Я думав, що гірше вже не буде: старший школяр, близнючки в садку, ціни – як у Європі. А потім Наталя тримала мене за руку в кабінеті УЗД і прошепотіла: – Степане, їх троє. І світ завис, як старий комп’ютер
Я сидів на кухні, дивився в стелю й намагався дихати. Бо якщо думати — то лячно. Якщо рахувати — то ще лячніше. Минулого разу двійко. А цього разу лікар сказав: «Готуйтеся. Ймовірно — трійня». Його тон був надто спокійним для таких новин.
А я в тому кабінеті — як у тумані. Якби не стіна, впав би.
Наталя тримала мене за лікоть. Усміхалась. Бліда, але тримається. Здавалося б — от кого мала б хитати паніка, а ні — моя жінка, як скеля. А я…
— Що будемо робити, Степане? — спитала вона вже в машині, коли їхали додому.
— Будемо жити, — відповів. — Але як — ще не знаю.
Ми з Наталею разом десятий рік. Познайомились на дні народження її брата. Вона з медичної, я — з технічної. Повна протилежність. А притягнуло, як магнітом. З першого вечора — на роки.
Спочатку жили в її батьків. Тісно. Згодом взяли в оренду старенький будинок за містом — дешева плата, зате свій город. Тепло тримав, хоч дах протікав. Але ми там народили першого сина — Артема. Через два роки — дівчатка-близнята: Марічка й Соломія.
І от тепер… ще троє?
Моя зарплата — 17 500 грн. Наталя в декреті. Допомога — 8600 на всіх. І ціни… такі, ніби я мільйонер.
Я підробляв: підшивав документи, збирав шафи, клав плитку сусідам. Спав по 4 години. Але хіба те врятує?
Одного вечора я повернувся пізно. Наталя сиділа на кухні, втомлена, але усміхнена.
— Усі троє сьогодні заснули самі. Без мультиків і без криків.
— То я точно піду куплю лотерейний білет. Таке щастя — рідкість.
Вона налила мені чаю. Я сів, потер лоба.
— Наталю, я боюся. Я реально боюся. Мені здається, що в мене не вистачить сил. Трійня — це ж як півтора дитсадка. А ми — самі.
Вона подивилась уважно.
— А я не боюся.
— Чому?
— Бо маю тебе.
І все. Більше нічого не сказала. Але в тій фразі було стільки віри, що я готовий був ламати бетон зубами. Просто щоб не підвести.
Наступного тижня я підняв розмову з Ігорем, сусідом. Він працював у фермерському господарстві, шукав механіка.
— Тобі треба робота на повний день? — спитав.
— Мені треба робота на півтора життя, — відповів я.
Ігор запропонував: 22 000 грн, але по 10–12 годин. Без вихідних. Зате офіційно. І поруч.
Я погодився.
Перші два тижні були важкими. Я приходив, коли всі вже спали. Йшов — коли ще спали. Снідав сам, обідав у полі, вечеряв бутербродами.
Але щомісяця я клав у конверт усе — до копійки. Наталя розпоряджалась кожною гривнею, як стратег. Ми почали відкладати. 5 000 на місяць.
Тим часом її живіт ріс. І не просто ріс — випинався, як м’яч. Вже на п’ятому місяці Наталя не могла взутись сама.
Мати Наталі — Олена Сергіївна — приходила допомагати.
— Степане, ти молодець, що працюєш, — казала вона, — але може, вже досить? Подивись на себе.
Я мовчав. Бо що їй сказати? Що спина болить, що пальці не слухаються? Вона це й без мене бачила.
Найбільше я боявся, що щось піде не так. Лікарка нас заспокоювала: розвиток добрий, діти активні, Наталя тримається. Але трійня — це завжди ризик.
І от одного ранку Наталя сказала:
— Завтра госпіталізація. Так треба.
Я прикипів.
— Уже?
— Так.
Я лишився вдома з дітьми. Ігор усе зрозумів, відпустив на тиждень.
Після п’яти днів тиші в лікарні Наталя написала:
Готуйся. Завтра все відбудеться. Усі троє. Все добре.
Мене накрило. Я не знав, куди себе подіти. Сидів з дітьми в кімнаті, мовчки тримав Соломію на руках, і молився.
Наступного дня — близько 11-ї — подзвонив телефон.
— Вітаємо, тату. У вас три хлопчики. Усі живі й здорові. Мама — під наглядом, але стан стабільний.
Я присів. Сльози самі потекли. Марічка притиснулась.
— Тато, ти чого?
— Сестрички ваші народились.
— Хлопчики! — виправила Соломія.
— Ой, точно. Тепер у вас буде троє братів.
Через три тижні Наталю й дітей виписали. Я зустрічав їх, як героїв. Лікарка потім скаже: «Твоя Наталя — з кременю».
Ми почали новий етап життя: три немовляти, троє старших, одна Наталя і я, який уже не розумів, день сьогодні чи ніч.
Усе йшло по колу: пелюшки, пляшечки, плач, тиша, пелюшки, пляшечки. Грошей вистачало рівно на хліб, суміші й підгузки. Про обновки чи меблі — навіть мови.
Але ми якось тримались. Я знову працював у вихідні. Пішов в Інтернет — продавав усе, що не використовували: стару мікрохвильовку, пальто, ролики Артема, велосипеди — вже ніхто не катався.
І от у березні пролунав дзвінок.
— Це Степан?
— Так.
— Мене звати Назар, ми вчилися з тобою в коледжі. Я знайшов тебе через Ігоря. У мене зараз проєкт у Тернополі. Будівництво школи. Потрібен інженер-проєктант. Платимо 38 000 грн на старті. Цікавить?
Я ледве не впустив телефон.
— А з чого ви вирішили, що я витягну?
— Бо в тебе шестеро дітей. І ти не можеш не витягнути.
Я сказав, що подумаю. Але вже за п’ять хвилин набрав назад.
— Я готовий. Коли старт?
Назар сміявся:
— Ти вже на роботі. Завтра о 9:00 приходь на будівництво.
Наталя дізналась — обійняла й мовчки плакала.
Ми змогли винайняти більшу квартиру. Вперше за стільки часу — окрема кімната для дітей. І кухня, де можна сісти всім разом.
Зараз малюки сплять. Я пишу ці рядки й чую, як Наталя на кухні ріже яблука на компот. Життя — не стало легшим. Але воно стало іншим. У ньому з’явилась надія.
Я не знаю, як ми дожили до цього моменту. Але знаю точно: якщо в тебе є заради кого — ти витримає все. Навіть трійню.
Протягом наступних кількох тижнів моє життя перетворилось на низку безперервних змін. Початок роботи на новому місці був, як стрибок у крижану воду, після якої тіло звикає, але пам’ятає перші секунди. Я був інженером-проєктантом, і моя робота вимагала не просто фізичної витривалості, а й постійної розумової напруги. Назар виявився не просто старим знайомим, а справжнім професіоналом і, як виявилося, вимогливим керівником.
— Степане, тут немає місця помилкам. Це школа. Кожен міліметр має значення, — казав він мені, показуючи на кресленнях.
Я вчився заново. Згадував те, що забув після коледжу, а потім вивчав нове. Сидів над кресленнями до півночі, хоча обіцяв собі не працювати так багато. Наталя, хоч і втомлена, завжди приносила мені чай, сідала поруч і просто тримала за руку. Її присутність була для мене тихим острівцем спокою посеред бурхливого моря.
— Ти впораєшся, — шепотіла вона, коли я сумнівався. — Ти ж справжній інженер. Завжди щось ремонтував, вигадував. Це просто інший рівень.
Ми переїхали в нову, простору квартиру. Цей крок став для нас справжньою подією. Нарешті у нас була окрема кімната для Артема, Марічки та Соломії, і окрема — для трійнят. Ми купили двоярусне ліжко для старших дітей, і я пам’ятаю, як їхні очі світилися від радості. Вони вперше за все своє життя мали свій особистий простір. А найменші Марко, Матвій і Микола, яких ми так назвали, мали свої окремі ліжечка, подаровані колегами з роботи. Це був зворушливий момент — цілісінька бригада скинулася на три дитячі ліжечка.
Життя почало налагоджуватись. Моя зарплата дозволяла нам не думати про кожну копійку. Ми перестали продавати старі речі, і навіть змогли дозволити собі невеликі радощі: іграшки для дітей, нові книжки, а іноді — навіть піцу на вихідні. Наталя почала відвідувати курси для молодих мам, де знайшла подруг. Уперше за довгий час вона почала усміхатися не лише з втоми, а й від щирої радості.
Одного вечора, коли ми вже повечеряли всією родиною, і я вклав найменших спати, Наталя підійшла до мене. Я сидів на дивані, втомлено дивлячись у стіну.
— Степане, ти пам’ятаєш, як ти боявся? — вона тихо запитала.
— Ще б пак. Кожен день думаю про це. Я досі не можу повірити, що все так змінилось, — відповів я.
— Це завдяки тобі. І твоїй вірі. Ти не здався, — сказала вона, ніжно поцілувавши мене в лоб.
— А ти? Ти ж узагалі… скеля. Ти ж вірила в мене, коли я сам у себе не вірив, — я пригорнув її.
— Бо в мені була наша сила. Наша спільна віра. Я знала, що ми впораємося. А тепер подивися. У нас шість прекрасних дітей, велика квартира і… щастя.
Я озирнувся навколо. Наша квартира була заповнена дитячим сміхом, іграшками, розкиданими по підлозі, і запахом свіжої випічки, яку Наталя почала пекти. І справді, наше життя не стало ідеальним. У мене все ще боліла спина після роботи, а в Наталі — руки від нескінченного готування та прибирання. Ми все ще сварились через дрібниці й втомлювалися до неможливості. Але тепер ми відчували щось інше. Не просто виживання, а життя.
Через два роки я вже був старшим інженером-проєктантом і отримував 50 000 гривень. Назар довіряв мені складніші проєкти, і я нарешті почав відчувати себе на своєму місці. У нас був навіть невеликий автомобіль, щоб возити всіх на дачу до Олени Сергіївни, де діти могли бігати по траві, а ми з Наталею — просто відпочити й випити чаю.
Одного разу, на дачі, Ігор, який також приїхав у гості, сидів поруч зі мною, дивлячись на гамірну юрбу дітей.
— Дивуюся, Степане, — сказав він, — як у тебе все змінилося. Згадую, як ти мені казав, що тобі потрібна робота на півтора життя. Тоді ти не жартував, еге ж?
— Ні, — відповів я, усміхаючись. — Я тоді й сам не знав, наскільки це правда. А зараз… це вже не півтора життя. Це цілих шість життів, і моє — сьоме.
Я подивився на Наталю, яка сиділа на лавці з Марічкою та Соломією, і на трійнят, які намагалися наздогнати Артема на галявині. Моє серце наповнилося не страхом, а теплою, глибокою любов’ю.
Життя, яке колись здавалось нескінченним тунелем, тепер мало світло в кінці. Ми з Наталею не боялись, бо ми були разом. І я знав, що якщо в тебе є мета, віра і любов, то жодна трійня не злякає. Навіть якщо ця трійня перетвориться на шістьох дітей, які бігають у дворі. Я просто дивився на них і знав: я все витримаю. Заради них.
І от тепер я сиджу в тиші, в якій чутно тільки, як капає кран на кухні — його вже місяць ніяк не дійдуть руки полагодити. Діти сплять. Наталя теж. А я думаю.
Яким було б наше життя, якби ми тоді злякалися?
Що було б, якби я сказав: «Я не потягну», або Наталя — «Це занадто»?
Чи змінило б це щось? Чи мали б ми сьогодні цю галасливу оселю, ці маленькі ніжки, що щодня біжать назустріч, ці рученята, що обіймають за шию?
Я не ідеальний батько. Ідеальних, здається, взагалі не існує. Але я з тих, хто тримається — навіть коли не знає, як. Я прокидаюся з відчуттям провини за те, що не встигаю. А лягаю з подякою, що ще один день пройшов — і ми всі разом.
Може, це і є справжнє доросле життя — коли не завжди весело, але глибоко. Коли немає часу на мрії, бо треба щось готувати, прати, вирішувати. Але попри втому, тривоги й розкидані іграшки — ти знаєш: ти живеш не дарма.
А як ви тримаєтесь, коли здається, що все валиться?
Що вас підтримує в найскладніші моменти?
Чи була у вас ситуація, коли здавалося — це кінець, а виявилось — це лише початок?
