взяла свого сина на руки тридцять років тому, вона бачила лише чистий аркуш, на якому мріяла написати історію любові та вдячності. Їй здавалося, що виховання здатне перемогти будь-яку спадковість. Вона щиро вірила, що якщо оточити людину турботою, вона просто не зможе вирости черствою. Але реальність виявилася значно складнішою та болючішою, ніж її сподівання.
Колишній чоловік Галина, Степан, був людиною особливого складу. Його егоцентризм не мав меж, він вважав, що весь світ обертається навколо його комфорту. Коли вони розлучилися, вона відчула неймовірне полегшення, наче скинула зі своїх плечей величезну брилу. Вона залишилася сама з маленьким Юрком і пообіцяла собі, що зробить усе, аби син ніколи не став схожим на свого батька. Вона вкладала в нього останні кошти, купувала найкращі речі, возила на відпочинок і завжди була поруч, коли йому було сумно чи складно.
Минали роки, і Галина з жахом почала помічати знайомі жести. Ось Юра кривить губи точно так само, як це робив Степан, коли йому щось не подобалося. Ось він ігнорує її прохання, роблячи вигляд, що не чує, бо його власна гра на комп’ютері важливіша за її самопочуття. Спочатку вона списувала це на підлітковий вік, на пошук себе. Вона заспокоювала себе, що це минеться.
Сьогодні Юрі вже тридцять, і він продовжує жити у квартирі матері. Він не працює на постійній основі, перебиваючись випадковими заробітками, які витрачає виключно на свої забаганки. Галина ж продовжує працювати, хоча здоров’я вже давно натякає на відпочинок. Кожного вечора вона повертається додому, де на неї чекає брудний посуд у раковині та порожній холодильник, хоча вона залишала синові гроші на продукти.
Одного вечора вона не витримала, коли побачила, що він купив собі дорогі навушники замість того, щоб оплатити частину рахунків за світло.
— Юро, ми ж домовлялися, що цього місяця ти допоможеш із комунальними послугами.
— Мамо, ну що ти починаєш, мені ці навушники були потрібні для роботи, я ж казав.
— Для якої роботи? Ти цілими днями просто сидиш у мережі. Мені важко самій усе тягнути.
— Ти вічно чимось незадоволена, просто дай мені спокій.
Він розвернувся і пішов у свою кімнату, гучно зачинивши двері. Галина залишилася стояти в коридорі, відчуваючи, як у середині мене закипає образа. Це був не просто конфлікт через гроші. Це було усвідомлення того, що перед нею стоїть копія людини, яка колись її зрадила та залишила без копійки. Та сама байдужість в очах, та сама холодна впевненість у своїй правоті.
Вона згадала, як Степан колись так само реагував на її сльози. Він просто виходив з кімнати, вважаючи емоції іншої людини чимось невартим його уваги. Тепер її власний син робив те саме. Галина відчувала, що вона не виховувала дитину, а ніби вирощувала тінь свого минулого. Вона намагалася бути найкращою матір’ю, але отримала в результаті споживача, який сприймає її лише як обслуговчий персонал.
Останнім часом ситуація стала ще гіршою. Юра почав вимагати, щоб вона продала свою дачу, яка залишилася їй від батьків. Це було її єдине місце сили, де вона могла хоч трохи відпочити від міської метушні та постійних претензій сина.
— Це просто земля, яка стоїть без діла, — заявив він під час сніданку.
— Це пам’ять про моїх батьків, Юро, я не збираюся її продавати.
— Ти егоїстка. Мені потрібні гроші на стартап, я міг би піднятися, але ти тримаєшся за свої старі грядки.
— Ти за п’ять років не довів до кінця жодної справи. Чому я маю ризикувати своїм майном?
— Тому що ти мати, ти маєш допомагати синові, хіба не для цього ти мене народжувала?
Ці слова прозвучали як ляпас. Галина замовкла, бо не мала сил сперечатися. Вона зрозуміла, що виховала людину, яка не знає слова вдячність. Він бачив у ній лише ресурс, який можна вичерпати до дна.
Кожного дня вона дивиться на нього і бачить свого колишнього чоловіка. Той самий погляд, та сама хода, навіть манера тримати ложку. Їй іноді стає фізично нестерпно перебувати з ним в одному приміщенні. Вона ловить себе на думці, що хоче, аби він просто пішов. Але куди він піде? Він не пристосований до самостійного життя, і в цьому вона звинувачує лише себе.
Вона занадто довго його оберігала від труднощів. Вона хотіла компенсувати йому відсутність батька, але в результаті створила умови, в яких його егоїзм розцвів пишним цвітом. Тепер, на схилі віку, вона опинилася в пастці у власному домі.
— Юро, ти коли-небудь думав про те, як я себе почуваю?
— Мамо, ти знову за своє, не починай цей вечір з нотацій.
— Я просто хочу зрозуміти, чи залишилося в тобі хоч крапля співчуття.
— Співчуття до чого? Ти живеш у своїй квартирі, у тебе є робота, все нормально.
Він навіть не підняв очей від телефону. Для нього її переживання були чимось невидимим, фоновим шумом, який заважає йому насолоджуватися життям.
Галина часто згадує момент, коли Степана не стало. Вона не відчула тоді ні суму, ні радості. Тільки порожнечу. А тепер вона відчуває цю порожнечу щодня, спілкуючись із власною дитиною. Вона розуміє, що коло замкнулося. Вона втекла від одного егоїста, щоб виростити іншого.
Іноді вона замислюється над тим, щоб просто змінити замки. Але серце матері — це її найбільше прокляття. Вона боїться, що він пропаде, що він опиниться на вулиці. Хоча розумом вона розуміє, що тільки так він зможе нарешті подорослішати. Проте страх і почуття провини тримають її міцніше за будь-які ланцюги.
Увечері вона сідає біля вікна і дивиться на місто. Їй шістдесят дев’ять років. Вона мала б насолоджуватися спокоєм, читати книги, ходити на прогулянки з подругами. Натомість вона змушена вираховувати кожну копійку, щоб вистачило на їжу для дорослого сина, який навіть не скаже дякую за обід.
Її подруги кажуть, що вона сама винна. Що вона розпестила його. Галина знає це краще за інших. Але як можна не дати дитині все, що маєш, коли ти любиш її більше за життя? Вона не знала, де проходить та тонка межа між турботою та вирощуванням тирана.
— Мамо, а де мої чисті сорочки? — крикнув він з іншої кімнати.
— У комоді, я вчора все попрасувала.
— Там тільки біла, а я хотів блакитну.
— Блакитна була в плямах, я не встигла її випрати.
— Ти нічого не встигаєш останнім часом, — невдоволено пробурмотів він.
Ці дрібниці накопичуються, як отрута в організмі. Галина відчуває, що її сили закінчуються. Вона більше не бачить у ньому того маленького хлопчика, якого вона так обожнювала. Тепер вона бачить лише чоловіка, який нагадує їй про всі помилки її життя. Це як жити в одному домі з привидом свого минулого, який набув реальної форми та продовжує пити твою енергію.
Чи можна любити свою дитину і водночас не могти її терпіти? Це питання мучить її щоночі. Вона почувається зрадженою не долею, а власною кров’ю. І найстрашніше в цій ситуації те, що вона не бачить виходу, який би не розбив її серце остаточно.
Вона розуміє, що Юра ніколи не зміниться. Він просто не відчуває в цьому потреби. Йому зручно. Йому комфортно. А те, що його мати згасає від втоми та розпачу, його не стосується. Це його філософія життя, яку він успадкував разом із кольором очей та формою носа.
Галина часто думає про те, скільки ще жінок живуть у такому ж пеклі, боячись зізнатися навіть собі, що їхня дитина — це їхнє найбільше розчарування. Вона хотіла б мати силу, щоб усе змінити, але з кожним днем цієї сили стає все менше. Вона просто продовжує існувати, спостерігаючи, як копія її колишнього чоловіка поступово забирає у неї право на щасливу старість.
Чи є у вас знайомі, які опинилися в подібній ситуації, коли власні діти стають дзеркальним відображенням тих, кого ми намагалися викреслити зі свого життя? Поділіться своїми думками в коментарях, для нас це дуже важливо, і не забудьте поставити вподобайку цій історії, якщо вона відгукнулася у вашому серці. Що б ви порадили Галині в такий складний момент її життя?
