— Я купила путівку, мені треба відновити сили, — сказала Галина Олексіївна Петру, коли ми вкотре попросили про допомогу, але згодом я дізналася, що ніякого санаторію не було.
Ірина та Петро прожили разом п’ять років. У них народилося двоє чудових діток — Оленка, якій було три з половиною роки, і маленький Богданчик, що тільки-но відсвяткував перший день народження. Жили вони у звичайному містечку, де, як і всюди, життя вирувало з його радощами і викликами.
Ірина, як і більшість молодих мам, відчувала постійну втому. Подружжя вирішило, що після народження другої дитини, Ірина візьме довшу паузу в роботі, аби присвятити себе дітям. Петро працював інженером, його зарплати вистачало, але без надмірностей. Вони мріяли про власне житло, але поки що орендували двокімнатну квартиру.
Ірині було дуже важко. Двоє маленьких дітей вимагали уваги 24 години на добу. Оленка була допитливою і дуже активною дівчинкою, а Богданчик тільки почав ходити і постійно потребував нагляду. Інколи Ірина почувалася на межі своїх сил. Їй украй не вистачало часу на себе, навіть на найпростіші речі.
Вона часто розмовляла з Петром про те, як було б добре, якби його мама, Галина Олексіївна, могла інколи допомогти. Галина Олексіївна мешкала у тому ж місті, була на пенсії, але почувалася дуже бадьоро.
— Петре, ну чому мама не може прийти хоча б на дві години на тиждень, аби я могла сходити до лікаря чи просто посидіти у тиші за кавою, — питала Ірина чоловіка одного вечора. Діти вже спали, і вони сиділи на кухні.
— Іро, ти ж знаєш мою маму, — зітхав Петро. — Вона каже, що своє вже відняньчила, і має право на відпочинок.
— Відпочинок, — гірко повторила Ірина. — А хіба онуки — це не радість? Хіба вона не хоче бачити, як вони ростуть, — вона відчувала образу. — Моя мама живе далеко, інакше я б її не турбувала. А Галина Олексіївна… Вона ж буквально за два квартали!
Наступного дня Ірина наважилася сама зателефонувати свекрусі.
— Галино Олексіївно, доброго дня, — почала вона лагідно. — Я хотіла запитати, чи не могли б ви завтра забігти на годинку-дві. Мені треба до стоматолога, а Петро працює.
— Ірочко, я тебе розумію, — почула вона у відповідь. Голос свекрухи був спокійний і твердий. — Але я, на жаль, не можу. Завтра у мене зустріч із моїми дівчатами. Ми збираємося до міського парку, а потім плануємо завітати до нашого улюбленого закладу, там сьогодні нове меню.
— Але це ж лише годинка, — м’яко наполягала Ірина. — Ви ж можете зустрітися трохи пізніше.
— Ні, люба, — відповіла Галина Олексіївна. — Ми плануємо нашу зустріч давно. Ти ж знаєш, як це важливо для нас, це наш спосіб триматися в тонусі. І взагалі, я ось-ось їду.
— Їдете, — перепитала Ірина. — Куди, якщо не секрет?
— У санаторій, — радісно повідомила свекруха. — Я купила путівку на три тижні. Там і процедури, і свіже повітря, і тиша. Це мій відпочинок, на який я заслужила. Мені потрібно відновити сили.
— Але ж…
— Не переживай, Іро, — перебила її свекруха. — Діти — це твоя радість. Насолоджуйся цим часом, він швидко мине. Я тобі подзвоню, коли повернуся. Гарного дня.
Галина Олексіївна поклала слухавку. Ірина стояла, стискаючи телефон, відчуваючи себе розгубленою. Три тижні! Це звучало як вирок.
Через тиждень Ірина вийшла з дітьми на прогулянку у той самий міський парк, про який згадувала Галина Олексіївна. День був сонячний. І вона побачила Галина Олексіївну. Свекруха сиділа за столиком під парасолькою у відкритій кав’ярні у парку. Вона не була сама. Поруч сиділи дві її подруги, також пенсіонерки.
Але найбільше здивувало Ірину інше. На сусідньому стільці, біля однієї з подруг, сидів маленький хлопчик, її онук, який мирно малював у блокноті. А біля іншої бігала дівчинка, яку також привела її бабуся.
Ірина застигла. Її свекруха, яка казала, що їде у санаторій, щоб відпочити, і що своє вже відняньчила, сиділа тут, у місті, насолоджуючись спілкуванням, у той час як її подруги, її ровесниці, проводили час із онуками, поєднуючи це зі своїми зустрічами.
Свекруха помітила Ірину. Її обличчя на мить стало напруженим, але потім вона швидко посміхнулася.
— Іро, привіт, — вона підійшла. — Яка несподіванка. А я думала, ти вдома.
— Я вийшла трохи провітритися, — ледь чутно відповіла Ірина, намагаючись стримати емоції. — Як ваш санаторій, Галино Олексіївно?
Свекруха зніяковіла.
— Ой, ти знаєш, — вона махнула рукою, — обставини змінилися. Путівку довелося перенести, там якісь неполадки з водопостачанням, чи що. Я не стала ризикувати здоров’ям. Тому вирішила відпочити тут. Це ж не менш важливо.
— Звичайно, — сказала Ірина, дивлячись на подруг свекрухи та їхніх онуків. — Ваші подруги, я бачу, теж відпочивають. З онуками.
Галина Олексіївна почала нервово поправляти свій шарф.
— Ну, це їхній вибір, Ірочко. Це їхнє життя, а це моє. Я свій обов’язок перед тобою і Петром виконала, сина виростила. А тепер хочу пожити для себе. Не треба мене засуджувати.
— Я не засуджую, — прошепотіла Ірина, бо горло стислося від сліз. — Я просто не розумію. Ви кажете, що втомилися, але, здається, зовсім не проти проводити час, просто без моїх дітей.
— Ти перебільшуєш, — відмахнулася свекруха. — Вони вже немовлята, ти прекрасно даєш собі раду. Все, мені треба йти, дівчата чекають. Бувай.
Ірина розвернулася і, потягнувши візочок із Богданчиком, а за руку ведучи Оленку, швидко пішла геть. Сльози текли по її щоках. Вона відчула не тільки образу, але і глибоке розчарування.
Вдома вона розповіла все Петру. Він був засмучений і розсерджений на матір.
— Я поговорю з нею, — пообіцяв він. — Так не можна.
— А що ти їй скажеш, Петре, — вона витерла сльози. — Що змусиш її любити онуків? Що змусиш її допомагати, якщо вона не хоче? Вона ясно дала зрозуміти — це її вибір. Вона не зобов’язана.
— Але…
— Але нічого, — перебила його Ірина. — Це важко, але ми дамо собі раду. Просто я більше не буду просити. Ніколи.
Минуло кілька тижнів. Ірина з головою поринула у турботу про дітей. Вона знайшла можливість працювати вдома на фрилансі, коли діти спали. Це було складно, але давало хоч якусь додаткову копійку і відчуття самореалізації. З Галиною Олексіївною вони майже не спілкувалися.
Одного разу Петро прийшов додому з роботи засмучений.
— Мама дзвонила, — сказав він.
— І що, — сухо запитала Ірина.
— Вона застудилася. Лежить із високою температурою. Каже, що сама собі не дасть ради. Просить, щоб ти прийшла. Каже, тільки тобі довіряє, ти ж доглядаєш дітей, знаєш як.
Ірина підвела на нього очі. Її обличчя було спокійне, але очі світилися дивним вогнем.
— Вона просить мене прийти, — повторила Ірина.
— Так, — підтвердив Петро.
— Іро, я розумію, що ти відчуваєш, — тихо сказав Петро, — але це ж моя мама. Вона не може бути сама у такому стані.
Ірина мовчала. У її голові промайнули всі ті моменти, коли вона благала про допомогу, а свекруха обирала свої зустрічі та свій відпочинок.
— Ти поїдеш, Петре, — нарешті промовила Ірина. — Ти її син. Це твій обов’язок. Ти зможеш допомогти. А я, — вона обвела поглядом дітей, що гралися в кутку, — я не можу залишити їх одних. Ти знаєш, як мені зараз важко. Я ж не відпочиваю.
— Але вона ж чекає на тебе, — майже благав Петро.
— Нехай чекає, — твердо відповіла Ірина. — У неї є ти. Це її відпочинок, на який вона заслужила. А мій відпочинок — це, мабуть, ще не скоро.
Петро нічого не відповів. Він подивився на дружину і зрозумів, що вона має рацію.
Я думаю, що ця історія про те, як важливо підтримувати одне одного, особливо в родині. Як ви вважаєте, чи правильно вчинила Ірина, відмовивши свекрусі в допомозі у відповідь на її постійні відмови, чи сімейні зв’язки вимагають іншого підходу? Що має бути головнішим — бажання жити для себе, чи допомога близьким?
Напишіть свою думку у коментарях, мені дуже важливо почути вашу історію чи ваш погляд. І не забудьте поставити свою вподобайку, щоб цю історію побачило більше людей.
