— Я кохала того ким ти міг би стати, а того, ким ти є зараз — я просто звільняю з посади свого чоловіка. Ти так боявся бути додатком до моєї картки, що тепер залишився додатком до порожнечі у власній кишені!
— Ти занадто драматизуєш, — відповів чоловічий голос, у якому виразно чулися нотки поблажливості, змішані з ледь прихованим страхом. — Це просто криза двох років шлюбу. Побутові чвари. Ми це вже проходили минулої весни. Ти зараз заспокоїшся, я трохи охолону, і все повернеться на свої місця.
Ірина повільно підняла голову. Вона дивилася на Григорія так, ніби бачила його вперше — або навпаки, ніби нарешті розгледіла те, що роками намагалася ігнорувати.
— Ні, Грицю, ти не охолонеш, — її голос був тихим, але твердим, як загартована сталь. — Ти будеш гнити зсередини від власної заздрості, поки ця гниль не перекинеться на мене. Я бачила проектну документацію твого майбутнього, я прорахувала всі твої кроки. Там немає графи «щастя». Там тільки нескінченні борги, твої комплекси та пошук винних у власних невдачах. Я закриваю цей проект. Наш шлюб анульовано в моїй голові.
— Ти не посмієш, — Григорій зробив крок вперед, намагаючись знову ввімкнути режим «господаря ситуації». — Ти ж кохаєш мене. Ти пам’ятаєш, як ми починали?
— Я кохала того хлопця, яким ти міг би стати, якби мав сміливість рости, — відрізала вона. — А того невдаху, на якого ти перетворився, я просто звільняю. Звільняю зі свого життя.
У майстерні на околиці Києва, де Григорій орендував куток, пахло розпеченим залізом, мастилом і задавненим потом. Цей запах в’їдався у волосся, здавалося, він просочував навіть думки. Григорій обожнював його. Він давав йому ілюзію реальності, грубої, вагомої, справжньої чоловічої правди.
Тут, серед листів оцинковки, важких верстаків та промислових ножиць по металу, він почувався королем. Він брав плаский, безжиттєвий лист і перетворював його на складний димохід, витончений водостік або захисну «спідницю» для вентиляційної труби. Це було ремесло. Справжнє. Не те, що ці «повітряні замки», які будують в інтернеті такі, як його дружина.
— Грицю, ну що там? Твоя пані нову тачку тобі ще не підігнала? — Дядько Михайло, опасистий чоловік із червоним обвітреним обличчям підмигнув, витираючи руки промасленою ганчіркою.
Григорій стиснув зуби так, що заніміли щелепи. Він сильніше натиснув на важіль гільйотини. Метал хруснув із неприємним звуком.
— Да ладно тобі, не ображайся! — не вгавав дядько Михайло. — Добре влаштувався пацан. Дружина — голова, ти — руки. Головне, щоб вона тобі бюджет на напої не врізала, а то в п’ятницю не посидимо.
У цеху прокотився регіт. Сміялися всі: і молодий стажер Льоха, і старий зварювальник Петрович. Це був звичний, грубий гумор роботяг, але для Григорія кожен цей смішок був як удар молотком по пальцях. Він працював бляхарем уже п’ять років. Руки в нього справді були золоті, але гроші… Гроші текли тоненьким струмочком, який майже повністю висихав до кінця місяця. Замовлення то були, то ні. Клієнти торгувалися за кожну гривню, намагалися надурити, чіплялися до найдрібніших подряпин.
А в Ірини все було інакше. Вона сиділа вдома, у теплі, за своїм сріблястим ноутбуком. Клацала клавішами, пила каву з гарної порцеляни і отримувала за тиждень стільки, скільки він за місяць важкої праці. Спочатку він пишався нею. Казав друзям: «Моя Ірка — молодець, IT-дизайнерка!». Але потім, коли вони купили машину в кредит, оформлений на неї (бо їй дали кращі умови), коли вона почала планувати покупку квартири без його фінансової допомоги… щось у ньому надломилося.
— У нас спільний бюджет! — буркнув Григорій, відкидаючи готовий короб у бік.
— Ну да, ну да, — хмикнув дядько Михайло. — Спільний. Її гроші — це бюджет, а твої — так, на насіння. Дивись, Гришко, баба — вона як кішка. Поки годуєш жирною сметаною — муркоче. А як тільки перестанеш мишей ловити — хвостом вильнула і до іншого господаря. Ти мужик чи хто? Твій батько он все життя промовчав, і де він тепер? Тінь, а не людина.
Григорій жбурнув ножиці на верстак. Звон металу відлунив від бетонних стін. Родичі та колеги були як корозія. Спочатку маленька плямка, а потім — дірка наскрізь. Найстрашнішим було те, що він був із ними згоден. Йому було соромно. Пекучий, липкий сором накривав його кожного разу, коли Ірина оплачувала рахунок у ресторані, просто прикладаючи телефон до терміналу. Він відчував, як втрачає контроль. У його роду суворих трударів чоловік, який не приносить «мамонта», був не чоловіком, а додатком.
За вікнами сучасного коворкінгу в Києві падав м’який пухнастий сніг. Тут пахло інакше: арабікою, лавандою та дорогими парфумами. Тихий гул голосів, м’яке клацання клавіатур, ненав’язливий джаз із динаміків.
Ірина потягнулася, розминаючи затерплу спину. На екрані монітора вибудовувався складний інтерфейс для великого маркетплейсу.
— Іро, ти бачила? Квартальну премію затвердили! — до столика підійшла Марина, колега. — Там сума — космос. Я нарешті закрию кредит за ремонт. Ти чого така кисла? Зі своєю ставкою ти зараз можеш хоч на Мальдіви, хоч машину оновити. Чи ти все на квартиру відкладаєш?
— Відкладаю, — кивнула Ірина. — Хочу нам із Грицем власне гніздечко. Набридло по орендованих мотатися. Хозяєва то не сверли, то гостей не води. Та й тісно нам в однокімнатній. Йому під інструменти місце треба, мені — окремий кабінет.
Вона справді кохала свого чоловіка. Кохала його за ту надійність, яку він випромінював на початку. Їй було байдуже, скільки він заробляє. Головне — він був поруч, він був її опорою. Принаймні, вона так думала. Але останнім часом опора почала хитатися. Григорій став замкнутим, почав придиратися до дрібниць.
— Слухай, — Ірина повернулася до подруги. — У нього бритва зламалася. Стара така, дзижчить як трактор. Він на неї вічно свариться, але нову не купує. Хочу зробити йому подарунок з премії. Як думаєш, якщо я куплю собі новий ігровий ноут для рендерингу, а йому — топову бритву з самоочищенням, він не образиться?
Марина здивовано підняла брову. — В сенсі — образиться? Ти робиш подарунок! Мій би від радості стрибав. Іро, ти розумна жінка, а поводишся як маленька. Якщо мужика принижує успіх дружини — це його внутрішні демони, а не твоя провина. Ти ж його не пиляєш?
— Ні, навпаки. Я завжди кажу, що він найкращий майстер. — Ну от, купуй і не переймайся. Ви сім’я чи як?
Ірина рішуче кивнула. Вона відкрила вкладку інтернет-магазину. Новий MacBook Pro для роботи — бо старий уже «гальмував» на важких файлах. І бритва Braun Series 9 Pro — найкраще, що було на ринку. Щоб він відчував її турботу. Щоб знав, що вона його цінує.
Сімейні обіди у батьків Григорія завжди нагадували ритуал жертвоприношення, де жертвою виступала гідність Ірини. Старий будинок на околиці міста був просякнутий запахом смажених котлет і нафталіну.
За столом зібралися всі: свекруха Віра Павлівна, жінка владна і гучна; свекор Анатолій Петрович, який давно перетворився на «меблі»; і тітка Зіна, сестра матері.
— Їжте, їжте, а то Ірочці ж ніколи готувати, вона все кнопки тисне, — єлейним голосом пропела тітка Зіна, накладаючи Григорію гору пюре. — Дивись, Гришенько, змарнів зовсім.
— Я нормально харчуюся, тітко Зіно, — буркнув Григорій, колупаючи вилкою котлету.
— Ой, та ладно тобі захищати, — махнула рукою свекруха. — Ми ж розуміємо. Сучасні дівчата — вони такі. Кар’єра на першому місці. Ось у нас як було: батько гроші приносив, я дім тримала. І порядок був. А зараз… хто більше отримує, той і музику замовляє. Да, Толя?
Свекор здригнувся і тихо пробурмотів: «Да, Віро, як скажеш».
Ірина відчула, як шматок застряг у горлі. — Віро Павлівно, ми з Грицем самі розберемося. Зараз інший час. — Час інший, а чоловік має залишатися чоловіком! — неочікувано гучно стукнула долонею по столу свекруха. — А то перетвориться, як мій, на фікус. Гришо, синку, ти дивись. Спочатку вона тебе годує, потім одягає, а потім ти в неї дозвіл питатимеш, щоб у туалет сходити. Підкаблучник — це діагноз.
— Мамо! — гаркнув Григорій. — Досить! — А що досить? — не вгамовувалася тітка Зіна. — Люди ж говорять. Сусідка питала: твій племінник що, альфонсом влаштувався? Дружина на іномарці, а він на автобусі. Сором роду нашому.
Григорій схопився зі столу, стілець із гуркотом перекинувся. Він вийшов на балкон. Ірина поспішила за ним.
— Грицю, не слухай їх. Це ж маячня. Він різко скинув її руку. В очах була така лють, що вона відсахнулася. — Маячня? Вони праві, Іро. Я виглядаю як чмо на твоєму фоні. Ірочка купила, Ірочка заробила… А я хто? Додаток до твоєї картки? Знаєш що? Може, тобі варто змінити роботу? Знайти щось простіше? Щоб не висуватися. Щоб ми жили нормально. Як усі.
Ірина заціпеніла. Сніжинки танули на її віях. — Ти пропонуєш мені деградувати, щоб ти почувався краще? Ти серйозно? Грицю, ми хочемо квартиру, дітей, подорожі. На твою зарплату ми будемо збирати на це тридцять років!
— Зате я буду чоловіком! — виплюнув він. — А не утриманцем. Я хочу, щоб ти мене поважала!
— Я поважаю тебе за те, що ти робиш своїми руками. Але зараз ти говориш голосом своєї матері. І мені це не подобається.
Минуло два місяці. Напруга в домі стала такою, що повітря можна було різати ножем. Наближався Новий рік. Ірина вирішила, що це найкращий шанс для примирення. Вона отримала бонус і замовила подарунки.
Вечір п’ятниці. У квартирі пахло мандаринами. Григорій прийшов похмурий. — Привіт! У мене для нас сюрпризи! — Ірина намагалася посміхатися. Вона підвела його до дивана, де лежали дві коробки. Одна — глянцева, з яблуком. Інша — менша.
— Дивись! — вона сяяла. Взяла велику коробку. — Мій новий робочий інструмент! Тепер робота піде швидше! Григорій подивився на ноутбук. Ціна цієї «іграшки» дорівнювала його заробітку за вісім місяців. У горлі встав ком.
— А це тобі, — вона протягнула другу коробку. — Ти ж хотів нову бритву. Це найкраща модель!
Григорій повільно взяв коробку. Бритва. Предмет гігієни. Розхідник. Вона купила собі річ, яка підкреслює її статус, її успіх. А йому — засіб для гоління, бо йому, бачте, щетина заважає.
В голові вибухнула лють. Усі насмішки дядька Михайла, всі слова матері злилися в один крик.
— Бритва? — тихо спитав він. — Ти купила собі ноут, а мені — бритву?
— Грицю, це найкраща бритва…
— Та плювати мені! — закричав він і з усієї сили швирнув коробку в стіну. — Ти знущаєшся? Спеціально показуєш, хто тут головний? «На, поголися, а то морда не презентабельна»? Це ти хотіла сказати?
Ірина відступила, притиснувши свій ноутбук до грудей. — Ти божевільний? Що ти коїш? — Я божевільний? Це ти хвора на свою гординю! Стань нормальною жінкою! Звільнися! Знайди роботу в школі, у бібліотеці, де платять як людям, а не як олігархам! Ти мене каструєш цими грошима! Або ти звільняєшся, або…
Він замовк, зустрівшись із її поглядом. В її очах більше не було страху. Тільки холод. Мертвий, розрахунковий холод. Ірина повільно поклала ноутбук на стіл. — Або що? — її голос був як ніж.
— Або я піду! І живи сама зі своїми грошима!
Ірина мовчала рівно п’ять секунд. За ці секунди в її голові згоріло все: спогади про перші побачення, плани на дітей, спільні мрії. Народився план. Жорсткий.
— Добре, — сказала вона. — Ти правий. Цю несправедливість треба усунути. Збирай речі. Прямо зараз.
— Що? — Григорій опішив.
— Збирай речі. Квартира оплачена мною. Геть. До мами. В гараж. Куди хочеш. Тобі соромно, що я заробляю більше? Іди туди, де ніхто не заробляє.
Григорій, вигукуючи прокляття, запхав речі в сумку.
— Ти ще згадаєш мене! Бабі мужик потрібен, а не цифри на карті! — крикнув він з порога.
Двері захлопнулися. Ірина прошепотіла:
— Гроші — не головне, Грицю. Головне — мізки. Яких у тебе немає.
Тридцяте грудня. Григорій сидів у жахливій орендованій кімнаті в гуртожитку. Грошей майже не лишилося. Виявилося, що жити самому на зарплату бляхаря, коли треба самому платити за все — від туалетного паперу до оренди — це не просто складно. Це злидні.
Він чекав звонка. Вона має зателефонувати. Має зрозуміти, що перегнула палку. Замість дзвінка прийшло повідомлення від кур’єрської служби: «Вам посилка».
Серце забилося. «Це вона! Подарунок! Вирішила помиритися!» Він сподівався на дорогий планшет для ескізів, про який колись мріяв. Кур’єр вручив пакет. Всередині — коробка від iPad Pro. Найдорожчого.
Григорій засяяв: «Любить! Вона визнала мій талант!». Він відкрив коробку. Під планшетом лежав конверт. На листівці було написано: «Ти хотів бути головним. Ти хотів, щоб я не принижувала тебе грошима. Я виконала твоє бажання. Пароль — дата нашого весілля. Зазирни всередину».
Він увімкнув пристрій. На робочому столі була одна папка: «Твоя незалежність». Там було три файли.
Файл 1: Договір купівлі ангара, де була його майстерня. Виявилося, Ірина викупила цей ангар через підставну фірму ще два роки тому. Файл 2: Звіт. Вона таємно доплачувала власнику за його оренду, щоб він платив копійки і «відчував себе бізнесменом». Вона ж оплачувала рекламу в соцмережах, через яку до нього йшли клієнти. Без її невидимої допомоги його майстерня була збитковою щомісяця. Файл 3: Лист. «Грицю, цей планшет — прощальний подарунок. Я більше не витрачаю на тебе ні копійки. Ангар продано іншому власнику під знесення. З 2 січня там почнуть будувати ТРЦ. Новий цех шукай сам за ринковою ціною. Рекламу вимкнено. Квартира, де ми жили — власність моєї мами, це був сюрприз для нас обох, але тепер я — єдина власниця. Насолоджуйся планшетом. До речі, на задній кришці гравірування».
Григорій перевернув планшет. Там було написано: «Додаток до банківської картки від колишньої власниці. Поверненню та обміну не підлягає».
Телефон пікнув. Повідомлення від дядька Михайла: «Гришко, що відбувається? Приїхали якісь типи, кажуть — завтра все зносять, вимітайтеся! Ти знав?»
Григорій сидів у темній кімнаті, стискаючи планшет, який тепер неможливо було продати через гравірування. Він хотів бути главою. Він хотів, щоб вона не заробляла. Вона зробила так, що її гроші більше його не стосуються. Виявилося, що без її тіні, від якої він тікав, він був ніким. Просто голою людиною на гострому льоду. Він заридав. Але плакати було вже пізно. Проєкт було закрито назавжди.
