Я і чаї Марині заварювала, і в храмі молилася за дар материнства, та все було марно. “Якщо ти не припиниш тиснути на мою дружину, онуків ти не побачиш,” – сказав Нестор
Минали роки, а мій син Нестор з невісткою Мариною все не поспішали ощасливити мене маленьким галасом у домі. Я ж так мріяла про тих пухкеньких карапузів, що весь час про це думала. Намагалася їм допомогти, порадити, бо ж мені здавалося, що знаю, як краще.
Людоньки, чого я тільки не робила! І в храмі молилася, і за здоров’я їхнє свічки ставила, і цілющі трави Марині заварювала, і навіть спеціальний посуд добула, щоб невістка з нього їла, сподіваючись на диво.
Однак, нічого не спрацьовувало. А Нестор, замість вдячності, ще й суворо сказав, щоб я припинила втручатися в їхнє сімейне життя. Я тоді так розхвилювалася, що не могла собі місця знайти.
У моїй молодості все було інакше. Як тільки ми з чоловіком одружилися, то майже одразу почали мріяти про дітей. Наші батьки теж не тиснули, але було зрозуміло, що всі чекають на поповнення.
Нестор і Марина – однолітки, одружилися, коли їм було по 25 років. Я була така щаслива, думала: “Ось-ось, і я стану бабусею!”. Але час летів, минав рік за роком, а в колисці тиша. Я спочатку натякала, потім почала прямо запитувати, що вони чекають, а Марина тільки відмахувалася.
-Мамо, не починайте, – казав Нестор, коли я заводила розмову.
Я ж не могла сидіти склавши руки. Почала розпитувати знайомих, що можна зробити, які є “народні” методи. Хтось радив поїхати до одного монастиря, хтось – знайти спеціальну траву. Я все брала до уваги. І в церкву ходила, і “бабусині” рецепти чаїв невістці підсовувала.
Аж якось мені розповіли про один старий звичай: якщо жінка, що чекає дитину, поділиться своїм посудом, а та, що мріє про немовля, з нього поїсть, то бажання здійсниться. Я з величезними зусиллями знайшла такий посуд і принесла Марині, а вона відмовилася.
-Дякую, мамо, але я не вірю в такі забобони, – відповіла вона, і це було сказано з такою холодною ввічливістю, що в мене аж сльози на очі навернулися.
Після того, як мій син дізнався про мої “старання” з посудом, він був дуже рішучий.
-Мамо, я ж просив тебе. Це наше життя. Якщо ти не припиниш тиснути на Марину, ми просто припинимо спілкування. Онуків ти точно не дочекаєшся, – заявив він.
Я дуже злякалася. Адже я робила це з найкращих міркувань, хотіла їм добра, а вийшло, що ледь не зіпсувала стосунки. Довелося заспокоїтися і прикусити язика.
Минуло ще п’ять років. Сім років вони живуть у шлюбі. Себе вони забезпечили, купили хорошу квартиру, багато подорожують, живуть, як кажуть, на широку ногу. Я майже змирилася з думкою, що, мабуть, не дано мені буде почути дитячий сміх у домі.
-Ну хто так робить? – думала я, – Досить вже відпочивати, пора й про серйозне думати!
Я вже навіть перестала заводити розмови про дітей, боячись сина і його суворого попередження. Вважала, що вони обоє просто егоїсти, які дбають лише про свої задоволення. Але кілька місяців тому доля, здається, вирішила втрутитися в їхнє безхмарне життя.
Марину скоротили на роботі. Вона за освітою – перукар, але ніколи за фахом не працювала. Її хрещений, Микола, взяв її до себе в компанію. Не знаю, що там сталося, але Марині довелося піти. Робота у Миколи була просто мрія: вільний графік, висока зарплата, і їй багато прощалося – і запізнення, і навіть іноді пропуски роботи. Вона звикла до такого комфортного життя, “як сир у маслі”, і тепер їй було дуже важко прийняти думку, що доведеться шукати звичайну роботу з чітким графіком і, ймовірно, меншою оплатою.
Пройшов місяць, перш ніж вона відійшла від “ляпу” і почала активно шукати нове місце. Ще три місяці пішло на те, щоб домогтися хоча б співбесіди. Вона ж не хотіла просто абикуди, “мити підлогу” чи щось таке, прагнула повернути собі попередній рівень комфорту і оплати.
І ось, за цей час, вона відвідала вже три співбесіди у різних компаніях, і всюди отримала відмову. Причина була одна й та сама.
-Ви вже давно одружені, дітей у вас немає, – казали їй, – Ви зараз влаштуєтеся, а потім одразу підете в декрет, а нам знову шукати заміну. Ми не можемо собі цього дозволити.
Сьогодні я зателефонувала до невістки.
-Марино, як минула твоя чергова співбесіда? – обережно запитала я.
-Ніяк, мамо, – голос її звучав пригнічено. – Знову відмовили. Те ж саме: “Вам 32 роки, сім років у шлюбі, дітей немає. Ми не хочемо ризикувати”.
Ця новина для мене була, як знак з небес. Я подумала: “Ось він, ідеальний момент! Сама доля підштовхує їх!”
-Мариночко, – лагідно почала я, – Може, це і є той самий знак? Раз таке діло, раз тобі не дають працювати, може, вже й справді час подумати про дитину? Поки ти вдома, можеш зайнятися цим питанням. Я готова допомагати.
Я очікувала, що вона принаймні замислиться, але Марина навіть слухати не захотіла. Вона швидко перевела розмову на інші теми і попрощалася. Це мене дуже засмутило. Як можна так не хотіти дітей? Невже вона не розуміє, що робота – це тимчасово, а діти – це назавжди?
“Може, в цьому і є проблема, – подумала я, – Раз вона не може взяти відповідальність за такий важливий крок, як народження дитини, то й роботодавці, мабуть, бачать, що вона не готова до справжньої відповідальності”.
Я так переживаю. Невже я так і залишуся без онуків? Адже мені вже не 50, а роки йдуть. Тепер такий сприятливий час! Їй все одно відмовляють у працевлаштуванні, а Нестор заробляє досить, щоб утримувати родину.
Як же мені тепер правильно підійти до Марини, щоб вона все-таки зробила цей важливий крок? Чи варто мені ризикнути і знову порушити заборону сина? Чи це може бути мій єдиний шанс? Що б ви зробили на моєму місці, дорогі читачі?
