– Я краще їстиму дешеву ковбасу все життя, ніж бути пліч-о-пліч з людиною, яку не люблю. Ти розумієш це, Олеже?
Його очі спалахнули обуренням, хоча він намагався взяти себе в руки.
– Ренато, ти усвідомлюєш, що говориш? У твоєму віці ще можна побудувати блискучу кар’єру за моєї підтримки. Чого тобі бракує?
Він завжди ставив це запитання з невдоволенням. Наче хотів мене переконати, що я не здатна на власні рішення, і без нього в мене нічого не вийде. Ми стояли посеред коридору, біля дверей моєї квартири з радянських часів. Стіни були облуплені, тьмяна лампочка на стелі ледве світила, але це було моє скромне житло, і я почувалася тут вільною.
– Не тисни на мене, Олеже, – сказала я спокійно, але з прихованим гнівом. – Я ще маю власну гідність.
Він лише похитав головою. Я відчувала, що спливає час, коли доведеться ухвалювати остаточне рішення.
Мене звати Рената. Мені 65 років, а ця історія сталася 45 років тому. Тоді я мала перед собою розкішну перспективу: жити, як принцеса, мандрувати світом, носити дорогі сукні й насолоджуватись суспільним визнанням. Та чи була б я щаслива?
“Це було нелегке рішення, але я знала, що мушу його прийняти, – я покинула Олега прямо перед весіллям. Усі сердилися на мене, казали, що я не мудра. Мої родичі звинуватили мене в тому, що я змарнувала таку фантастичну нагоду, особливо коли до нас дійшла новина про чергові тріумфи мого майбутнього чоловіка”. Так я колись сказала і повторюю це досі, не шкодуючи жодного дня.
Чому моя історія почалася саме так? Напевно, вплинув приклад моєї мами. Вона навчила мене дивитися на життя не як на пряму дорогу з дивними правилами, а як на нескінченну серію виборів, де кожен крок має наслідки. Можливо, вам буде цікаво дізнатися, що перша свекруха моєї мами була ворожкою. Вони жили в одному дворі, знайомі були багато років. І завжди мене вражали розповіді мами про ту жінку, яка “зцілювала людей, створювала чарівні зілля та талісмани” і навіть, за чутками, вміла читати майбутнє в кришталевій кулі.
– Їй нібито вдавалося передбачати долі людей, – згадувала мама. – І всі ці передбачення завжди збувалися.
Я зі своїм молодшим братом Андрієм слухала, затамувавши подих, коли мама шепотіла про це. Вона казала, що ворожка напророчила їй шлюб із Яриком (моїм першим татом, якого я мало пам’ятаю) і так само напророчила, що цей шлюб недовговічний. Тоді це здавалося мамі образою, здавалося, що свекруха не приймає її до сім’ї. Та згодом ворожка мала рацію: мій вітчим, із яким мама прожила більшу частину свого життя, з’явився після розлучення з Яриком.
– Якщо вона знала, що так буде, чому одразу тобі не сказала, що зустрінеш кращого чоловіка? – якось поцікавилася я в мами.
– Вона мені пояснила, що життя схоже на гру, – посміхнулася мама. – Неможливо перескочити з початкового рівня на найвищий. Треба пройти всі етапи, щоб навчитися цінувати те, що отримаєш у фіналі.
Ці слова закарбувалися в моїй пам’яті. Можливо, саме тому я завжди обережно обирала те, що було мені дійсно близьким, а не те, чого хотіли від мене інші.
Літо 1978 року стало ключовим у моєму житті. Я закінчила університет (у Радянському Союзі це було непросто зробити на відмінно, особливо якщо ти дівчина з маленького містечка), отримала пропозицію працювати в одній з обласних газет і навіть встигла видати дві публікації, про які говорили в редакції з пошаною. І на додачу, чоловік, у якого я була закохана – Олег, – запропонував мені вийти за нього.
– Ти житимеш, як королева, – казав він упевнено. – Я – майбутній дипломат. Ми поїдемо за кордон, матимемо великий дім, ти будеш доглядати за дітьми і будинком, а я забезпечуватиму нас обох.
“Зі мною тобі нічого не бракуватиме”, – додав Олег, зазираючи мені в очі. Тоді я відчула, що йому набагато важливіше, аби я прийняла його умови, ніж те, чого насправді хочу я.
Спочатку я зраділа: ми ж закохані, він красивий, розумний, добре вихований, перспективний, поважний… Всі мої подруги і близькі тільки те й казали:
– Ренато, ти повинна бути на сьомому небі. Тобі випала така нагода!
Я повірила їм. Справді, хто б не хотів такого життя? Але одного вечора мама ненароком згадала про свою знайому, теж ворожку, і запропонувала сходити до неї. Мовляв, цікаво, чи підтвердиться той шлях, який мені намітився.
– Ну, сходи для цікавості, – сказала вона. – Вона дуже відома в нашому районі, всі її хвалять.
Я ніколи не вірила в такі речі, тому довго вагалася, але врешті погодилася. Ворожку звали Іванна, і вона користувалася рунами, одночасно складала астрологічні карти. Тоді я вперше побачила, як людина водить пальцями по дивних символах, щось там наспівує собі під ніс, а потім видає фразу:
– Перед вами два шляхи. Один легкий, схожий на сон. Другий важкий, зате справжній. Хочете мріяти чи жити?
Мама радо підтакнула:
– Та звісно, що мріяти, хто ж хоче з власної волі ходити тернистим шляхом?
Але ворожка зосереджено дивилася на мене.
– Скажіть, Ренато… Чого бажає ваша душа?
Я тоді розгубилася. Всі навколо казали одне й те саме – що життя з Олегом буде чудовою мрією, якій позаздрять сотні жінок. Але слова “мріяти чи жити” вразили мене.
Я зрозуміла сенс лише тоді, коли подруга (однокурсниця з університету) запросила мене на неформальну зустріч з правозахисною організацією. Мій наречений про це дізнався, і наступного дня влаштував цілу сцену:
– Ти не можеш дозволити собі таке, Ренато! Це підриває мою репутацію. Мене можуть не взяти на посаду. Тобі треба думати про наш спільний інтерес, а не про якісь там “громадські” справи.
І тоді я точно збагнула: я не хочу “спати” все життя. Я не хочу бути гарною лялькою для красунчика-дипломата, нехай навіть дуже успішного. Я прагнула свого шляху. Хотіла писати правду в газетах, викривати несправедливість, допомагати людям. Це важкий шлях, я це розуміла. Але серце не брехало: я не могла зрадити себе.
Рішення далося непросто, та я розірвала заручини з Олегом прямо перед весіллям. Уся рідня була ошелешена. Мій брат Андрій, який завжди був скептично налаштований, звинуватив мене в егоїзмі:
– Ти могла витягнути нашу сім’ю з бідності. А тепер що?
– Тепер я житиму своїм розумом і своїм серцем, – відповіла я тоді.
Минув час. Олег після розпаду Радянського Союзу швидко став бізнесменом, зробив карколомну кар’єру. А я залишилася “на своїх хлібах”: іноді жила з копійчаними гонорарами, підробляла репетиторством з української мови, боролася проти корупції в газеті, писала статті про людей з непростими долями. Мій майбутній чоловік, Іван (ми з ним зустрілися на одному з мирних протестів), був людиною запальною, але з добрим серцем. Правда, в нього не було ні грошей, ні блискучої репутації. Був лише твердий характер і віра в те, що ми можемо змінити бодай щось навколо.
Чи було мені важко? Звісно. Коли траплялися фінансові труднощі, коли влада переслідувала незалежних журналістів, я сумнівалася в собі. Що б сталося, якби я тоді не розірвала заручини і поїхала з Олегом за кордон, жила в розкоші й тиші? Іноді, гортаючи глянцеві журнали в перукарні, я бачила там усміхненого Олега з його дружиною – вона мала ідеальний макіяж, розкішну зачіску, а на обличчі – усмішку, схожу на політичний плакат. Я ловила себе на думці “Це могла бути я”.
Але щоразу, коли я так думала, ставалося щось, що нагадувало, чому я обрала інакший шлях. Хтось із людей писав мені листа: “Ваша стаття допомогла мені вибороти справедливість” або “Завдяки вашому матеріалу моя донька отримала потрібне лікування”. У ті миті я розуміла – я живу справжнім життям, хоч і тернистим.
Так минали роки, і з часом я знову зустрілася з тією самою ворожкою Іванною. Вона була дуже старенька, ледь говорила, але впізнала мене. Сказала: “Мрії – це добре, та життя без мрії – ще гірше. У тебе інший талант: ти вмієш перетворювати мрію на реальність, коли не боїшся труднощів”. І тоді я остаточно зрозуміла, що обрала правильно.
Тепер я пишу ці рядки, озираючись назад, аби поділитися з вами своїм досвідом. Я ні на мить не шкодую, що не стала дружиною впливового чоловіка, бо відчуваю, що прожила власне життя – з перемогами й поразками, але за своїми правилами.
Наприкінці хочу звернутися з кількома запитаннями до вас, мої дорогі читачі. Як гадаєте, чи варто жертвувати собою заради красивого “сну”? Чи можна бути щасливими у розкоші, коли в душі відчуваєш порожнечу? Чи існує виправдання для вибору легкого шляху, якщо при цьому забуваєш, хто ти є насправді?
