Я купила дітям квартиру, незважаючи на те, що зять вважав мою пенсію “копійчаною” і публічно сміявся з моїх “мізерних” заощаджень. Він і не підозрював, що саме в момент його чергової фінансової лекції я поклала перед рієлтором повну суму готівкою.
Я завжди ставилася до грошей із повагою, але без фанатизму. За все своє життя, працюючи інженером-технологом на великому харчовому комбінаті, я встигла багато чого побачити і зрозуміти: справжню цінність мають не лише купюри, а й уміння бути незалежною.
Я – Ольга Петрівна, і після виходу на заслужений відпочинок моя пенсія, хоч і була скромною за мірками деяких «успішних» людей, дозволяла мені жити комфортно, не обмежуючи себе в необхідному. Але ось мій зять, Сергій, вважав інакше. Він завжди був надміру самовпевненим чоловіком і, здавалося, отримував особливе задоволення від того, що міг поставити під сумнів чужий фінансовий стан. Особливо мій.
— Ви ж дивіцться, Ольго Петрівно, яка у вас золота пенсія, — Сергій засміявся, наголошуючи на слові «золота». — Я за тиждень стільки заробляю, скільки ви за цілий місяць. Ви ж розумієте, що жити на це – це ж просто… як ви там кажете? — він зробив паузу, потираючи руки. — «Економія ресурсів»?
— Так, Сергію, — відповіла я спокійно, намагаючись не зважати на його провокацію. — Це дозволяє мені не залежати від іпотеки та постійних боргів. І, до речі, я встигла виховати чудову доньку.
— Донька — це добре, а от можливість — краще! Ви от на своїй машині 1998 року випуску, а я на новому «Ягуарі»! Бачите різницю?
Ця розмова відбулася в суботу ввечері, під час нашої чергової сімейної вечері. Сергій завжди приходив з дружиною, моєю донькою Валерією, до нас додому, і щоразу не втрачав нагоди «висловити» своє ставлення до мого фінансового становища. Валерія лише мовчки опускала очі, їй було незручно за чоловіка, але вона, здається, не знала, як його зупинити.
Моїй доньці Валерії було тридцять два роки. Вона — моя гордість. Закінчила університет, працювала графічним дизайнером у великій ІТ-компанії.
З Сергієм вона одружилася п’ять років тому. Він працював фінансовим консультантом, мав хороші доходи, але, на жаль, його характер залишав бажати кращого. Постійне бажання похвалитися і зверхність псували враження від його, здавалося б, успішності.
Ми жили в Києві, у своїй старій, але затишній трикімнатній квартирі, де зростала Валерія. Сергій і Валерія орендували двокімнатну квартиру в новобудові в іншому районі міста, і Сергій постійно скаржився на високу вартість оренди, підкреслюючи, що це «тимчасові незручності» перед купівлею їхнього «родинного гнізда» — як він любив пафосно казати. Проблема була в тому, що роками це «гніздо» залишалося лише в планах, адже Сергій постійно вкладав гроші у якісь «супервигідні» проєкти або купував дорогі, але не завжди потрібні речі, як-от його блискучий «Ягуар».
Я ж, на відміну від Сергія, жила за правилом: «Не витрачати більше, ніж отримуєш, і завжди мати “подушку”». Протягом багатьох років я відкладала невеликі суми з кожної зарплати, премії, а потім і з пенсії. Я робила це таємно, навіть від доньки. Для чого? Для того, щоб у потрібний момент забезпечити Валерії та її родині, навіть якщо Сергій не вважав мене за ту, хто на щось здатна, основу для їхнього майбутнього. Це був мій, технологічний, підхід: завжди мати запасний план.
Одного разу, розмова зайшла вже за межі пристойного. Це було приблизно пів року тому.
— Ну, ось, — Сергій відкинувся на спинці стільця і хитро посміхнувся. — Ми от з Валерією думаємо про іпотеку. Квартира на 80 квадратних метрів у престижному районі. Це ж не ваша «копійчана» пенсія, Ольго Петрівно, це справжні дорослі фінансові рішення! У вас, напевно, навіть на початковий внесок ніколи б не назбиралося.
Він ніби насолоджувався моєю мовчанкою. Але я не мовчала через те, що мені не було що сказати. Я мовчала, бо в моїй голові вже дозрів план.
— Навіщо іпотека, сину? — запитала я, наливаючи собі чаю. — Це ж боргова яма, як ти сам і кажеш.
Сергій зайшовся сміхом.
— А як інакше, Ольго Петрівно? Ви ж не запропонуєте нам купити квартиру за готівку! Ваша пенсія… ну, ви зрозуміли.
Валерія зблідла і наступила чоловікові на ногу під столом.
— Сергію, досить!
Але він не зупинявся.
— Ні-ні, Валеріє, хай мама скаже. Я ж не хочу її образити, просто констатую факти. Ольго Петрівно, чим ви можете допомогти своїй доньці? Вашим досвідом? Ну, дякую. Але ми ж про квартиру говоримо, про мільйони.
Я поклала чашку і подивилася йому прямо в очі. У мене не було відчуття злості, лише якась дивна, внутрішня посмішка. Я була готова.
— Знаєш, Сергію, — я говорила повільно, розставляючи акценти. — У своєму житті я навчилася одному: «Гроші люблять тишу». Ти постійно говориш про свої мільйони, але все ще живеш в орендованій квартирі. Я ж мовчки жила на свою пенсію, мовчки їздила на старій машині, і мовчки… відкладала.
Сергій подивився на мене з неприхованою насмішкою.
— І що ви там відклали? На вічний диван?
— Ні, сину. Я відклала на те, про що ти тільки мрієш. На окрему квартиру для тебе і Валерії. Без іпотеки. За готівку.
Настала тиша. Така гучна, що можна було почути, як цокає старий годинник на стіні. Валерія дивилася на мене широко розплющеними очима. А вираз обличчя Сергія… Це була найцінніша мить у моїй суперечці з ним. Його зазвичай зарозуміла усмішка спочатку зникла, а потім обличчя стало якимось… «порожнім», ніби його комп’ютер раптово перезавантажився.
— Що? — ледь чутно видихнув Сергій. — Ви… жартуєте?
Я дістала із внутрішньої кишені піджака невеликий конверт.
— Жарти закінчилися, Сергію. Завтра вранці ми їдемо у відділення банку. Це довідка про мій депозитний рахунок. Цієї суми, а це еквівалент п’яти мільйонів гривень, достатньо для купівлі трикімнатної квартири на околиці міста. Це не «елітний» район, про який ти мрієш, але це ваше житло.
Я не пояснювала, як я змогла це зробити. Це була комбінація вдалих інвестицій у державні облігації, які я робила ще з часів роботи, а також багаторічна, сувора економія. Я не купувала собі нових гаджетів, не їздила на дорогих курортах, не змінювала меблі. Усе для цього моменту.
— Але… чому саме це місто? — запитала Валерія, її голос тремтів від хвилювання та подиву. — Ми ж тут живемо.
— Я думала про це, доню, — пояснила я, м’яко усміхаючись. — Сергій так багато говорить про розширення бізнесу в інших регіонах. Та й тут нерухомість дешевша. Я купила тобі «початкову площадку». Ти сама можеш вирішити, що з нею робити: здавати в оренду і докладати до київської квартири, чи переїхати туди. У будь-якому разі, це ваше.
Наступного дня Сергій був іншим. Мовчазним, приниженим. Він ледве промовив «Дякую», коли ми стояли біля банку. Звісно, він не очікував такого «удару» від «жалюгідної» пенсіонерки.
Ми оформили документи. Квартира була оформлена на Валерію та Сергія, але Сергій тепер поводився значно обережніше. Його зарозумілість змінилася на дивну повагу, змішану з очевидною незручністю. Він більше не насміхався з моєї пенсії. Він навіть перестав згадувати про свій «Ягуар».
Я не хотіла, щоб ця історія закінчилася повним приниженням Сергія. Але я хотіла дати йому урок, що не варто судити про людей за їхньою старою машиною чи пенсією. Багатство — це не те, що ти показуєш, а те, що ти маєш.
Валерія була щаслива. Вона постійно мені телефонувала, дякувала, розповідала, як вони з Сергієм обговорюють, що робити з квартирою: чи здати її в оренду, чи продати і використати ці гроші як великий перший внесок на київську квартиру. Вона відчувала себе більш захищеною, і це було для мене найголовніше.
Сергій, хоч і став більш поважним, усе одно не зміг повністю позбутися своєї гордині. Він намагався пояснити мій вчинок, кажучи Валерії, що це «просто вдалий збіг обставин» або «мабуть, його мати щось продала і дала мені гроші». Я знала про це, але не зважала. Його внутрішній світ не дозволяв йому визнати, що людина зі скромним доходом може бути фінансово розумнішою за нього. Він продовжував жити у своїх ілюзіях про справжній успіх.
Я ж продовжувала жити своїм життям, їздила на своїй старій, але надійній «ластівці», і знала, що найважливіше я зробила: забезпечила доньці фінансову незалежність. Це і є моя справжня технологічна перемога.
А як ви думаєте, чи зміниться Сергій насправді? І чи варто було мені взагалі втручатися в їхнє фінансове життя, чи не зруйнувала я цим його чоловічу гордість?
